В о є в о д а
Хто там? Сюди не можна!
Г i л ь д а
Час не жде.
I дозволу не можу я питати,
Коли людина гине при очах.
В о є в о д а
Безумна ти!
Г i л ь д а
Не дивно й збожеволiть
В катiвнi цiй. Як мiг ти засудить
Його на смерть — на страту?
В о є в о д а
Замовчи!
Г i л ь д а
Не замовчу. Не суд це, а злочинство!
Карать не можна на смерть лиш за те,
Що на весiллi свiчки засвiтили,
Що смiлива людина голос свiй
За вiльностi громадськi пiдняла!
К м i т и ч
Своїм не вiрю вухам. Свiчку ти
На горло засудив?
Г i л ь д а
Коли його
Скараєш ти — я завтра ж напишу
До князя лист.
В о є в о д а
(накидається на неї з кулаками).
Безглузда слюсарiвно!
Та я тебе на мiсцi...
К м i т и ч
Схаменись!
Не руш її. Не досить ще ганьби?
В о є в о д а
А, заколот! Геть звiдси, бунтiвник!
Тебе самого зараз я схоплю,
Рицарi схоплюються i виймають мечi.
Хапай його! На мiсцi вбити кмета!
К м i т и ч
Не схопите. Короткi, мабуть, руки,
Щоб ватажка козацького схопить.
В о є в о д а
Побачимо, чий буде верх...
(До Гiльди).
А ти
До кляштора негайно виряджайсь,
Молитись там i каятись ти будеш,
Поки химер не збудешся своїх.
Пан писарю, негайно напиши
В конвент домiнiканський, до абата,
Отця Iєронiма, що його
Ми просимо прийнять дружину нашу.
Козелiус уклоняється й береться писати.
А ти, Козеко, зараз одвезеш
Вельможну панi в кляштор на Подольї.
Г i л ь д а
Корюсь насильству, бо нема в Литвi
Вже рицарiв, щоб меч свiй пiдняли
За жiнку та за правду.
Кезгайло виривається вперед i виймає до половини свiй меч iз пiхов.
В о є в о д а
(грiзно).
Геть, Кезгайле!
Ти комендант. Про присягу забув?
Кезгайло в розпачi вганяє меч назад i з горя вихиляє кубок.
К м і т и ч
В Литвi нема, а на степу ще є.
Не в золотi, не в крицi, як оцi,
А в свитах драних рицарi одважнi.
I завтра же до Вiльни я помчу
Та про киян всi кривди сповiщу.
Виходить. Гiльда за ним. Козелiус подає Воєводi листа. Той мовчки пiдписує i оддає Козецi, i той, уклонившись, виходить.
В о є в о д а
(одразу вихиляє кубка).
Хай Вельнас забере усiх жiнок
До себе в пекло разом з каштеляном,
Що цю безглузду кашу заварив!
П и р х а й л о
Як забере? А ти забув красунь,
Що нам купець вiрменський приведе?
Буря стрясає вiкно.
К е з г а й л о
Бач, як гуде. Диявол то радiє,
Що совiсть ми рицарську продали.
В о є в о д а
Нехай гуде! Аби дiвчат принiс.
Увiходить Янулiс.
Я н у л i с
Купець вiрменський.
К е з г а й л о
(хреститься).
Наше мiсце свято!
В о є в о д а
Ага, нарештi. Зараз же веди.
Входить вiрменський купець. За ним троє схiдних слуг вносять на руках три наглухо загорнутi сувої i становлять їх посерединi зали.
В о є в о д а
(здивований пiдводиться).
Що це таке? Знов килими турецькi?
К у п е ц ь
Де килими? Красунi, що таких
Немає i в султана. Ананас!
Жасмин! Троянда! Першого гатунку!
Три дiвчини невиннi, як алмаз!
О грушi запашнi, що на устах
Ви танете солодким поцiлунком!
О перса дiв! О втiхо! О халва!
Дiвчата стоять нерухомо. Козелiус приглядається зацiкавлений.
В о є в о д а
Чого ж вони загорнутi, мов цукор?
К у п е ц ь
Коли ж така жахлива хуртовина.
Яка ж погода! Хвища! Буря! Ва!
З сувоїв чути чхання.
О, вже зачхали. О, суворий край!
Це викуп мiй, вельможний пане.
Купець i слуги розгортають дiвчат, що починають крутитись i нарештi випурхують iз своїх обгорток, мов яскравi барвистi метелики, ледве прикритi прозорим серпанком iз золотими блискiтками...
Р и ц а р i
(в захватi).
А! Схiднi танцi.
В о є в о д а
Гаразд! Приймаю. Можеш взять вози.
