Парк гудів сотнями голосів, і сухий сніг на дворищі збивався в намети.
— Слідів не буде... Замете...— зауважив Черненко. Зорченко нічого не відповів, а тільки мотнув головою
на знак згоди. Сторож калатав десь за свининцем, а потім 1 зовсім замовк. Товариші знали, що він заходить грітись У свининець, де коло казана завсіди тепло. Певно, ось і тепер він гріє покляклі од лютого морозу руки, розповідаючи охочим слухати про кріпосне право, що він його ще Зазнав.
Бізон наблизився до кузні і помацав замок з секретом. Замок не подавався під Митьчиними руками. Чи то пальці замерзли й не слухалися, чи то, може, замерз сам замок.
— Та стукни цеглиною! Мо', одімкнеться!..
Бізон вибив коло воріт цеглину і вдарив по замку. Десь недалеко загавкав собака і почувся скрип людської ходи,
— Ховаймось під повітку...— прошепотів Черненко, і вони похапцем шмигнули в темну повітку, поблизу.
Під повіткою між реманентом легко було сховатися. Товариші причаїлись і дивилися в бік кузні.
Раптом калаталка сторожева забилася зовсім близько. На щастя, він був старий, підсліпуватий, та до того ж і не дуже сміливий. Справляючи свій обов'язок, він обійшов кузню і подався далі.
Незабаром у шумі вітру товариші почули, що калаталка вибиває десь на другому кінці садиби.
— Ти сиди тут, а я піду подивлюся... А як що таке,— виручай...— промовив Черненко.
— Не бійся,— відповів Митько і почав стежити за товаришем.
Черненко швидко перебіг сніжну смужку, що відділяла повітку від кузні, і наблизився до дверей. Ледве чутне металічне шарудіння, заглушене шумом дерев у парку, донеслося до Зорченкових ушей, і раптом він побачив, що Черненко кудись зник.
Зорченко занепокоєно висунувся з-під повітки і за одну мить опинився коло кузні. Двері були трохи одхилені
— Це ти, Бізоне?
— я...
— Ломик є, а от обценьок ніяк не знайду...
— Вони під піддувалом... Товариші вибрали потрібний струмент.
Надворі розгулялася справжня хуртовина. Зорченко причинив двері в кузні, і вони бігом подалися до корпусу школи.
— Зачини двері в їдальню,— наказав Черненко,— та подивись, чи немає кого вгорі в коридорі...
Час був пізній, і в будинку всі міцно спали. Згори на сходи лилося світло каганця і губилося на поворотах, ледве досягаючи до коридора нижнього поверху малими виблисками.
Як нічні злодії, два юнаки навшпиньках пройшли Д° учительської кімнати і зупинилися коло дверей, замкнених на великий замок. Внутрішні замки були попсовані, і тому до дверей прироблено клямки, і двері замикалися на висячий замок.
— Ломик не залазить під клямку,— прошепотів Черненко.
— Підкладай держално обценьок, а потім ломиком підважуй... Та давай я...
Під дужими Бізоновими руками клямки не встояли. Замок стукнувся об двері, і товариші причаїлися, хоч знали, що поблизу нікого немає, а надворі така хуртовина, що не багато охочих знайдеться гуляти серед ночі по корпусу.
Двері одчинив Бізон і зазирнув у кімнату. Та було темно, і тільки велике вікно тьмяною чотирикутною плямою сіріло в протилежній стіні.
— Зачиняй двері...
— А сірники є?
— є...
— Треба спершу спустити штору... Давай огарок...
На щастя, в учительській була штора, та, певне, коли б і не було, то світла од тоненької свічки ніхто б з боку лісу не побачив.
Журнали швидко опинилися в Черненкових руках, і він, сидячи під столом, швидко перегортав їх, а Бізон присвічував йому недогарком. Та скільки не перегортав Черненко класні журнали, відміток про балотування ніде не знаходив.
— Мабуть, Кобра забрав із собою...
— Треба ще пошукати...
