Не розголошувалося абсолютно нічого, оскільки побоювались деморалізуючого впливу на задурених німців. Окрім того, ці факти засвідчили б існування антифашистського підпілля.
Розшуком "хатніх цвіркунів" цікавився сам фюрер. Ще перед літнім наступом 1942 року на оперативній нараді генерального штабу він зволив висловитися з цього приводу:
— Більшовики переважають нас в одному — в розвідці. Це останнє, що в них залишилося. Вжити заходів! Я не дозволю, щоб мені заважали переможно завершити війну з більшовиками. Про дії ворога в нашому тилу наказую доповідати так само, як і про виконання фронтових операцій.
Потім фюрер часто повертався до цієї теми. Він твердив — і фактичне становище переконливо доводило це! — мовляв, російська секретна служба більш ефективна і дійова, ніж англійська чи будь-яка інша. Видав окремий наказ — кинути кращі розвідувальні сили і найдосконалішу техніку на боротьбу з радянською розвідкою.
Одразу стосунки між розвідувальними службами рейху стали вкрай напруженими. Кожен намагався тягар невдач, які частенько траплялися, перекласти на плечі іншого. Якщо ж випадав успіх, кожен рвав його собі, щоб відзначитися перед фюрером. Виникла гризня, що не вщухала роками.
Для загального керівництва Гітлер вирішив створити особливий штаб, надавши йому необмежені повноваження. До його складу ввійшли начальник абверу — військової розвідки — адмірал Канаріс, шеф його контррозвідки генерал фон Бентівеньї, керівник відділу дешифровки генерал Тіле, шеф гестапо групенфюрер Мюллер і ще проноза бригаденфюрер Вальтер фон Шелленберг, який очолював закордонну розвідку в головному управлінні імперської безпеки. Окрім того, нічого не мали проти, щоб перехопити лаври перемог, розвідки Герінга, фон Ріббентропа, Бормана і його — Кальтенбруннера, імперського шефа СД. Контроль і нагляд за виконанням наказу Гітлер поклав на рейхсфюрера СС, відданого йому "кривавого Генріха".
Для безпосередньої оперативної роботи створили особливу групу — зондеркоманду, яка прибрана собі назву всієї операції, задуманої рейхсфюрером. Оцю зондеркоманду з дивною для нацистів назвою "Червона капела" очолив старий, досвідчений лис, фахівець ще з часів кайзерівського "другого рейху", старший кримінальний радник у званні штурмбанфюрера СС пан Йон Патціг. Під його рукою "копали" такі специ кримінального розшуку та розвідки, як Панцігер, фон Паннвіц, Копкоф. Особовий склад зондеркоманди, не рахуючи технічних служб, ніколи не перевищував трьох десятків працівників, проте всі вони ходили в асах таємної війни.
А стрекітлива морзянка "хатніх цвіркунів" не вщухала!
Тоді фюрер видав ще один наказ: усі відомості, навіть у випадках, коли йдеться про успішні арешти, підлягають цілковитій і найсуворішій таємниці. Ані слівця у пресі або по радіо! За розголошення подій на цьому секретному фронті рейху міра покарання одна — страта. Вироки оскарженню не підлягають.
Весь апарат гестапо, імперське управління безпеки, військову контррозвідку абверу, управління закордонної розвідки — всіх підняли на ноги, всіх здибили, всіх мобілізували на цю війну.
А ефір щодоби все мережила морзянка з непіддатнимн для дешифровки вістями.
Невдовзі Гітлер здублював свій наказ, щоб добряче підстебнути всі служби: у розшуках зберігати абсолютну таємницю, базік карати на горло безжально, розстрілювати будь-кого, хто хоч звуком прохопиться про арешти, матеріали слідства, імена і псевдоніми схоплених. "Кривавий Генріх" поквапився довести до відома як складу особливого штабу, так і асів зондеркоманди "Червона капела", що наказ "нашого улюбленого фюрера" поширюється на всі подальші дії аж до переможного кінця війни. Розшуки слід провадити так, щоб ніхто — абсолютно ніхто! — нічого не запідозрив. Наказ, як і належить, був щедро оздоблений відповідним лексиконом—"смертний вирок", "страта", "розстріл".