Такий товар i вдруге нам вези.
Купець, уклонившись, виходить iз слугами i Янулiсом.
В о є в о д а
(пригортає до себе одну з дiвчат).
Повнiше кубки! Хай вони дзвенять
На злiсть цехам ще голоснiше бурi!
При сяйвi свiч, в обiймах цих дiвчат
Женiть думки докучливi i хмурi,
Хоч заколот, хоч мiсто все гори,
Панове, бенкетуймо до зорi!
Р и ц а р i
(спiвають).
Хай буря бушує, хай кубки дзвенять,
Хто смiл — бенкетуйте, цiлуйте дiвчат!
Хай хлопи бунтують, хай буря гарчить,
На бурю є мури, на хлопiв — мечi.
Хай буря бушує, хай кубки дзвенять,
Цiлуймо, цiлуймо, цiлуймо дiвчат.
Тихо вiдхиляються дверi, i, нiким не помiчена, входить закутана з головою в чорну кирею Меланка. Дiйшовши до середини зали, вона зупиняється, затуливши на мить очi рукою, вражена гострим переходом вiд темряви до свiтла.
Так вона стоїть, неначе чорна статуя, нерухома, опустивши руки, поки її не помiчає Кезгайло, що, здивований, починає протирати очi.
К е з г а й л о
Панове, тихо! Скiльки тут дiвчат?
В о є в о д а
Як скiльки? Хiба ти сам не бачиш?
Здається, три.
К е з г а й л о
(пiдводиться).
Як три? А це ж яка?
(Пiдходить до Меланки).
Стривайте...
(Лiчить, вказуючи пальцем).
Раз, двi, три, а це четверта.
Три голих, а одна закутана, як нiч.
В о є в о д а
(пiдводиться здивований).
I справдi... Що таке? Невже її
Забув купець вiрменський розгорнуть?
Гей, дiвчино! Хто ти така i звiдки?
Рицарi теж пiдходять. Меланка, як i перше, нерухома.
Хто ти така?
Стягає з її плечей кирею, що падає бiля її нiг. Тепер вона в своєму чудовому шлюбному вбраннi голубого шовку — в руцi у неї згасла зелена свiчка. Як i перше, вона нерухома.
К о з е л i у с
Це Свiччина Меланка!
К е з г а й л о
Яка ж краса!
В о є в о д а
Так ось вона яка...
Яка ж краса чудова та примiтна...
Що ж ти мовчиш? Чого ти хочеш?
М е л а н к а
Свiтла!
В о є в о д а
Що кажеш ти?
М е л а н к а
О, засвiти, благаю,
Мою ти свiчку... У мене її
Згасили... а за що — не знаю...
Хiба за те, що радiсно менi
Було в той час, в чудову ту годину...
Палата вся сiяла од огнiв,
I свiчка ця горiла... i мої
Держав вiн руки... любий мiй, єдиний.
I в очi я дивилася яснi.
I раптом наче вихор налетiв-
Померкло все... i згасли всi свiчки,
I милого, єдиного немає...
Р и ц а р i
Вона безумна.
М е л а н к а
(кидається до нiг Воєводи).
Милостi благаю.
О, змилуйся, благаю всiм святим!
О, поверни мою любов єдину,
О, поверни щасливу ту годину
I свiчку цю весiльну засвiти.
Мовчання. Всi збентеженi.
К е з г а й л о
Невже твоє не зворушила серце
Голубка ця i тиха i сумна?
О, змилуйся!
В о є в о д а
I справдi зворушила
Своїм благанням душу ти мою...
Встань, дiвчино... Вiдмовити несила,
Коли у мене просиш ти вогню.
Гаразд! Твою я свiчку запалю,
Але нехай розсудить вища сила,
Чи їй горiть, чи гаснуть без жалю,
Нехай тебе розсудить Праурима,
Богиня свiтла, що в лiсах Литви
Вогонь пильнує вiчний, невгасимий.
Якщо вона укриє вогник твiй
I свiчку цю од бурi захистить,
(бере в Меланки її свiчку i запалює вiд канделябра на столi)
Клянусь, вiн буде вiльний i живий.
(Дає їй запалену свiчку — вона мовчки бере).
Пиши наказ, пане писарю: "Негайно
З тюрми Iвана Свiчку вiдпустить,
Якщо на доказ нашого наказу
Тобi горящу свiчку принесуть".
Козелiус пише.
Якщо богиня буде милостива
I вогник твiй од бурi захистить,
I донесеш його ти, до в'язницi,
Що в Порубi на Житньому торгу,-
Тодi, клянусь вогнем живим i вiльним,
Живий i вiльний буде твiй Iван.
