Старію, вже недобачаю. А знаєте що, ходімо в ложу, поки ніхто не захопив її.
Ми ввійшли в ложу. Публіка потроху почала розміщатись. Молодий прилизаний студент-ліцеїст в довгому білому кітелі з шашкою підійшов до якоїсь пухлої панночки, урочисто розшаркався перед нею і закликав на танок.
Музика почала вальс, і публіка закружляла в танку.
— Наталю, ти підеш зо мною? — звертаюсь до Наталі.
— Ні, хіба трохи, а то я дуже стомлююсь.
Ми виходимо на середину залу. Публіка зацікавлено нас оглядає і починає шептатись.
— Знаєш, Васильку, тебе ще мало тут знають. Вони вважають приїжджим моїм нареченим, — з погордою пояснює мені Наталя.
— Дуже радий, Наталю. Твої шанси піднімаються.
Вона зиркнула на мене якимсь особливо вдячним і теплим поглядом і соромливо усміхнулась.
Скінчили грати. Наталя рішуче заявила, що далі не буде зовсім танцювати. Ми повернулись до себе в ложу. Де-не-де розкидали конфетті, чувся радісний сміх. Несподівано мене хтось покликав. То була Ольга Петрівна з Євгеном Григоровичем.
— До вас можна в ложу? Знаєте, ніде не можна знайти місця, — звернулась до мене Ольга Петрівна.
— Прошу, будь ласка.
Вона хутко обернулась, кивнула головою і пішла обходити кругом.
— Нащо ти закликаєш її сюди? Ти хіба не знаєш, хто вона? — грізно шепче мені Наталя.
— Але не можна було одмовити, — кажу я до Наталі.
Наталя здвигнула сердито бровами і одвернулась від мене. Ввійшла в ложу Ольга Петрівна. І сталось так, що дуже холодно поздоровкалась Наталя з Ольгою Петрівною, а я з Євгеном Григоровичем. Лише один Павло Степанович дуже ввічливо, як дійсний джентльмен, поздоровкався і урочисто поправляв пенсне. Наталя, поздоровкавшись, сердито глянула на мене, обернулась і, обіпершись на стінку ложі, увесь час дивилась в зал, ні з ким не розмовляючи. Але я помічав, як увесь час тремтіли їй плечі.
Почалися знову танки, в залі ставало душно. Пахло розпареним тілом, змішаним з пудрою й духами. Газовий ліхтар сичав. Публіка піднімала густий порох, який ліз в очі і в рот. До нас кілька разів приходили кавалери, закликали Наталю танцювати. Але вона рішуче одмовила всім.
У мене з Ольгою Петрівною поволі зав’язалась розмова. Вона тут, в театрі, здавалась трохи іншою, ніж звичайно, якоюсь чужою. Темні її очі розполохано бігали, як в підбитого птаха. Трималась вона насторожено, наче боялась, що от-от її осудять тут і виженуть з залу. Поважні матрони, розсівшись в ложах, суворо оглядали її, коли вона проходила повз них якоюсь підбитою ходою, і се, певно, впливало на Ольгу Петрівну, і тому така рада була моєму товариству.
— Так он як? Ви далеко підете, — насмішкувато кинула мені Ольга Петрівна. — Отаку славну панянку підхватив — нічого собі! — шепоче вона.
— Але, Ольго Петрівно, ви теж не в убитку. Маєте, певне, опору, — відповідаю я.
— То се ви хочете сказати, як старі розсудливі люди. Нічого, мов, хоч погане, та своє; хоч криве, та нікуди не втече? Ха-ха-ха.
— Я вас не розумію, Ольго Петрівно, — шепчу я до неї.
Євген Григорович нервується. Кілька разів він холодно звернувся до Наталі, сухо посміхаючись. Та щось сердито відповіла, і він, озирнувшись, нарешті вийшов до буфету.
— Наталю, Наталю! — обізвалась Ольга Петрівна. — Чого ви така самотня сидите?
— Тому, що так хочеться, — сухо відповідає Наталя.
