Не покладати вже козакові меча на терези судьби... Закозакує ж пін. тепер на полях солодкого піснопіння...
Ця капітуляція — це своєрідне кредо нового покоління XIX ст. стало кредом цілого ряду наступних поколінь. І, може, немає в цілім нашім XIX ст. документа страшнішого й вимовнішого саме за цей.
Це кредо лягло могильною плитою на ціле століття. І хто знає, чи не від цього документу (він наведений в "Іст. Літ." Єфремова) треба б почати нашу Ніч Бездержавности.
Бо й геть пізніше в другій пол. XIX ст., редагуючи поезії Шевченка, навіть людина такої міри, як Пань-ко Куліш, наважився був замінити в "Кобзарі" — "нашого завзятого Головатого" (ц. т. останній блиск "козацької шаблі"!) на "нашу думу, нашу пісню" — в знаній поезії того, хто саме намагався зрушити панахид-ну атмосферу "піснопіння' і передати наступним поколінням дух Козаччини.
II
Той дух Козаччини, мимо всього, в переважно "оселянщенім" і притиснутім масиві народу продовжував жити. Але жив він також, як історичний спогад, в останніх, ще національно животіючих представниках шляхти, переважно підупалої матеріяльно.
Яскравими прикладами й виразниками того були два великі сини нашого народу — Т. Шевченко і М. Гоголь.
Літературознавство минулої доби мало цікавилось походженням письменників і творило з їх життєписів або короткі пашпортові відомості, або стилізовані "житія". Про М. Гоголя вистачало, що він "син піду-палого дідича" і "російський письменник-сатирик". Про Т. Шевченка існувало — за нечисленними вийнят-ками — досить нудне сентиментально-сльозаве оповідання, що починалося зазвичай так: "В селі Моринцях, в убогій родині кріпака народився малий Тарас"... Далі йшло, що він був сирота, що його била спочатку мачуха, згодом — пан, що він бідував, що "вчився" в Академії Мистецтв у Петербурзі, що потім був засланий за "протиурядові вірші" і що, одним словом, був з нього "співець селянської недолі". Все це довершувала знана ікона Тараса в кожусі й шапці, яка доповнювала досить зловісну легенду, що з неї так зручно користає історичний ворог аж по сей день.
Тут немає місця детально зупинятися на біографічних легендах і Шевченка, і Гоголя. Вистачить лише нагадати, що Микола Гоголь (нар. 1809 р.) був нащадком хмельничанина Остапа Гоголя, полковника брацлавського (згадаймо ім'я старшого сина з "Тараса Бульби") і сином автора українських комедій в стилі Котляревського. А що Тарас Шевченко (нар. 1814 р.) мав прізвище також "Грушівський", про це перший вказав (1898 р.) Олександер Кониський у своїй і досі вартісній монографії. Та й досі, на жаль, проблема дійсного родового прізвища Шевченка не висвітлена ("Шевченко", без сумніву, було пізнішим прізвищем "по-вуличному", як це є в ужитку на Україні). Відомо, що дід Шевченка (ще Іван Грушівський) був свідком і, певно, учасником Коліївщини. І незаперечним фактом в поезії Шевченка є її виразно козацький дух, а найулюбленіші слово і образ: "слава", козацька слава (як і "козацька кров")... Це явище не може бути випадковим — в природі таких чудес не буває. І "кріпацтво" Шевченка треба б, щонайменше, обмежити, може, до одного-двох поколінь. Натомість, козацьке походження Шевченка — в світлі його характеру, психіки й духа творчости — не виглядає лише гіпотезою*).
З достатньою ймовірністю можна твердити, що і Гоголь, і Шевченко вийшли з верстви, що ще в XVIII ст. була єдиною, ц. т. верстви Козацької, яка лише на-слідко"м адміністраційно-механічних заходів чужої імперії була розколена. І тому, на початку XIX ст. Гоголя родить українське "дворянство", що хутко в нових політичних умовинах національно деґенерується, а Шевченка родить закріпачене "селянство", в якім є значний відсоток бувшої шляхти і в якім відбувається повільний процес регенерації Нації.
*) Навіть в одній з пізніших поезії своїй, присвяченій селу, де "чорніше чорної землі блукають люди", де "людей у ярма запрягали пани лукаві", Шевченко ніби "уточнює": ... Гинуть, гинуть У ярмах лицарські сини.
Особистість геніяльна, що завжди "відчувала в собі сили необняті" — Гоголь свідомо потягнувся від політично мертвої Батьківщини до Петербургу, "що в свідомості людей його круга ще був столицею понадна-ціональної імперії. І цей крок спричинив пізніше його формальну адаптацію чужою літературою. Шевченко опинився в Петербурзі мимоволі, "мимохідь", але його "селянське" національне здоров'я зробило так, що Петербург не лише залишився етапом (хоч і важливим) його життя й творчости, але й стимулював та оформив його потужню національну суть.
І дуже характеристично, що цей важливий географічний пункт в житті обох земляків ніколи не став точкою перехрестя їх життьових шляхів. У Петербурзі р. 1831 виходять "Вечори на хуторі біля Диканьки", а р. 1840 — "Кобзар". Обидва автори цих творів ходили вулицями і парками того самого міста (в рр. 183136), мали спільних знайомих, земляків і неземляків, але — ніколи не зустрілися за життя і ніколи особисто не пізнали один одного... Може тут, справді, заважила "соціяльна" різниця їх суспільних становищ (хоч, в дійсності, такою вже великою вона тоді не була).
