Були там Леся Українка з матір'ю, Коцюбинський, Стефаник, молодий ліричний Олесь, інші письменники й діячі, а вона не змогла поїхати, така близька для всіх з дитинства і така далека тепер. Чому?
Чому?
Звичайно, приємно тоді стало, що зраділи її твору, українській жартівливій, дотепній казці. Гоголя згадували, мову хвалили.
Але й сумно.
Хіба вона сама не розуміє, що це не те, що колись в її творах хвилювало, спрямовувало почуття молоді, поставило в передову шерегу борців слова.
Шерега рушала далі, замість загиблих, вибулих заповнювалася новими, про яких вона й не знала. А вона? Як інколи жадалося знову швидше віддати паперові багато своїх розмислів, адже стільки вже набачилась, стільки зазнала, а ніби щось утерялось, і ніяк не набрести на стежку.
Хіба тільки перевидавати колись написане?
Може, справді, то замолоду так — замислить людина і за все береться, а старому як зав'язано, і нема кого винуватити. Згадала, як казав якийсь дядько: "Треба на свої ноги наполягати — коней не буде!"
Вона всміхнулася. Коли б можна було не алегорично на ці ноги наполягти!
Скільки вони виходили доріг та стежок — і Чернігівщина, і Київщина, і Немирівщина — батьківщина її "Народних оповідань"!
Загомоніли на подвір'ї. Закричав Амі — ішачок, головний поштар.
Михайло Дем'янович поклав на столик під грушею, де вона сиділа, купу газет, кілька листів.
— От з Києва.
— Прочитай, Мішелю, від кого там. Що пишуть? — попросила вона.
Знову з Києва — і від Науменка, і від його жінки, енергійної діячки Софії Русової.
Ну, так і знала. Знову просять написати спогади про Тараса Григоровича.
От і Богдан нагадує весь час, дорікає, що не встигла виконати прохання Миколи Гавриловича Чернишевського — написати про Добролюбова...
— Що відповісти землякам, Марусю? — питає чоловік.
У неї болять очі, частіше на листи він відповідає.
— Напиши, що, як одужаю трохи, обов'язково напишу.
Не розуміють люди, як важко писати спогади. Просто обвинувачують, картають, нащадки, мовляв, не простять.
Коли б знали. Не тому, що зараз фізично важко писати очам і рукам,— важко писати серцю.
Коли б знали, як невимовно важко написати саме про Тараса Григоровича, батька Тараса, "рідного і названого". Які слова знайти, як душу вивернути, щоб написати про нього? Легко було б змалювати якісь певні події, факти — звичайно, кожна дрібничка має для нащадків значення. А як написати про те, як він полюбив її з перших сторінок її першої книжечки, яку надіслав йому Куліш у Нижній Новгород, коли повертався Тарас Григорович із заслання. І він прочитав і написав тоді перший вірш із присвячених їй.
Може, на одну сторінку всі факти вмістилися б, як прийшла до нього вперше в Петербурзі у маленьку двоповерхову кімнатку в академії,— і житло, і майстерня водночас,— і в пам'ять того дня написав їй другого вірша. Приходила до нього і з Тургенє-вим. Стрічались у спільних знайомих, земляків, вона читала свої нові оповідання. До них Тарас Григорович приходив, малого Богдася любив... їхні зустрічі тривали від першого побачення в січні і до її від'їзду у квітні за кордон. Тільки три місяці вони й бачилися, і було це на довгі роки, на весь її вік. І як про це чужим людям розказувати — як дивився на неї, а то якось голову погладив... Поцілував, коли прощалися, її і Богдася перед їхнім від'їздом...
Слова майже непотрібні були, як між батьком і дочкою після довгої розлуки і перед розлукою знову невідомо на який час.
Вона поїхала, а він їй свого "Кобзаря" — нове видання — присвятив, там так і надруковано було.
Хіба мало того людям?
Усе, що напише, тільки змалить те, що було насправді.
От і про Олександра Герцена нагадує Богдан. Вона йому тільки в листі трохи написала. Звичайно, треба.
їй дуже хотілося написати про "невславлених" (про Герцена і без неї багато напишуть!). А їй би нагадати, розповісти про рядових борців революції, скромних героїв, що віддавали, не замислюючись, своє життя. Сахновський, Бенні, Желіговський. Польська молодь повстання 1863 року, що боролася під прапором "За нашу і вашу свободу".
Може, все-таки у неї вистачить сили написати про них? Оці гори, ліс додадуть сили, здоров'я.
Вона думає про роки — найпевніший діагноз хвороб старих людей. Герцен казав: "Життя жінки тільки-но починається після п'ятдесяти". Він тоді вірив у неї.
А в неї саме до п'ятдесяти було найбільше і діла, і щастя, а після п'ятдесяти усе, власне, було підпорядковане не своєму. Чого ж це вона так розпорядилася своїм життям? Чи то пак життя розпорядилося нею?
Герцен казав — жінка в п'ятдесят нарешті стає людиною. А що у неї, навпаки, перемогла жінка? Дружина? Мати? Перемогли письменницю?
Чому в чоловіка не постає, не може постати такої проблеми? Чи, може, треба мати таку ж внутрішню силу, щоб зуміти все поєднати? Треба пережити, переболіти кожним рядком. Де ж взяти сили?
