Лісове Озеро

Ні, він не шукав для своєї улюблениці теплого та затишного куточка, йшлося зовсім про інше. Старий робітник, син селянина, батько глибоко й ніжно любив село, любив працю коло землі, та над усе на світі — над своє життя — любив свою роботу, свою залізницю. Був твердо переконаний: настане час, і всі хлі­бороби стануть робітниками, сільськими робітниками. Кожна ферма буде як цех... Так буде. Але коли? У далекому май­бутньому. А доньці ж його жити і працювати зараз. А во­на ж у батька вдалася — робітнича кісточка...

— Підеш у ремісниче училище. У залізничне...

— Ні. Я, татку, уже давно вирішила. Я піду у колгосп.

— Що-що? Як — "давно"? А чого ж я не знаю?

Не відповіла нічого. Тихо-тихо в кімнаті, чути навіть, як там, за щільно причиненими віконницями, на березі у ста­рій, ще довоєнній шпаківні попискують молоденькі шпаки — уже й темно, а вони ніяк не вгомоняться.

— Ким же ти у колгоспі робитимеш? Де?

— На фермі. Коло корів... Батько починав сердитися:

— На фермі? Думаєш, там тебе тільки й чекають? Щось я не чув, щоб у якомусь із наших безлюдівських колгоспів були потрібні доярки чи телятниці. Не сама ти туди націли­лась. Може, і не знаєш, а я знаю...

Ні, Варя теж добре знала,— багато її подруг оббивають зараз пороги у конторах безлюдівських колгоспів, просяться доярками. Знала і тому й досі не наважувалася піти по­спитати щастя. Ходила, як і торік, до лісорозсадника, все ждала, очікувала, все розпитуючи, чи не звільнилося де міс­це на фермі...

Поговорила отак з татком, засмутила старого і сама за­смутилася. На тому й закінчився день.

...Снилося, що прокидається. Прокидається, встає. Вона ще невелика, ще і до школи не ходить. Встає з думкою: от як би їй тихенько — тихо-тихо, щоб не розбудити татка і маму... Треба їй хутенько вдягтися, погодувати своїх підопічних — бездомних собак, кішку з кошенятами...

Отаке ж і присниться! Аж засміялася, коли справді про­кинулась.

Глянула на ходики — рано. Так, саме в такий час проки­далася тоді, в ті часи, які щойно привиділися...

Що ж, може, їй і зараз піти та потайки роздати цуцикам щось їстівне? Подумала так і знову засміялася: по-перше, навіщо потайки? По-друге, що роздавати? Сутужно у них у родині з харчами, страх як сутужно: макуха, буряки... А як десь мама дістане дерті, то це вже як свято...

Збігала по воду. Розпалила у літній кухні, розігріла учо­рашній кандьор, в чавунчик із солодушкою вкинула лісових кисличок та смородинового листя й теж поставила на во­гонь. Принесла невелику миску із батьківським хлібним пай­ком: ого! Їм ще заздрять, сімсот грамів татко отримує...

Впоралася, знов глянула на ходики: рано ще, цілу годину можна поспати мамі й таткові. Хай посплять. Хутенько роз­шукала ряднину, уже па подвір'ї прихопила під повіткою дерев'яні граблі і скоренько — до лісу. Поки не повставали, встигне ще й по голиння збігати.

Ліс зустрів, як завжди, особливими, чисто лісовими запа­хами, особливою лісовою тишею. Тільки-тільки розвиднілося. Нагрібала голки, а думкою була уже там, на роботі.

...Сосонки росли добре. Малесенькі, цього року тільки зі­йшли, кожна стеблина лободи над ними як велетенське дерево, а вже в них усе, як у великих сосон, — і гілочки, і запах.

Сіяла їх Варя на звичайних грядках — ну точно, як на маминому городі. Два рядочки — посипле рукою насінняч­ко, рукою ж позагортає, а потім, через п'ять сантиметрів, ізнов — два рядочки.

Вчора ті рядки уже викопували — рослини цілком готові до посадки. Викопували незвичайною — вузькою, видовже­ною, чимось схожою на меч, лопатою. Колись — Варя про це десь читала — лопата ця так і називалася "садильний меч", і винайшов цю лопату у минулому столітті її земляк, харківський вчений Колесов.

Малесенькі саджанці мали, як завжди, висадити десь у лісі на вирубці чи на тих галявинах, де старі дерева чомусь повсихали. Доводилося і їй висаджувати оті паросточки, скрізь садили — і під Васищевим, і за Лизогубівкою, а вчора...

Ахала з отими саджанцями, мріяла, думала все про те ж, про своє майбутнє, про свою долю — коли вона нарешті бу­де у колгоспі, на фермі... Їхала, на дорогу і не дивилася. А приїхала, глянула — оце так так! Та вона ж додому при­їхала — он воно, колгоспне подвір'я, телятник, ферма...

Садила сосонки, а голову щось так і повертає: ось воно, ось... Зовсім близько...

Отаке згадалося.

Нагребла голок, і зв'язала кінці рядна, ривком закинула вузол за праве плече, на ліве поклала граблі.

Цього ранку, як і вчора, і позавчора, вони з татком ви­ходили на роботу разом. Це в них було, як традиція, як осо­бливий, дорогий для обох, звичай, мало не ритуал. Посьор­бали кандьору, посмакували крихітними кусниками пайко­вого житняка, запили солодушкою і повставали з-за столу. Мати прибирає посуд, а батько з донькою, побравши кожен свого вузлика з харчем, рушають до хвіртки. Поряд руша­ють, як рівні, — два трудівники...

Звичайні ніби хвилини, стократ вони повторювалися, і все одно Варя завжди помічає якусь особливу урочистість в батькові. Видно одразу: тато зворушений, але усіх сил до­кладає, щоб не показати цього.