Шеф гестапо Мюллер намагався випнутися наперед. На ім’я рейхсфюрера він написав:
"Арештовані розвідники являють для нас безсумнівний інтерес. Перші допити свідчать, що весь попередній досвід, надбаний нами на Заході, стає тепер майже непридатним. Безумовно, росіяни здійснили колосальну роботу, створюючи свою шпигунську мережу, використали специфічні настанови своїх експертів-фахівців. У подальшому нам вкрай необхідно докладно і достеменно встановити засади, якими керується радянська розвідка в побудові своєї роботи.."
З цього з-поміж рядків виразно й прозоро читалося: "Доручіть усі допити мені. Я упораюся, як ніхто інший! Дізнаюся про все!"
Хтось буде виловлювати "хаусгрілле", а Мюллер — без зайвих клопотів пожинати всі лаври… Не дурний цей Мюллер, тямить!
І ось у це складне відомче плетиво, з його пастками, інтригами й підступами, звалився Хейніш, вдерся, мов неповороткий слон до благенької крамнички. Не підлягало жодному сумніву, що "колеги" з конкуруючих відомств — Мюллер, Канаріс, фон Шелленберг — роздмухають цю ідіотську історію до гіпертрофованнх розмірів, а це загрожує значними неприємностями і йому, шефові СД. Висновок: щоб урятувати себе, конче необхідно якось витягти з халепи цього йолопа Хейніша.
— Наробили галасу на весь Берлін! — гримнув Кальтенбруннер.
Хейніш зіщулився в широкому шкіряному кріслі, немов бажав у ньому сховатися від зневажливих, спопеляючих очей обергрупенфюрера.
— Чого вас, власне, понесло на Кетеллерштрассе? — запитав шеф похмуро.
— Транспортував агентів на тренувальний аеродром для відпрацювання техніки нічних стрибків з парашутом, — вичерпно виклав Хейніш. — У маршруті руху була Кетеллерштрассе. Якби ми проїхали на кілька хвилин раніше, нас би ніхто не зупинив.
— Отже, зробимо перший висновок: про радянського шпигуна ви нічого не знали.
— І це повністю відповідає істині, пане обергрупенфюрер! — палко запевнив Хейніш.
— Як дізналися?
— На Кетеллерштрассе прямо під радіатор мого бронетранспортера стрибнув чоловік у цивільному. Ми його заледве не розчавили…
— Було б краще!
— Наступного разу, пане…
Шеф з такою люттю глипнув на нього, що події, які мусили відбутися "наступного разу", так і лишилися нез’ясованими.
— Що далі?
— Моєму обуренню не було меж! Але людиною, що, ризикуючи власним життям, заступила нам шлях, виявився агент Мюллера.
— Особисто Мюллера чи агент гестапо взагалі?
— Мюллера! Я до цього навіть не знав, що шеф гестапо має особистих агентів!
— Ви певні цього? — заклопотано перепитав ще раз Кальтенбруннер.
— Так точно! Його номер — двадцять п’ять.
— Ім’я? Прізвище?
— Хорст Гейліген.
— Цікаво! Це змальовує справу дещо в іншому світлі, аніж мені повідомив Мюллер. Доповідайте далі. Докладно.
— Агент вказав нам будинок, де, за його словами, в даний момент перебуває російський шпигун.
— Як про це дізнався агент?
— Впізнав на вулиці перед тим, як той увійшов до будинку.
— Звідки він знав росіянина? Ви розпитали агента?