Але Ольга Петрівна, наче не помічаючи відповіді, провадить далі:
— Ви ще така молода панночка. Я б на вашім місці цілу ніч танцювала. А то так сидите. Хіба ж годиться молодій дівчині бути такою невеселою!
Я помітив якийсь недобрий вогник в очах Ольги Петрівни.
— А вам хочеться, щоб я пішла танцювати? — чуть не плачучи запитує Наталя. — Семене Семеновичу! Семене Семеновичу! — кличе вона. — Будете зо мною танцювати?
Семен Семенович — молодий лікар. Він увесь час стояв близько нас і непомітно слідкував за Наталею. Кілька разів він підходив до буфету. Знову з’являвся, кожен раз витираючи хусткою вуси. Сумна задумливість раптом злетіла з його обличчя, він просяяв.
— О, з великою охотою, Наталю Павлівно! — увесь сіяючий відповів він Наталі.
Він хутко підійшов до ложі і досить ввічливо привітався з нами. Наталя подала йому руку і, не глянувши на нас, вийшла з ложі.
— Ви про щось питали мене, Василю Павловичу? — звернулась до мене знову Ольга Петрівна і при сьому лукаво моргнула бровами. — Е, то чого ви так нервуєтесь, що вас так непокоїть?
Я почуваю, як справді болісна хвиля охопила раптом усього мене. Але я проводжу далі розмову.
— Так, я, власне, хотів вас запитати, чого ви так обізвались про Євгена Григоровича? Я вас зовсім не розумію.
— Ха-ха-ха… То вам треба розжувати, а самі не догадаєтесь. Знаєте, я заздрю тій панночці, але вона ще дуже юна.
— Нема чого заздрить. Кожному своє, Ольго Петрівно, — сухо відповідаю їй.
— Ех, Василю Павловичу! Не говоріть так, щоб не довелося опісля жалкувати. Бачу я вас і розумію. Не проведете — не туди вас тягне. Колись забажаєте палкого, п’яного. А ся дівчинка не дасть вам сього. Бачу все і знаю.
— Але те палке, коли б воно й було, може видихнутись, і для мене нічого не останеться. Проте я цілком байдужий до сього.
— Почуттям чистого небесного кохання живете? Що ж, в час добрий, може, й свайбу одгуляємо, — іронічно говорить Ольга Петрівна.
— Але се нікому не пошкодить, — сухо відповідаю я.
Ольга Петрівна пронизуючим холодним поглядом окинула мене і замовкла. Прийшов Євген Григорович, щось почав стиха говорити, але Ольга Петрівна коротко огризнулась. Вони обоє мовчки почали дивитись в зал.
Але Наталя, Наталя! Вона увесь час сміється, щось шепоче лікареві. Не знаю чому, але мені від того чомусь стало боляче. Чому, власне, я не пішов в танок з нею? І яка вона струнка і чиста! Кожен раз, коли вони проходили повз нашу ложу, Наталя кидала на мене погляд, і він був глибоко тоскним.
Нарешті скінчився танок. Наталя розкланюється з лікарем і повертається в ложу.
— Знаєш що, Васильку? — стиха звертається вона до мене. — Ходімо краще додому, я дуже стомилась і голова болить. Ти підеш чи, може, тут зостанешся? — з легким тремтінням в голосі говорить вона.
— Ну, Наталю, ти знову своєї?
— Ну, ну. Я не буду більше. Ходімо.
Ми піднімаємось і прощаємось. Ольга Петрівна кидає на мене насмішкувато-лукавий погляд. Наталя чимсь засмучена. Ми хутко пробираємося поміж юрбою і виходимо.
На нас віє холодним свіжим повітрям. Блідий серп місяця кидає косі молочно-зелені промені. Наталя стомлена і важко вдихає свіже повітря. Іде в’яло і опирається на мою руку.
— Знаєш, Васильку! Ходімо в сад, трохи спочинемо: у мене чомусь голова болить, — звертається Наталя, коли ми підходимо до дому. Я згоджуюсь.
В саду тихо, повільно сідає роса на листя, зоставляючи тихий чулий шелест. Косі промені місяця кладуть густі тіні, помережані молочно-зеленими плямами.
