Я також не любила всього гуменюківського, їх грубости, їх бездарности в улаштуванні свого побуту, знехтування естетикою, що її звідусюди приносила місцева природа, і навіть того підхлібного виразу в лиці у батька, як говорив з "панами". Крім того, була я в опозиції до батька тому, що дуже не любила його криків. Як загадає що робити, то конче сердито, з наказом, примусово, а я від того наказу переставала хотіти те робити. "Я тобі що казав? Ви тільки їсте, а роботи з вас нема". Мама ж ніколи не примушувала, не нагукувала, казала по-дружньому, спокійно, а коли я чомусь огиналася, то просила: "Піди, піди! Принеси мені з льоху голівку капусти й кілька борачків...". І була охота зробити. Як скаже мама — робилося залюбки, але як батько, — ну, ніяк не хотілося.
— Не хочу! — відказувала я.
— А ти роби через нехочу! — чула я сердиту пораду. — Позвикали своїм пихом!
Я була на маминому боці ще й тому, що вона була бідна, "нічого не принесла", а тому зневажена в пихатому гуменюків-ському роді "багачів", якого найближчим мені представником був мій батько. Як і мама, я всю вину клала на батька за те, що живемо у містечку, а не серед зелені хутора чи "на городі". Ще не усвідомлювала тоді, але вже відчувала погорду від суспільства до батькового зайняття — торгівлі, — це вважалося низьким, нешляхетним. Не була в маминому нехитрому, але незалежному, на вигляд суворому, дусі ота підлесна, принижена постава батька до "панів", — в дійсності полупанків і підпанків. І не в мойому дусі також.
Крім того, я і вдачею була схожа на маму: невторопна, не вміла збрехати, швидко подумати, мовчазна, тиха і боязка. Якось зустріли батьки на вулиці вчительку і питають:
— А як там наша дівчина?
— Очень скромная, — відказала вчителька.
Так і було: плохи, боязка до людей, нічим не відзначалась, зовсім не в дусі Гуменюків.
Але в дійсності батько був мій союзник. Він краще розумів мене, ніж мама, і був ближчий в одному пункті. Після того, як я навчилась читати (у 5 років), набридання всім, щоб розказували казки, перетворилось у психозу читання. Букваря я вже всього перечитала, ще інші діти сиділи на перших двох сторінках. "Закон Божій" з біблійними оповіданнями, поданими для дитячого сприймання. В школі була сяка-така бібліотечка, там я брала все, що було. У татових книжках я поралась, як тільки мені дозволяв тодішній мій розвиток. Жадібно читала я тому, що в книжках був світ відмінний від мого оточення. Жашківського містечкового оточення я не любила, відверталася, хотіла замінити чимось, усунути з свідомості. Це оточення було мені глибоко нецікаве, порожнє, не давало поживи духові, думці і почуванням. Все те саме: ті самі хати, ті самі площі та торговиці, ті самі люди, ті самі їх розмови. Хотілося чогось іншого, і книжки розкривали інший світ, я жила в тому іншому світі реальніше, ніж у фізичному. Бо містечко було рішучо замале, затісне, душне, нудне. Літом насичене порохом повітря, восени й весною — болото коням по груди...
І це моє читання, всі оці книжки в хаті мамі були непотрібні, забавка. Непотрібно було й Ганю посилати до гімназії, краще б удома допомагала та привчалася до чогось. Отож, коли мама ганяла мене за читання ("Тільки книжечки їй у голові!"), то батько — ніколи! Ще й виписав якийсь дитячий журнальчик. Але я воліла книжки "для дорослих" (до відому дитячих письменників!). Я так ушнипилась у книжки, що з ними їла, з ними спала, з ними й всяку хатню роботу робила...
Як жили ми в Таланта, мені було років вісім. Бачу сценку: я читаю Пушкіна, ілюстровану книжку великого формату, із шкільної бібліотеки. А мама питає:
— І що ти там розумієш?
— Все розумію, — здивовано відказала я. Справді, що ж там не розуміти в казці про рибака і рибку?
Пізніше мамі вже осточортіло моє читання. Вона просто ховала від мене книжки, а то казала, що попалить.
— Знов книжечка? Лягай спати! Не випалюй карасіну! Доки я буду до тебе гарикати?.. Ти б хоч наїлась по-людському, а то встромить носа в книжку і несе ложку до вуха...
Ну, й так далі, без кінця. Але це не допомагало, магнет книжки був дужчий за всі оті гарикання.
Читання батькове викликало її іронічну заувагу: "О, вже приплакує!" І справді: батько читав і плакав. Тут же, повернувшись у дійсність, знову ставав сердитим, крикливим...
Дійсно, мама була суцільна, а батько складений із "двох глин". Із матеріялу на глибоку інтелігентність, тонку емоційність — та з вульгарної нерозбірливосте. Вже з раннього дитинства я глибоко страждала, що батько — крамар ("Рейнско-вой погреб" — теж назва!), а батькові це "ані за вухом не свербіло"...
Насправді він не був суворий до нас, дітей, як виглядало. Він тільки не виявляв назовні свою чутливість і м'якість, бо вважалося, що з дітьми треба бути грізно-крутим. Накрутити за вухо ні за що, поставити на коліна, ще й приобіцяти, що поставить на горосі, накричати — ось, як треба дітей виховувати! Треба, щоб сипалися такі слова, як леґейда, лаверенда, лахудра, бамбула, убоїще, бовдур, хоч ти їй на голові кілка теши, чортула... Мама ніколи не карала, найвищий ступінь її ганьби й осуду були слова: "Ото, дурноверха!" (У словнику Грінченка цього слова нема). Або: "Ой, ти незціпа! Незугарна навіть хату замести...".