Коли ж загасне свiчка — значить, так
Судила доля, i тодi умре,
Тодi умре твiй милий, бо не можу
Я вирок Праурими скасувать.
Козелiус подає Воєводi грамоту з печаткою, вiн пiдписує. Потiм бере з пiдлоги пустий лiхтар i подає його дiвчинi разом з наказом. Та мовчки бере.
Тепер iди. Бери оцей лiхтар
I цей наказ — iди, змагайся з вiтром,
Нехай тебе Праурима захистить.
Буря стрясає стiни.
Р и ц а р i
Ну й вигадав! Ну й загадав мороку —
Хай донесе. Попробує нехай
В такую бурю донести.
В о є в о д а
Мовчiть!
Це вирок Праурими.
К е з г а й л о
(виступає вперед).
Це знущання!
Знущання це безбожне. I з кого ж!
З голубки тихої, що, подивись,— прийшла
Намучена, в сльозах, в убраннi шлюбнiм,
А ти її на муку шлеш, на глум,
Щоб перший драб її схопив та скривдив
I свiчечку цю лагiдну одняв!
В о є в о д а
Мовчи, Кезгайле!
К е з г а й л о
Годi вже мовчать!
(Пiдходить ще ближче до Меланки).
Iди вiдсiль. Iди, моя голубко...
Куди своє ти горе принесла?
В звiряче лiгво, де твою журбу
Та бiле пiр'я в шмаття розiрвуть.
М е л а н к а
О, нi! О, нi, мiй рицарю, не бiйся...
Цю свiчку я — побачиш — донесу.
Чи можу я не донести її,
Коли вона життя мого Iвана!
Що кажеш ти? Чи є ж такая сила,
Щоб свiчку цю у мене загасила?
З моїм життям, з моїм життям хiба!
Кезгайло мовчки приладжує її свiчку в лiхтарi, потiм закутує її кирею.
В о є в о д а
Ось бачиш, мiй Кезгайле маловiрний,
Ця дiвчина смiливiша за тебе.
М е л а н к а
Прощай, мiй пане... дякую тобi.
Виходить. Кезгайло хапає свою кирею i бiжить до дверей.
Во є в о д а
Назад, Кезгайле!..
К е з г а й л о
(виймає меч).
З нею я пiду!
В о є в о д а
Нi кроку далi! Зупинiть його!
Рицарi виймають мечi й заступають Кезгайловi дорогу.
Чи п'яний ти, чи присягу забув?
Кезгайло вергає меч на землю.
К е з г а й л о
Так, я забув, що драб я, а не рицар...
В о є в о д а
Авжеж п'яний... Замкнiть його на вежi,
Аж поки хмiль рицарський не пройде.
Кезгайла виводять.
Тепер нехай турботи всi мовчать —
Панове, знов до кубкiв i дiвчат!
Р и ц а р i
Хай буря бушує, хай кубки дзвенять —
Цiлуймо, цiлуймо, цiлуймо дiвчат!
Завiса.
ДIЯ П'ЯТА
Недалеко вiд Магiстратського майдану на Подолi. Вузькi кривi вулицi. Лiворуч на першому планi ганок Воскресенської церкви. Темна й буряна осiння нiч.
І
Кiлька мiщан i ремiсникiв крадькома збираються купками в темрявi.
— Хто тут?
— Свої...
— Це ти, Передерiю?
— Ну й хвища, хай її!
— Ну, що ти чув?
— Це ковалi? — Вони.— Хто бачив Чопа?
— У Прiськи вiн — забрала до себе...
— Живий?
— Живий. Нехай тепер шукають...
— А Свiчка де?
— Гнобителi... Кати!
— Чи був хто в замку?
— В замок не пускають.
I замкнутi всi брами цiлий день.
I Магiстрат замкнуто... Варта скрiзь.
— Мене самого мало не схопили...
-— Балабуху схопили...
— I Шпака.
— Та доки ж нам терпiти цю наругу!
— Товаришi — нещастя... Свiчку вже
Засуджено на горло...
— Де ти чув?
— Коляндра чув.
Невже ж ми це допустим!
— Й Меланка зникла. Мабуть, i її
Проклятiї схопили душогуби.
П е р е д е р i й
Невже ж ми це, товаришi-брати,
Невже ж ми це допустим, щоб його,
Щоб кращого у нас згубили брата?
Коли скарають Свiчку, то яка ж
На нас паде неслава i ганьба!
В с i
Цього не буде! Краще всi тодi
Загинемо, а Свiчки не дамо!
К а п у с т а
I де ж воно це видано таке,
Щоб за весiлля страчувать людей...
Нащо вже був немилосердий рицар
Мартин Гаштольд...