— Так. Цей Хорст Гейліген походить із німців Поволжя. Навесні сорок першого року брав участь у диверсії — підпал нафтосховища. Серед чекістів, які провадили слідство, був і той, кого він упізнав тут.
— Чому Гейлігена не засудили і він лишився на волі?
— За браком доказів. Окрім того, росіяни вживали всіх заходів, щоб нічим не загострювати своїх стосунків із рейхом. Тоді й відбувалася масова репатріація фольксдойче з Росії на фатерланд. Прямих доказів не було, міг спалахнути політичний скандал.
— І що ж?
— Гейліген був у списках репатріантів і прибув до Великонімеччини у травні сорок першого.
— Ясно. Що відбулося далі на Кетеллерштрассе?
— Агент Мюллсра наполягав, щоб я зі своєю командою допоміг йому затримати росіянина — Хейніш вирішив трохи прибрехати, ледь-ледь, щоб усі "заслуги" збути з своїх рук.
— Йому? — підняв брову Кальтенбруннер.
— Так. Але я завагався. Чого це справді мене змушують під час виконання службового завдання займатися непевною справою, до якої я зовсім не причетний?
Хейніш замовк і уважно глянув на шефа.
Обергрупенфюрер схвально хитнув головою.
Хейніш упевнився, що обрав правильну, рятівну лінію. Це надало йому натхнення:
— Спершу я категорично відмовився!
— Чудово, — зронив шеф.
— Але він настирно наполягав. Оскільки мене не полишали певні сумніви, він почав мені погрожувати.
— Навіть? Це обурливо.
— Саме так!
— Чим же він погрожував?
— Тим, що, на випадок моєї відмови, він зупинить будь-яку іншу машину з військовими. Водночас обов’язково доповість шефові гестапо про мою нібито злочинну байдужість до знешкодження ворогів рейху.
— Більше нічого?
Хейніш збагнув, що необхідно підсилити "примусовий" характер своїх дій.
— Цей Гейліген прямо сказав: якщо російський шпигун втече внаслідок мого недбальства, мені не зносити голови.
— А ви на це що?
Хейніш похнюпився:
— Визнаю: на вимогу агента Мюллера я почав діяти, як він того жадав.
— Гейліген знав про "піаністку"?
— Ні, — відповів Хейніш твердо. Він уже заспокоївся.
— Виходить, і вам нічого не було відомо про неї?
— Так точно!
— Як дізналися?
— Я звернув увагу на те, що затриманий занадто гучно кричить. Не питає, чому його затримали, як це в подібних випадках трапляється, а криком кричить. Щосили. Причому зміст його слів носить явно інформативний характер.
— Тобто? Що він кричав?
— Приблизно таке: "Це що — арешт? Гестапівське свавілля! Чого ви мене хапаєте?" І таке інше, поки йому не затулили пельку.
— Попереджав…
— Так точно, мій обергрупенфюрер.
— І ви здогадалися…
— Що в будинку ще хтось ховається…
— Відтак, якби ви зволікали, від "піаністки" і слід би прохолов.
— Саме так!
— За логікою подій випливає: в тому, що сталося, винні не ви, а цей, гестапівський бовдур…
— Хорст Гейліген! — з полегшенням підхопив Хейніш.
— Особистий агент Мюллера, — замислено мовив Кальтенбруннер. — Для шефа гестапо ця звістка буде надзвичайно прикрою.
Хейніш вважав за краще промовчати.
— Якщо Мюллер цінує свого агента, — провадив далі шеф СД, — він його витягне з біди. Зрештою, вирішальну роль тут відіграв ніким не передбачений збіг обставин, рідкісний випадок.
Хейніш чув інше: "Мюллер врятує свого агента, як я врятував тебе".
Він дивився на шефа захоплено, віддано, готовий виконати будь-який наказ.
— От що, Хейніше! — знову набрав діловитого тону Кальтенбруннер. — Ідіть до приймальні й напишіть на моє ім’я найдокладніший звіт.