То при батькові ми були зв'язані, не сміли й пікнути, а зате при мамі "чвбрили усякі видумаси" (як сказав би Тимко Кравченко. І цих слів у словнику Грінчека нема). При мамі весело, безпричинний сміх, аж мама: "Ой, гляди, щоб не плакала!". Особливо небезпечно веселитися в п'ятницю, до неділі будеш плакати конче. Тоді мама казала: "Якби кізка не скакала, вона б ніжки не зламала". І коли батька нема в хаті — наче легше, але коли мама піде на цілий день, то в хаті така пустка, порожньо, незатишно...
І от цей крутий, сердитий батько дуже любив нас гарно одягати. Щороку на Різдво й Великдень новеньке. Черевички, платтячка. А росло нас троє дівчат і ще маленький Коля. В батька було почуття естетизму також, тільки не в бік природи та етнографії, а в бік "панськости". Етнографічного цурався, відпекувався, бо воно ж "мужицьке". Ще дивно, що ні на йоту незачеплені "панською модою" Тодоська й Мокрина не підпадали під батькову нехіть, — але то були рідні сестри, там була любов. А щоб уже було зовсім "по-панському", то завелась у нас новина: треба вже було казати не "тато", а "папа", так, як у Тупчіїв. Дуже скоро ми почали казати ні "папа", ні "тато", а "батько", бо нікому з нас не було до смаку це "папа".
17
Троє дівчат у хаті — це чомусь нікому не подобалось. Батько винуватив маму. Дід завжди чмихав: "Тут дівчат, як на шаг маку!". Що з тих дівчат? Це якби хлопці! Та й сама я жаліла, чому я не хлопець, бо хлопцеві скрізь є дорога... Дід і всі кажуть, що дівчат учити не треба. Так, наче я винна, що я — дівчина! Це почуття дівчачої неповноцінности вже з самого раннього дитинства в'їлося в душу і воно було динамітом, що вирвало мене потім із Жашкова. Як я дівчина, то це значить щось гірше? Ні, буду всіма силами доводити, що ні!
Завзяття це було цілком абстрактне, бо я знала, що я дуже плох&, в протилежність до обіясниці Гані. Я боялась людей, була мовчазна, нешвидка на відповіді, невторопна. Посилає кудись батько. Я не знаю, де, я не знаю, як! — На кінці язика! — гукає батько. А в мене якраз язик прилип до піднебіння і не повертається до відзіґорної розмови. Словом, людей соромилась і їх боялася. (Так і тепер).
У школі я теж не була блискуча, йшла на "тройках", бо не здобувалась на швидкі відповіді, думала помалу, а через острах-розгубленість забувала й те, що знала. Воно приходило не тоді, як треба, а свавільно само, коли хоче.
Бачила я це, порівнюючи себе, наприклад, із Хайкою Двой-рін, сусідською дівчиною моїх років, що разом зо мною ходила до школи. Яка вона була метка, як усе хапала на лету! Жадної хвилини вона не була в спокої, все в неї миготіло рухами: то руки, то ноги, то в лиці якісь мінки, то оберталася дзиґою. Наче напакована електрикою. Хоч я була протилежної вдачі, повільнодумаюча, не любила аритметики, а вона бистра в ній,
— ми якось дружили. Мені цікаво було дивитися, як вона миготить нестабільною позою.
Друга ніби товаришка була Галя Тупчій, одних років зо мною. Тупчії, взагалі, були цікава сім'я, починаючи з самого Олександра Тупчія. Вже хоч би отой їхний розкішний сад, що закривав з усіх боків їх обдрашпану хату, яка тому видавалась таємничим палацом. Як можна було уявити в цьому благочестивому патріярхові з біблійною сивою бородою гуляку й бенкетаря, що з багатого спадкоємця став оцим жашківським павпером і не здавав позицій? Дітей там було от саме "на шаг маку". Тосік, Галя Вєра, Ніна, Володя, Костік... Цікаво було дивитися, як у неділю ця сімейка шествує через головну вулицю до церкви: попереду патріярх, .трохи позаду, але все таки поруч слоновоподібна Тупчійка у стародавній великопанській моді, а позаду увесь рій. Тільки Тосіка там не було, бо він у 15 років утік, не витримавши хатньої деспотії. Все це в нашій хаті було відоме, бо хоч садиба Тупчіїв була обгороджена високим парканом, хоч у той сад можна було попасти з великим трудом, хіба в якій пильній справі, хоч Тупчійка ніколи не виявляла сусідсько-товариських нахилів, — ми знали, що там панує деспотична монархія, домостройний режим. Хатній закон там був такий, що вся родина запихалася бараболею в лушпинні, а папа мали на сніданок яєшню, сардинки, помаранчі, кав'яр і інші делікатеси. Спали папа довго, а що той їх дім (колись коршма) складався з одної величезної кімнати, переділеної завісами-фіранками, то все ходило в хаті навшпиньки: папа сплять. Тупчійка казала свойому чоловікові "ви", а позаочі — "вони". І чого вона так величала його, так невільничала, коли вона сама була "двойранка"? "Наша мама — двойранка", — задавалася Вєра, приходячи в наше подвір'я брати з криниці воду. Отож і всі імена в цій хаті були "двойранські". Цікаво тільки, хто виробляв ковбасу. Бо Тупчії мали домашнє виробництво ковбаси і з того існували.
їх доморобна ковбасня не вельми годувала купу дітей і сибарита папу. Хата була ветха деньми, стара, гоголівська, але з законом батьківської деспотії. Зрозуміло, чому Тосік не витримав хатнього закону і, забравши останні сто карбованців, утік з дому.