— Ну от, так гарно буде, — сівши на лавці і обіпершись на моє плече, говорить Наталя. Я стиха ласкаю руку Наталі, вона якийсь час сидить нерухомо і тільки дивиться в бліде, чимсь засмучене небо.
Раптом Наталя піднімається і починає стиха цілувати мене в шию. П’яна хвиля поволі розливається по моїм тілі. Я силюсь стримати її, але все більш і більш нервуюсь.
— Васильку, — сумно шепче Наталя, — чому ти сьогодні такий холодний був… недобрий?
— То тобі, Наталю, так здавалось. Я як звичайно, а тільки так, може, сумно стало.
— Ну чого сумно, чого? Скажи!
— Так, Наталю. Інколи саме палке кохання зоставляє глибоку тугу по чомусь невідомому. Якесь незадоволення зостається, але чому — і сам не знаєш.
— Боже, стільки не бачитись! Я чуть не вмерла. Васильку! Поцілуй мене, тільки міцно, міцно, — шепоче хвилюючись Наталя.
— Не треба, Наталю, — хриплим голосом відповідаю їй.
— А я прошу тебе. Чуєш, Васильку?
Я хутко обхвачую її шию і починаю цілувати. Гарячим подихом охоплює мене, дужими струмками б’є п’яна хвиля. Наталя усе більш і більш хвилюється.
— Наталю, люба… хороша моя… Ти… будеш моєю… Зразу… Чуєш… Наталю?
— Ні-ні! Ні в якім разі… Васильку. Що ти?
— Наталю… Але я не можу… Чуєш, Наталю? Я так не можу… Се ж жорстоко.
— Ні-ні-ні, — стогнучи, шепче Наталя.
Я беру її руку і хочу визволитись від неї. Але вона цупко хватається за мене і знову починає цілувати.
Я підняв її за голову і помічаю, як очі соловіють.
— Наталю? Наталю?..
— Ні-ні, Васильку! — ледве чутно шепоче вона. Але далі я не в силі стримати себе. В’яло, знесилено хилиться Наталя. Я жадібно цілую гаряче з ніжним пушком коліно… а далі все зливається в одну буйну, шалену смугу.
І ось раптом Наталя, одіпхнувши мене, починає нервово тремтіти.
— Наталю, що з тобою?
— Залиши мене, чуєш? — І вона навзрид починає плакати. Груди в неї розхристані, і разом з молодими худенькими плечима починає тремтіти біла батистова з тонким мереживом сорочка. А плач Наталі все розростається і розростається. Я стою коло неї і почуваю, як усе більш опановує мною без кінця байдужий настрій, і так далеко від мене усе те, що діється навколо. Ясно помічаю, як в кінці саду піднімається густий молочно-сивий туман, а за темною стіною поволі встає ранкова зоря, злегка рожева і чимсь засмучена, наче разом з Наталею плаче за загубленою молодістю.
— Наталю, голубко? Ну чого ж ти?
Наталя мовчить і ще більш тремтить від глибокого внутрішнього хвилювання.
— Але ж се сталось так несподівано, — говорю я їй і почуваю сам, з якою потугою і яким нещирим голосом звертаюсь я до неї. В самій глибині у мене піднявся хтось інший, чужий мені, холодний і насмішкуватий, байдужий і до засмученої зорі, і до юної дівчини, яка так болісно і самітно ридає над власного молодістю. І немає в мене сил протестувати проти самого себе, проти того гидотного почуття, яке піднялось в мені.
Поволі одійшов поодаль і спокійно дивлюся в сусідній сад. Наталя починає потроху заспокоюватись, далі оправляє одежу.
— Васильку, Васильку?
— Що, Наталю?
— А ти ж не покинеш мене?
— Ні, голубко.
— І ніколи не покинеш? — з болісною тугою запитує вона.
— Ніколи, моя люба! — Я підходжу і починаю знову ласкати її, почуваючи, як якась нова звіряча хвиля щось нещире шепоче мені.
— Ай-яй-яй, Васильку! Як се все сталось? Невже се я? Невже се зо мною сталось? — боляче запитує вона мене.
— Нічого, нічого, Наталю, — заспокоюю її.
Вона тремтить, певне, від холоду.