Найдужче їй хотілося дописати два давно початі твори. Вона Науменку, редактору "Киевской старины", про них саме і казала: "Закінчу і надішлю". Та ці роки з переїздами, хвороби, сімейні справи, постійна тривога' під час війни — все відкладала та відкладала. А здавалось,— як часто здається письменнику,— от тільки сісти та написати. Особливо один не давав спокою, бо хоч і почала його кілька років тому, був зв'язаний і з сьогоднішнім днем, і боліло їй все, і хвилювало й тепер. Переселення селян з України в чужий край, на чужину. Вона не просто цікавилась цим питанням, як, приміром, учені, що вивчають і джерела цього явний, і статистичні дані для своїх фундаментальних розвідок, їй це питання боліло, як дуже близьке. Вона стикалася з ним віч-на-віч, живучи на Україні, воно стосувалося добре знайомих, близьких людей. Як здригалося серце, коли бачила — люди знімаються зі своїх місць, де ще з дідів-прадідів посаджені були деревця і рідна хатина була сповнена пам'яттю, сімейними переказами і наче берегла, але ж була вже неспроможна вберегти, захистити, бо з усіх кутків, з усіх щілинок виглядали, і виростали, і глузували злидні, дітям здавалося, що й імена у цих "злиднів" є: "податки", "відробітки", "борги"... Жадалося податися кудись подалі, на волю, де землі неміряні, не покраяні шматочками, аби лише працював. Марія Олександрівна бачила важкі сцени продажу старого кубелечка, прощання з ним, завжди просила написати з нових місць.
То вона замолоду любила переїзди, легко знімалася з місця, а тепер так розуміла, що то значить "удома". Як їй важко було переїздити з милої Богуславщини над Россю, але так склалися обставини у Михайла Дем'яновича, й вона жадала швидше їхати. Навіть не з усіма попрощалася. От до свого останнього хрещеничка не зайшла.
Хрестини відбулися незадовго до їхнього переїзду. Мати — моторна, працьовита молодичка, якось приходила до "панів Лобачів" білити кімнати і так це ловко, швидко, наче аж весело робила, що Марія Олександрівна прийшла на хрестини, побачила, що й їхня бідненька хатина розмальована квітами і в ній такі пахощі від різних трав — і м'яти, і чебрецю, коло хати малесенький садочок — одна велика крислата вишня, за тином криниця. Мотря-мо-лодичка все хотіла показати, усім похвалитися.
— Оце моя старша донечка. їй уже третій рочок, Галочка, а оце наша вишня, хоч стара, а така родюча. Оце вареники з її вишень, а оце криничка за тином — з усього кутка люди воду беруть: така смачна.
— Вода як вода, як в усіх криницях, — мовив чоловік, соромлячися жінчиного базікання та похвальби.
— Краще б горілка, а то знайшла, чим хвалитися — водою,— підморгнув хрещений батько, хоч підстаркуватий, та бадьорий і відомий на все село балакун — Мотрин дядько Гнат, як скаже та при-каже, то й молодим не справитись.
— Е, не кажіть, не кажіть,— заторохтіла сусідка баба Горпина, одна з таких, що без неї ніде каша не звариться.— Криничка — святе діло. Я звідки не повернуся — чи з буряків, з заводу, чи з Богусла-ва,— одразу своєї водички як нап'юся, то й полегшає.
— Слухайте, слухайте їх, Маріє Олександрівно,— махнув, ніби перепрошуючи, дядько Гнат,— одне слово — баби.
Проте Марія Олександрівна випила-таки з чистого кухлика водички'—треба ж було покуштувати, щоб не образити, та й вона ж наче серцем відходила від розмов, міркувань про дошкульні великі і дріб'язкові неприємності на роботі Михайла Де-м'яновича.
Як сама поїхала назавжди звідти, вже увірвався зв'язок. Коли-не-коли одержувала короткого листа — на аркушику з школярського зошита великими літерами кілька рядків, і в них майже ніяких повідомлень, а самі поклони та привіти — це вже якась кума продиктувала.
То вже було на Ставропольщині.
Несміливо у хвіртку зайшов дядько з торбиною в руках. Обличчя запорошене, як після довгої, важкої дороги. Спочатку видався старим. Може, просто старець? Тихо зайшов, зупинився, оглянувся, постояв, начебто не наважувався — чи йти, чи не йти далі. А Марія Олександрівна саме вийшла на ґанок.
Подорожній ступив крок до неї. Щось знайоме було в посірілому не лише від пороху шляхів, а від якоїсь незмірної туги обличчі.
— Ви не пізнаєте мене? Я ж ваш кум Прокіп з Хохітви. Ви у мене хлопчика хрестили,— і немов спіткнувся на останніх словах, немов не було вже сили казати далі, лише благання в очах: "Пізнайте, пізнайте мене, я ж ваш кум з Хохітви".— Мотря, жінка моя, до вас інколи ходила...
Він стояв, мнучи благенького картуза в руках — великих, роботящих, жилавих, і, певне, ніяково йому було — хіба лише в нього хрестила пані Лоба-чиха?
Марія Олександрівна згадала моторну молодичку, садочок, стару вишню, вона ж не раз до них приходила і приносила хрещеничку подарунки.
— Куме, пізнала, пізнала вас! Та як же ви тут опинилися? От вже не чекала! Заходьте, заходьте до хати, прошу вас Ну, як там мій хрещеничок, Матвійко? Правда ж, Матвійко? Мабуть, вже нівроку парубійко виріс? Та ви сідайте. Шкода, що Михайла Дем'яновича нема, він у відрядженні. Ви поснідайте спочатку — тоді все докладно розповісте, як там Мотря, Галочка? Аякже, всіх, всіх пам'ятаю, і кума Гната. Та ви їжте, їжте,— промовляла вона, підсовуючи молоко, хліб, яйця, що були на столі, наливала гарячий чай. І раділа, побачивши земляка, і якось тривожно стало, дуже він змінився, а така була міцна, гарна пара з Мотрею!
Кум не відмовлявся, хоч і не хапався до їжі.