Від напруження та нервового зворушення чуби у товаришів змокріли, немов вони робили важку фізичну роботу.
— А подивись-но в тому столі...
Сторінки нового журналу зашелестіли в Черненкових руках, і раптом він схопив Бізона за руку й вигукнув:
— Єсть! — В старому журналі проти прізвищ стояли од-мітки про балотування.
Як і треба було ждати, проти прізвищ старших учнів стояли невеликі числа. Одиниця, рідко двійка. Видимо, голоси подані зозла, з особистих рахунків. Найцікавіша була сторінка, де стояли імена другокласників...
Червоним олівцем підкреслено чотири прізвища, що проти них стояли найбільші числа... Це були Черненко, Хватько, Коржов і Зорченко.
— А в мене скільки? — спитав Зорченко, що хоч і дивився в журнал, та, проте, нічого там не бачив...
— Тобі зовсім мало накидали... Удвоє менше, ніж Корбову...— Не було сумнівів, що частина старших учнів теж кидала на Коржова та Хватька, бо були підозріння, що про °станню випивку старшокласників виказав Коржов.
— Бери журнала та ходім геть...
Бізон вставив клямки на старе місце і притиснув їх ломом. В коридорі було тихо, і тиша, гостро контрастуючи з шумом вітру надворі, приваблювала якоюсь затишковою м'якістю, не звичною для цієї брудної касарні.
Товариші, справившись із дверима, прислухалися, але, не почувши нічого підозрілого, подалися до аудиторії дру. гого класу. Аудиторія, як і завсіди в часи навчання, була незамкнена, і вони без перепон пірнули в темряву її, щільно зачинивши за собою двері.
В кутку за партами заворушилося кілька тіней, і Бізон підійшов до них ближче. То були Балан, Савенюк і Карпенко.
— Знайшли... Єсть...
— Ну що?
Васько почав розповідати.
В кутку темної аудиторії п'ять хлопців, як середньовічні змовники, нахилившись близько один до одного, пошепки говорили про свої таємні діла.
— Я ж казав, що тут брехня... Не могло бути, щоб хлопці підвели і не накидали б підлизам у лівий бік...
— Але що ж робити?
Це запитання тривожило всіх, а найбільше Балана. Він відчував, що товариші хочуть од нього почути повну відповідь на поставлене запитання, і це безмірно турбувало його. Як міг Балан взяти на себе відповідальність за долю оцих юнаків, що так вірили йому, коли і сам він гаразд не розумівся на тому, що твориться навколо і чим кінчиться вся ця справа.
Добре було проповідувати проти бога й релігії, там конкретно ніхто не страждав, а тут, коли загроза виключення повисла над усіма, що мусив він робити? Але справу розпочато, і треба її рушати далі. Марко зважився:
— Завтра на лекції не виходити. Хлопців підмовити на забастовку.
Слово "забастовка" було таке нове, що хлопці принишкли, почувши його. "Забастовка"! О, вони не помилилися, коли вірили Маркові! Марко знає, що треба робити!
— Забастовка, щоб, значить, ніхто не йшов на уроки! — пояснив Черненко і був дуже задоволений, що міг Де пояснить.
— А потім витребуємо Кобру і скажемо йому, що не по правді зробила педагогічна рада...
— Правильно! — підхопив Бізон.
— І потребуємо, щоб усіх назад прийняли до школи!.. Балан замовк. Мовчали й інші. Кожен думав своє, кожен
плекав свої сподіванки.
— А коли Кобра не згодиться? — висловив свій сумнів Савенюк і з полегкістю зітхнув. Видимо, про це саме він допіру думав і цим саме турбувався.
— Тоді!.. Тоді ми скажемо, що всі кидаємо школу і нехай видають нам наші документи...
Бізон аж підскочив на місці:
— Ви всі думаєте: він так і дасть документи! А платить хто їм буде за право навчання? Згодиться! — в голосі Бізоновім звучала така незламна віра в успіх, що всім якось стало легше і веселіше. Заговорили всі разом, подаючи свої міркування й плани.
