влади і що редагування його запропоновано Самчукові. Вийти має конче до 1 вересня. Працює він зараз в ДНБ, маючи завдання писати два фейлетони на тиждень. Сидів місяць у в’язниці, була перспектива вислання до Нім-и, але потім залишили його знову в Рівному. Я трохи похвалив його "Марію", подякувавши за те, що таку загалом потрібну книжку він написав, чого ми в совєтських умовах не могли, звичайно, собі дозволити. Докладніше про неї я заангажувався поговорити при іншій нагоді. Він, видко, був приємно схвильований, але почервонів. Він взагалі, помітив я, червоніє хвилинами, — добра ознака. Обіцяв іще зайти, бо тут перебуватиме ще кілька днів. Умовились якось днями разом у Дніпрі покупатись.
Кавалерідзе хоче організувати новий український драматичний театр і просить співробітництва. Треба йому конче і всіляко
допомогти. Сьогодні, до речі, бачив у відділі мистецтв "корифея" Сагатовського, — його треба швидко вбік, десь до архіву, а натомість щось свіже, нове, життєздатне і перспективне на зразок Кавалерідзе. Візьмусь в цьому напрямкові "обробляти" Костюка.
Вчора — вечірній чай у Базилевських, де познайомився з Ю. Тарковичем. Молода ще людина, але поміркована. Зовні — типовий представник нової генерації захід, українців. Змістом своїм типовости цієї додержує лише частково. Нема отієї романтичної революційної зафарблености і характерного нахилу до теоретизування. Передав мені привітання від П. Сагайдачного, з яким мав розмову про мене у Львові. Взяв зі мною інтерв’ю про евакуацію письменників із Києва та про мої пригоди в Харкові — для "Краківських вістей" (між іншим, Самчук казав, що редагував інтерв’ю зі мною Малиновського і скерував до друку). Таркович збирається проскочити до Харкова, я дав йому адресу редакції "Н. У.". Розповідав про Дудіна, ред-ра рос. газети в Києві, як той оце недавно, бувши в Берліні, подав райхскомісарові меморандум і там рішуче зазначив: українці на східніх землях — або комуністи, або націоналісти. Але меморандум цей переходив канцелярію, де працюють якраз українці, досвідчені вже в таких справах люди, і вони додали до меморандума своє коротке пояснення, змістом якого було, що це, мовляв, звичайнісінька гола провокація чергового російського великодержавника. Коли меморандум дійшов до рук вищого начальства, начальство його відкинуло з іронічною усмішкою. Так безплідно і безславно скінчилась дудінська провокація. Яка сволота! Недарма я з першого моменту, коли познайомився з ним, відчув до цього "бар-чука" сильне упередження.
Таркович вітав мене, що я не взяв участи в "Нов. Укр. Слові", і радив швидше їхати до Львова, де, запевняв він, мене дуже радо приймуть і допоможуть вилікуватись. Потім, повернувши вже на зиму до Києва, я зможу братися до роботи як слід. Він, розміркований хлопець, має цілковиту рацію, — але як цього всього доскочити?
Базилевський, коли ми залишились на самоті, просив ради, як йому повестися — пропонують йому їхати до Берліна і відбути там курс спеціального навчання для праці в системі держави, тобто майбутньої укр-ї держави. Викликали його й подали пропозицію німці, але ініціатива, за всіма ознаками, виходить з кіл гетьманських. Отже, за всіма ознаками, шанси гетьманату піднялися?.. Я, звичайно, замість якоїсь твердої поради, відповів йому, що такі кроки в людському житті спрямовуються лише за глибокими особистими політичними переконаннями і розв’язати це може і мусить тільки він сам. Додав, правда, запитання: чи популярний може бути гетьман на нашій Україні після компро-мітації в 1918 р.? Як на його думку?
— Ні, — рішуче відповів він.
Він передав мені запрошення від комісії з усталення укр. правопису, яка зараз працює в Києві, — взяти в ній участь. Довідавшись, що там є група, яка обстоює т.зв. "академправопис часів Скрипника" і змагається з групою Грунського (дещо русофільською), я погодився.
18/УІІ — 42 р.
Сьогодні вранці поїхав на Рівне автобусом Самчук. Він ночував у мене. Позавчора ще зайшов з дружиною, я запросив їх у мене перебути, і вони охоче погодились, бо досі були надто далеко від центру міста — у Кавалерідзе. З Самчуком швидко й легко заприятелювали, багато ходили разом по місту і багато говорили про найцікавіші справи. Подарував йому деякі свої книжки й фото. Він обіцяв конче надіслати мені чи передати якось свою "Волинь". Запрошував конче до Рівного. Написав (од мене передаючи привіт) листа Маланюкові у Варшаву. Ма-ланюк зараз працює десь там топографом.
За ці дні: перша участь (16/УІІ) в засіданнях правописної комісії; біганина з приводу придбання піаніно; марш на Малу студію "Укрфільму", бо трами зараз не ходять; вживання всяких заходів, щоб добути хліба; хвилювання щодо харчів, бо 20/УІІ закривають базари й забороняється всякий довіз продуктів. А що ж буде, чим і як жити? Ні чорта не розумію. У всіх киян величезна розгубленість і дуже пригнічений настрій.
Малиновський — репортер ДНБ — жде днями приїзду з Рівного директора ДНБ, обіцяє влаштувати мене безпосередньо через нього співробітником ДНБ. Мудрує теж над тим, щоб згодом улаштувати мене на роботу в Берліні — редактором мови. Така можливість досить реальна, але навряд чи я, обтяжений родиною, зможу на цю пропозицію пристати.
