Поки Mypaз, син Бекирів, сперечався з товаришами — чий кінь кращий, один з гостей тихенько витяг з комори вудку і спритно підчепив на гачок Ібрагімову шапку. Ібрагім відчув, як оголилася його толова, але за звичаєм, не ворухнувся. А молоді тільки того й треба. Веселий регіт залунав у саклі.
— Прогавили! Прогавили! — плескали вони в долоні, — Ну й куєв-башi! Не вміють захистити нареченого!
— Це так і їх повиносять, а вони не помітять!
— Із рота видеруть шматок!
Куєв-баші ніяково всміхалися. А той, що здер з нареченого шапку, урочисто розгойдував її на гачку і кричав, перекривляючи носіїв-вірменів:
— Риба! Риба! Дивовижна риба! Виловлена на голові Ібрагіма ібн-Алі в день його шлюбу. Кому дивовижної риби?
Куєв-баші теж сміялися, але пильно стежили, щоб вдруге чогось не прогавити. Настрій підносився. Танці замінялися співами, співи — танцями. Славетний сінопський меддах [69] розповідав гостям старовинні легенди і казки а гості курили, їли ласощі і потай від дідів пили горілку і вино, куплене в Каффі у грека-виноторговця. Але наречений весь час сидів нерухомо, не брав участі в розвагах, нічого не їв і не пив і навіть не затягувався запашним наргіле.
На жіночій половині свахи і дружки прикрашували шлюбну кімнату: натягли під стелею зіркою мотузки, а на них порозвішували найкращі шалі нареченої, її хустки, маграми, іджіари і рушники. На полицях вздовж стін розклали посуд, на міндерах — килими і подушки, а до бокової стіни присунули скриню з одягом і білизною.
Коли кімнату було оздоблено, вісім служниць внесли різні страви. Кожна служниця вклонялася нареченій, вітала її і, діставши від неї будь-який подарунок, сідала на міндер вечеряти разом з гостями.
Як ось хтось постукав у шибку. Сваха відсунула завіску, щось спитала і покликала Горпину.
Горпина здивовано підвелася і визирнула у вікно. В глибоких сутінках ледве вирізьблювалася на дворі постать хлопчика восьми-дев'яти років. Це було циганча Челебі, якого підібрала на кладовищі Олена.
— Тіточко Горпіне, — кинувся хлопчик до неї. — Мене надіслала Кайтмаза. Я біг-біг... он подивись: всі ніжки собі позбивав до крові.
— Що трапилося? Та чого ти там стоїш у пітьмі? Йди до саклі.
Але хлопчик похитав головою.
— Не можна, тіточко. Йди швидше до Каффи. Треба врятувати дядька Панаса. Вранці мають його скарати. Кайтмаза каже, щоб ти зараз прийшла до Каффи.
— 3 ким ти там перешіптуєшся, Горпине? Дивись, розповімо Нур'ялі, — кликали козачку веселі голоси.
— Олена прислала по мене, — ухильно відповіла Горпина, щоб не стурбувати Медже. — Почекай, Челебі, я зараз.
І, накинувши фередже, вийшла з хати.
— Розкажи до пуття. Та сідай, любий. Як тебе ще ніжки тримають, — пригорнула вона циганча, схвильована жахливою новиною і самовідданістю маленького посланця.
— Уранці тіточка Олена пішла до в'язниці, понесла дядькові обід, і Масуд, воротар, сказав їй, що завтра — страта. Вже й поміст будують на площі, — шепотів захеканий хлопчик. — Тіточка Олена прибігла додому така страшна. Вона рвала на собі волосся, кричала, а потім загорнулася у фередже і побігла. Я гадав, що в неї втілився шайтан, догнав її, почав плакати, а вона й каже: "Біжи до Кайтмази, а я піду до Розбійницької бухти, щоб його завтра відбили". Я й пішов, а Кайтмаза надіслала мене до тебе. Каже, що ти напевно врятуєш дядька Панаса, бо беглер-бейова жінка, Гюль-Хуррем, козачка, з того ж аулу, звідки й ти... А що накаже Гюль-Хуррем, того ніхто не сміє зламати, вона заступиться за дядька Панаса... Я боявся йти, не знав дороги.. Та дочка Кайтмазина хвора, і Кайтмаза не може її залишити... Тоді я побіг. 3аблудивсядорогою. Ледве виплутався. Я давно вже шукаю тебе по Чабан-Ташу, — зітхнув хлопчик.