За хвірткою, уже на вулиці, на мить спиняються.

— До побачення... — завжди каже батько. — Час добрий...

— Час добрий, тату...

Пішла.

Перед річкою зупинилася. Їй — до лісорозсадника, ліво­руч: просікою до залізничного насипу, далі — до дубового гаю, потім — через кладочку... Це все — якщо ліворуч. А пра­воруч?

А праворуч — колгосп! Рукою подати... Кинути б зараз усе і навпростець, до контори: "Приймайте! Ким завгодно приймайте! Хай навіть і не дояркою..."

Не дояркою? Ну це... Хіба що тимчасово. Щоб тільки до колгоспу взяли. Дояркою вона буде. Все одно буде.

Так захотілося повернути праворуч... А може, й справді повернути? Озирнулася, а батько й досі стоїть. І наче від­чув, прочитав її думки:

— Час добрий, доню... — дивно він це проказав, лагідно і значущо. — Час добрий... У добрий час...

2

Свіжий фіалковий присмерк виповнює кімнату — уже не вдосвіта, та іще й не світання. Одірвала з календаря лис­точок, підійшла до вікна — весна, березень... Два роки миру...

Ще раз подивилася на листочок і обережно причепила його на видному місці, біля дзеркальця. Наче будень, а їй — свято. Може, це і справді так? Адже саме сьогодні піде во­на таки до колгоспної контори і попроситься на будь-яку роботу. Проситиметься, ясна річ, спершу у доярки, але туди її ж нізащо не приймуть, не приймуть і у телятниці — і тих, і тих скрізь досить, це вже вона точно знає, у всіх знайомих, по всіх безлюдівських колгоспах про те розпитала.

Поглянула на ходики: чи не рано? Прийде до контори, а там ще замок. Посидіти, почекати вдома? Ні, їй уже не вси­діти...

Вийшла на вулицю — рано, а от людно: старі й молодь, знайомі і незнайомі — всі йдуть в одному напрямку, всі поспішають туди, куди і вона. Мимоволі згадалися батькові розповіді про щоденну його дорогу на роботу. Ходив він на мохначанський поїзд. Лінію цю — "Харків-Мохнач" — по­будували у колективізацію, і, мабуть, тому поїзд свій татко називав "колективним". Їхати було небагато, вставав перед самою Основою біля семафора, та за ті короткі хвилини стільки встигав передумати. У вагоні завжди самі робітни­ки, у кожного, як і у нього, звичка завжди сідати в один і той же вагон. За роки спільної їзди давно вже не тільки перезнайомилися — здружилися. "Розумієш, доню, — часто каже батько,— дивна штука отой поїзд, чужі ж наче, а зда­ється, рідніше од родичів. Увесь вагон — як сім'я..."

Це ж відчула сьогодні і Варя, прямуючи до контори. Різ­ні люди її оточували у цей час на вулиці, знайомі і незна­йомі, і всі вони їй були такі зрозумілі, такі близькі...

Біля контори — людно. Сиділи на колодках, на лавах, по­ходжали, юрмилися навкруг бригадирів, і всі — говорили, говорили, говорили.

До війни, після того, як учителька привела Варин клас у телятник, часто і вдень, і в такий же ранковий час приходи­ла Варя на колгоспне подвір'я, до контори, і ніколи туї не бувало так людно. Контора давно вже відчинена, та голова (ще поночі) поїхав кудись, от-от мав з'явитися. І Варя, очі­куючи його, підійшла до великого диктового щита з учораш­ньою газетою.

Багато чого змінилося у житті. Раніше — до війни — Варя не раз помічала: газету спершу проглядають, пробігають очима заголовки, а тоді вже, вибравши щось найцікавіше, читають. Тепер — інакше.

Десь на сьомий а чи на восьмий день по визволенню при­ніс батько додому свіжий номер "Правды". Читали її разів із десять, уже й потерлася, уже й дірочки на ріжечках сві­тяться, а, як трапляється вільний вечір, татко знову і знову розкладає газету і, присунувши каганця, довго й уважно читає уголос.

Починає з передовиці. На все життя запам'ятався її зміст. Саме цими думками і почуттями жила Варя, її сім'я, її ро­дичі і сусіди, її село, усі люди на щойно визволеній землі. Батько читав урочисто, повільно. Остання фраза — скільки не повторював оту передовицю — завжди в його устах зву­чала, як поетичний рядок:

"...Колгоспи відроджуються, всім серцем тягнуться люди до колективної праці..."

Це була сама правда, саме життя. За роки окупації не так за хлібом, як за усім радянським, усім істинно колек­тивним зголодніли люди.

Дочитавши все. до останнього рядка на останній сторінці, батько обережно згортав газету і ховав її до тої — найго­ловнішої — шухляди, де зберігалися фотографії дітей, їхні листи з фронту. Листи оці — потерті, як і газета, — читав теж вечорами при світлі блимочка, читав урочисто, повіль­но...

— ...Голова ...голова приїхав!

Усі посунули до дверей контори.

У кабінеті накурено. Людей — насилу протовпилася до столу.

— Чого тобі, доню? — великі задумливі очі сумно всмі­халися.

— Та от... Заява... — і тремтячою неслухняною рукою по­клала на стіл аркушик із шкільного зошита.

— Заява, значить... — голова пробіг очима оті Варині, п'ять разів учора переписані, чіткі й акуратні кілька рядків, зі­тхнув, розвів руками: — Не можу, доню... Де ж ти була ра­ніше? Стільки людей уже прийняли... Не можу.

Вийшла на вулицю, іде, за слізьми світу не бачить. По­стояла-постояла — куди ж тепер? Може, до колгоспу імені Будьонного? Там на трудодень більше дають.