А поки що зароблені ще в Харкові грошенята швидко пливуть, зарібку свіжого нема, харчування стає дедалі складнішою проблемою — пропозиції щодо роботи з’являються, та вже ніяк не перетворяться в діло.
І Рута мовчить. Видко, лист по дорозі застряг, дарма що рекомендований.
Згадую: початок 1941 р., приїзд із З.У. групи письменників, мене призначено бригадиром зустрічати їх, турбуватися за найкращі умови їхнього перебування в Києві. Лютий мороз, вітер, зустріч львівського поїзда на вокзалі, "Континенталь", де вони розміщені, потім сніданок унизу в ресторані, де нікого, крім нас, нема. Моя промова на цьому сніданку, що супроводиться кілька разів оплесками. Настрій піднесений. Наприкінці промови я кидаю лише одне гасло: "Хай живе вільна, об’єднана тепер радянська Україна!" Всі встають, оплески, щум, чокання чарок. І коли чокаються, коли запала хвилинка тиші, в цю тишу різко, вимогливо, з викликом вривається ззаду мене голос: "Хай живе тов. Сталін!" Озираюсь — троє молодчиків сидять під стіною, п’ють, їдять і зухвало посміхаються. Зразу стало ясно: агенти НКВД. Коли вони встигли там прилаштуватись, як з’явився той столик і ці троє сторонніх людей, — тільки вони одні знали. І в ту ж хвилину серед гостей сталося прикре замішання. Настрій враз упав. Всі мовчки сіли й не знають, що далі робити, що казати (а це ж іще галичани, лякані люди). Кліпають на мене обережно з-під лоба. Я теж з несподіванки дуже розгубився, хоч швидко опанував себе і хотів уже відповісти: мовляв, протягом сніданку вже так багато було сказано ім’я "геніально наймудрішого батька Сталіна", що занадто багато згадувати його — це вже зловживання. Але мене випередив Гофштейн (він теж захвилювався, за себе, бо потрапив до цієї компанії) і виголосив коротку промову, в якій старався частково мене виправдати, мотивуючи приблизно тими ж домислами. Проте сніданок уже був геть зіпсутий і кожен поспішав встати від столу. Коли встали всі, той самий чекіст гукнув: "Я поважаю вас, т. Любченко, як відомого письменника, але вибачте — сьогодні тут ви зробили серйозну помилку!" До мене наблизився Ю. Смолич, що був на сніданку, і сказав: "Не турбуйтесь. Пришити вам чогось все одно не зможуть, бо саме вони повелись по-дурному". Проте я ждав неприємностей і до мене потім співчутливо зверталися Карманський, Цурков-ський, Тудор, Скляренко, заспокоюючи та підбадьорюючи. Провокація була занадто груба, тому й наслідків не дала. А я, порушивши совєтський канон, почував глибоке задоволення, хоч і знав, що це мені, як певну мою демонстративність перед гостями, вже кріпко записано в список "злодєяній".
1
Убиральня була в кінці двору, метрів за 300 — і вся в дірах {прим. авт).
2
Почались снігові завії — поїзди зупинилися (прим. авт).
19/Ш-42р.
Неділя. Історія із М. Шпаком. Підлий ворог хотів завдати мені смертельного удару, але я зловчився, ухилився і натомість разюче вдарив ворога. Я такий обурений і злий, що, незважаючи на витримку, не можу зараз докладніше записувати. Зроблю це згодом.
20/УІІ — 42 р.
Днями замовив малому літні черевики у шевця на Фундуклі-ївській — ріг Нестерівської в бік Волод. собору. Швець — українець, середніх років, кривий на ногу, проста й щиросерда людина. Розговорились, і виявляється, що він іще хворий на серце — міокардит. Я йому дав низку порад щодо режиму життя та дієти, а він, страшенно захвилювавшись, вдячний за мою увагу й співчуття, показує мені на клаптику паперу запис "пантокрин" і жаліється, що ніде в Києві цих ліків дістати не може. Я загадав, що в мене залишився флакон з харківських запасів, і пообіцяв йому цей флакон подарувати. Швець зрадів, почав розповідати про свою дружину й сина, що живуть у Ніжині і незабаром до нього приїдуть. Взагалі з усіх його висловлювань проступала яскрава закоханість у життя, — людина-каліка, що цілими днями сидить згинці без свіжого повітря, — велике прагнення якнайповніше відчувати життя і чимало зв’язаних з цим надій та цікавих перспектив. Через день по цьому заходжу до нього, щоб забрати готові вже черевички, грюкаю — жодної відповіді. А убиральниця, що якраз мила сходи, питає мене: — "Ви давно в шевця були? — Позавчора. — Ну, то ви не знаєте, що тут трапилось... Цієї ночі його вбили і пограбували... А такий, знаєте, хороший чоловік був".
Аркадій Любченко 23/VII — 42 р.
Найбільше дається відчувати в наш час одна сила — сила випадковосте. Твої найпристрасніші бажання, всі твої найенергіч-ніші заходи, вся концентрована воля — ніщо перед невблаганною силою випадковосте. Живемо, отже, зараз, зовсім незалежно від нас самих, хоч якими б цільними твердими натурами ми були. Живемо несподіванками, випадковостями, що враз усе перері-шують по-своєму, — іноді страшенно жорстоко, іноді ж багатьом на радість і щастя. Та й щастя, радість — це така ж умовність, примха, як і все теперішнє наше життя.
27/VII — 42 р.
Два дні тому на Фундук-й, недалеко вул. Леонтовича, о 6-й год. вечора йшов один пристойно зодягнений цивільний.