Горпина вся тремтіла від хвилювання, але опанувала себе і міцно поцілувала хлопчика.
— Спасибі, Челебі. Ми ніколи цього не забудемо. А тепер постукай он в те віконце, за рогом. Там мій чоловік Нур'ялі. Поклич його на хвилинку.
Горпина бачила, як хтось розчинив вікно, як в струмені світла з'явилася постать рибалки. Хлопчик щось прошепотів йому на вухо, і за мить Нур'ялі вийшов з саклі.
— Підемо до Каффи, — кинулася до нього Горпина, — Швидше, Нур'ялі! Швидше!
І в двох словах розповіла йому, в чому річ.
Нур'ялі замислився.
— Ні, джаним [70], — відказав він. — Бігти зараз до Каффи не треба. Міську браму зачиняють в сутінках, і до світанку не пустять до міста нікого, хіба що посланця падишахового. А морем дістанемось до Каффи за годину бо вітер дме ходовий. Проте треба зараз відшукати Олену і на світанку вирушити разом із нею. Сиди тут, а я піду до Розбійницької бухти, аж до самого Каракаша.
Горпина мимоволі здригнулася.
— Адже ж вони тебе заб'ють, Нур'ялі! Я не пущу тебе! Підемо краще до Каффи і почекаємо Олену під міською брамою.
— Та в Каффі є дванадцять брам, і невідомо, якою з них вона повернеться й коли. Не бійся за мене. Розбійники страшні багатим, а не бідним, як ми.
— Я тебе не пущу! Мені боязко. Болить мені серце. Люди сміються, танцюють, а ми з Медже сидимо, наче смерть свою чуємо.
— Та як тобі не соромно, Горпіне! Хіба можна дбати за себе, коли Панаса мають стратити?! Глянь на Челебі, маленького хлопчика; адже ж нічого не побоялася дитина.
Горпина почервоніла, похнюпилася, потім звела на нього вогкі очі:
— Іди, — прошепотіла вона. — Щасти тобі боже, мій любий.
— А ти йди до саклі і нікому не кажи про страту, бо під час весілля чуже лихо причепливе, як болотна пропасниця. Нема чого накликати лихо На нашу Медже.
Давно вже зник у темряві Нур'ялі, а Горпина все стояла нерухоме й безмовна.
У вікнах селямлику мигтіли тіні танцюристів, лунали вигуки, співи і регіт. Ніч була темна, зоряна. На заході золотавився ріжок місяця. Пахло морем і виноградниками, дзюрчали нічні цвіркуни, і розсипані по узгір'ю вогники Чабан-Таша горіли тепло, рівним, ласкавим світлом.
— Де ти була? Що трапилося? — зустріли Горпину татарки. І Горпина мимоволі зраділа, що обличчя її під фередже.
— Олена надіслала по мене. Є дуже спішна робота, — відказала вона і сама здивувалася, як просто це вийшло. І міцно стиснула руку Челебі, щоб він не зрадив її. Але хоч який малий був Челебі, він одразу її зрозумів і сором'язливо тулився до неї.
Горпина мовчки сіла біля нареченої. В думках ішла вона поруч Нур'ялі стрімкими гірськими стежками, де так легко оступитися і впасти у прірву навіть удень, ішла до тих, кого з жахом і ненавистю згадують багатирі-каффяни, і холод обсипав їй спину. Потім перенеслася вона на карасу-базарський шлях, до білої Олениної хатки, де знайшла вона стільки теплоти у важкі хвилини життя, — і соромно стало Горпині сидіти в оздобленій саклі, серед чепурних і веселих гостей, слухати співи і ласувати, коли в Олени таке невимовне горе.