— Давайте, хлопці, розходитись... Тільки поодинці й тихо... Завтра вранці треба ще умовляти хлопців...
Знявши чоботи, учні по одному навшпиньках виходили з аудиторії. Черненко заховав лом і обценьки під сходами і теж подався нагору.
Надворі вила хвижа, вітер свистів у димарях, а корпус школи, загойданий шумом бурі і свистом вітру, здавався величезним кораблем, що пливе у темну безвість.
НАТИСК
На ранок у спочивальні першого і другого класу було нечуване заворушення. Хлопці збилися коло Баланового і Черненкового ліжок і нетерпляче чекали.
— Та швидше!
— Що?
— Журнал будуть читати!
Новина швидко облетіла всіх, і кожному кортіло на власні очі переконатися в правдивості Черненкових слів.
— Васько, читай, щоб усі чули!
З півста хлопчаків збилися в купу коло Черненка й Баланс, і руки їхні простягалися, щоб перехопити ту, в чорній потріпаній обкладинці, книжку, що так їх інтригувала.
— Не дам! Зараз сам прочитаю!
Черненко, напіводягнений, став на весь зріст на ліжку, перед тим, як читати, показав кулака і проголосив:
— Тільки хто докаже,— заріжу!
Ця погроза була така незвичайна в устах Васькових, що Дехто чмихнув, але Бізон поспішив підтвердити:
— Нам тепер усе одно! Хто докаже,— бережись! Хлопці напружено слухали, не зводячи очей з Черненка. А він швидко перечитував імена, проти яких були зовсім
малі відмітки, що не заслуговували на будь-яку увагу, і зупинився на найцікавіших:
— Коржов — сорок один голос, Хватько — двадцять вісім, Черненко — двадцять п'ять, Зорченко — двадцять, Балан — ні одного, Савенюк — три...
— Що, Хватько, це, по-твоєму, справедливо? — єхидно запитав Савенюк Хватька і од задоволення ляснув себе по коліну.
— Яка там справедливість, коли виганяють того, хто не подобається! — загули голоси.
— Коли за балотуванням виганяти, так виганяйте тих, що найбільше одержали голосів!
— Не бійсь, коли на підлиз нападало багато, так їм і попередження не роблять!..
Настрій підносився. Нічим так не можна обурити молодь, як явною, на її розуміння, несправедливістю, особливо коли таку несправедливість спрямовано їй на шкоду.
Коржов стояв оддалік, притиснувшись до стінки. Він зблід і зніяковів, а Хватько, червоний і розгублений, намагався щось говорити.
— Слухайте! Слухайте! Хватько говорить!..
Хлопці замовкли, і очі всіх звернулися на Хватька. Він, як той віл, що йому обухом забили памороки, ніяк не міг зібратися з думками. З одного боку — він відчував несправедливий наклеп на нього товаришів, котрі накидали йому "вліво", а з другого боку — він не міг знайти виправдання й начальству, що вчинило таку несправедливість...
— Я... я...— Хватько зупинився, підбираючи потрібні слова, але, не підібравши, замовк, і нижня губа затремтіла, як у ображеної дитини.
— Ну, що ти? — почулися голоси.—Чи, може, скажеш, що по справедливості це? Га?..
Хватько опанував нарешті себе. На цей раз він витримав і не заплакав.
— Я, коли таке діло, сам кину школу, коли не зоставлять інших! — вигукнув він, стиснувши руки в кулаки...
Цього ніхто не сподівався. Товариші знали, що Хватько — підлиза, хоч і іншого гатунку, ніж Коржов, але підлиза, що міг завжди виказати товариша, коли той вДД6 якусь шкоду учителям, а тут на тобі!
— Брешеш! — вигукнуло кілька голосів, і Хватько, обрадсений недовір'ям до його щирих слів, перехрестився широким селянським хрестом і промовив з глибоким переконанням:
-— Бий мене сила божа! Будь я проклятий! — він далі не міг витримати сліз, що душили його, і розридався.