Але саме Шевченко і саме тому, що йому, а не знекровленому Гоголеві, судилося стати генієм Нації, спромігся на геніяльну синтезу: Ти смієшся, а я плачу.
(Послгніє М. Гоголю)
І тим здолав поновно включити Гсголя і в історію нашої культури, і в літературний процес доби. Це, власне, Шевченко, з якоюсь "селянською хазяйновитістю", з інстинктом "господаря", що бачив ширше і вище, повернув "блудного сина" — його Нації.
В тій темряві Ночі Бездержавности обидва вони, Шевченко і Гоголь, при всіх різницях і неспівмірнос-тях своїх, залишалися орієнтаційними дороговказами і акумуляторами національного духа.
Покійний В. Липинський не раз іронізував над "літературною Україною" і, з точки погляду політика, може й слушно. Але коли, силою речей, наша Батьківщина опинилась в стані позаполітичнім, "література" мусіла зайняти домінуюче в національнім житті місце. Вона — в системі інших мистецтв перш за все — стала осередком національного життя протягом майже цілого XIX століття. Тему хай не буде дивним, що зупиняємось тут на постатях цих двох великих письменників. Вони бо були більші й важливіші за тодішні політичні події на теренах нашої Батьківщини, не виключаючи навіть окремих спорадичних бунтів чи навіть руху т. зв. декабристів р. 1825, що, мимо участи в нім українського старшинства (підполковника Сергія Апостола-Муравйова, що наклав головою), сливе не мав національно—українського значення.
Особливо це відноситься до постаті Т. Шевченка, яка в очах навіть фахового історика править за визначну подію в політичній історії нашого народу. Та й, зрештою, сам Шевченко був свідомий того, напередодні смерти пишучи в своїй автобіографії дослівно: "Історія мого життя складає частину історії моєї Батьківщини" (лютий 1861).
Але й творчість М. Гоголя, принаймні для певної верстви нашого народу, була і є джерелом певної сві-домости, коли вже й не "національної", то етнічної й, що найважніше, духової. Та творчість давала можливість контакту з народом для многих "блудних синів". Але й давала, в якімсь сенсі, своєрідну національну "повноту" і для тих, хто т. зв. національну свідомість мав і хто вже був "опалений" вогнем поезії Шевченка.
Розуміється, національна недокровність М. Гоголя — є наявна. Вона потягає за собою цілий ряд непорозумінь і навіть досить недобрих ускладнень: елементи "хворобливі" в тій творчості, особливо пізніше, є незаперечні. Але ці елементи скорше ьсього отруїли ли-
70 с
ше пушкінську літературу петербузької Росії, прокресливши в ній — через Достоєвського — її фатальну "генеральну лінію". Для української душі творчість Гоголя майже не несе в собі якихось особливих патологічних властивостей — Гоголь вертається до свого народу ніби просвітлений і очищений, ніби видужавший з національного каліцтва.
При всім цім Гоголь, без сумніву, просто з природи свого генія, з характеру своєї творчости, не може бути явищем зміцняючим, будівним, запалюючим. Гоголь є явищем типово "нічним", коли так можна висловитися, "місячним". І в нашій Ночі Бездержавності він і відогравав ролю своєрідного "місяця", що або згущував тіні на й без того тіньових явищах нашого історичного життя, або й освітлював їх, але світлом фантастично-чарівним, часто зловісним, якимось демонічним і страшним. І в цім відношенні він — цілковита протилежність Шевченкові, що, зродившись, вірніше вульканом вибухнувши в Ночі Бездержавності, іншим, зовсім іншим світлом освітлив Батьківщину. Тим світлом, мовляв Куліш, при якім "всі побачили, кудою мають іти".
IV
В проблемі Гоголя, що періодично викликає у нас дуже перечулені і досить ялові дискусії, для широкої публіки найістотнішим залишається мова його творів.
Отже, треба тут ствердити, навіть не покликаючись на фахівців, що московська мова була М. Гоголеві органічно чужа, а тодішню літературну мову пушкін-ської Росії він знав досить слабо, і ціле своє літературне життя мусів її наполегливо вивчати. "Російська" мова М. Гоголя є своєрідним мовним феноменом, що віддавна притягає увагу сумлінніших російських дослідників (Мандельштам і інші). АЛе.й для нефахівця величезна кількість яскравих українізмів в ній враз з елементами української синтакси — кидається в вічі. Мову своїх творів М. Гоголь постійно "перередаговував" так, що деякі твори мають по кілька редакцій. Але й поміч сторонніх і, певно охочих, редакторів не рятувала в цім відношенні Гоголя, що до кінця заховав свою дивну літературну "говірку".
Дуже характеристично і навіть парадоксально, що Т. Шевченко значно ліпше від М. Гоголя володів літературною російською мовою, а навіть і в розмові, за свідоцтвом сучасників, говорив нею "без акценту". Для Шевченка та мова була, безумовно, "чужоземною".
Але, обриваючи ці формально-мовні уваги, мусимо ще й ще раз ствердити, що при всій важливості мови в того роду явищах, мова — поруч стилю й духу
— виявляється в тім випадку чинником більш зовнішнім, аніж внутрішнім. І в світлі сучасного, хоч і як бідного, гоголезнавства, дух творчости М. Гоголя є остільки для безстороннього дослідника вимовний, що не збуджує жадних сумнівів.