Хотілось піти додому, лишитися самій, і Горпина щиро зраділа, коли прокинувся маленький Юсуф і заплакав пронизливо й лунко. Принаймні це пристойна причина.
МУДРИЙ СЕЇД.
Замовк вечірній співучий азан. Сонце падає у море, як золотий достиглий плід з нахиленої гілки, і, розтоплюючись у хвилях, заливає узмор'я сліпучим блиском. І горбаста зибінь кольору темно-бузкового аметиста вкривається його золотом, а хвилі падають на сіру жорству і шепочуть щось задумливе і дрімотне.
Вузенькою стежкою вздовж берега поспішає старий дід у зеленій чалмі і подертому брудному халаті. Ханькова пляшка теліпається у нього на поясі, бурдюк — за плечима. І не добереш: чи то жебрак, чи то дервіш [71], а може і мандрівний перський казкар, що усолоджує слух знавців старовини легендами й дивовижними казками, фантастичними і строкатими, як візерунки харасанських [72] килимів.
Довго сидів старий з якимсь обірванцем у маленькій затоці біля Kapa-Дaгy. Щось креслив на білій баранячій лопатці, потім накинув на плечі бурдюк і рушив до Каффи, а той стрибнув у човен і помчав у море, де далеко-далеко майоріли в зибіні якісь чорні крапки, наче макові зерна.
Поспішає старий. Треба потрапити у Каффу до присмерків, поки не зачинять міські брами. І, побачивши важкі зубчасті мури, прискорює він кроки, хоч болісно б'єтъся стapeчe серце і щось хрипить і клекоче в грудях.
Але, наближаючись до брами, старий притишує ходу. Повільно перебирає він коралове сюбхе, опускає повіки і ховає під ними жвавий запитливий погляд.
Воротарі вже взялися за рипливі ворота.
— Проходь, святий отче! — окликнув його головний воротар.
Старий не підвів очей і повільно й поважно пірнув лід склепіння. З важким брязкотом грюкнула за ним брама. Тоді він спустив на землю бурдюк і, схрестивши руки на грудях, нахилив голову:
— Хай буде благословення аллахове з вами довіку! Дайте ночівлю смиренному сеїдові, нащадку пророка який повертається з хаджу [73] і несе святу воду з джерела Зям-Зям [74], бо немає у Каффі місця, де міг би він схилити свою мудру голову.
Дати притулок нащадкові пророка — велика честь, але після повстання отаман залоги Гусейн-ага карає киями за кожне порушення військового статуту, а за статутом не дозволяється пускати сторонніх людей до вартівні.
— Пробач, святий отче, — низько вклоняється воротар. — Дозволь провести тебе до хана [75] Бекирова або до караван-сарая. Брудно й бідно в нашій чатівні.
— Знаю, сину, — поважно хитає головою старий. — Але минулої ночі з'явився до мене ангел і наказав заночувати у першого чоловіка, який звернеться до мене у Каффі. "За це, — казав він, — воздасться тій людині сторицею, бо в іншому світі, де нема ані злиднів, ані бруду, ані хвороб, — я стану воротарем біля райської брами, як він вартує у Каффі".
— Хай буде воля аллахова! — збентежено відповів воротар. — Наш притулок і наша вечеря до послуг твоїх, святий отче, тільки благаю тебе, прийди до нас трохи згодом, коли Гусейн-ага перевірить чатівні, брами і варту, тому що хоч він і правовірний і виріс під сяйвом Блискучого Порога, але ж він присікається до нас, як невірний собака.
Сеїд поважно хитнув головою.
— Знаю, сину, бо око святого бачить думки людей, як ти бачиш каміння крізь хвилі морські. Я прийду згодом, коли зайде молодий місяць, а поки що залишу у вас свій бурдюк.
Воротар обережно взяв бурдюк і ханькову пляшку, затулену брудною ганчіркою, а старий рушив далі вздовж вулиці і зник десь за рогом.
Готувалася Каффа до сну.