Вони йшли хутко, не здержуючись в зільнику, хоч він був гарний і повний барвної флори — неначе прямували до поважної цілі, аж опинилися коло одної білої поручевої лавки, а з тим і коло об’ємистого пня давно зрубаної липи. Тут станули.
Тут вона звичайно читає або вчиться зі своєю вчителькою п-ю Др. Емі. Вона приватистка гімназії. Др. Емі сидить на лавці, а вона на пні. Коли буває строга (а вона нею вміє бути!), вона зсувається з свого пня до її ніг і випрохує прощення, доки та не подобріє й не всміхнеться. Але в дійсности вона ту Др. Емі дуже любить і шанує. Вона образована, самостійна й лише поки що без посади.
"А тепер послухайте, пане Цезаревич, що я вам скажу. Але сядьте трохи на лавку. Ми довго тут не задержимося. Я присяду на свій пеньок".
Він вчинив, як бажала.
"Чи ви собі пригадуєте, як я була у вас з батьком подякувати вам за ваш вчинок щодо нас?" — Вона глянула допитливо на нього.
"Ви були собі через нас так сильно скалічили руку. Вона була повна крови. Я се ніколи не забуду. А я вам не могла подякувати, ви не знаєте, як я опісля дома вночі по тих від’їздинах плакала. І жаль було мені, й соромно, і я носила від тієї хвилі гірке каяття в собі. До того я чомусь не вірила в те, що ви прибудете коли-будь до нас і я буду мати змогу свою провину направити".
Вона шукала його очей, але він ховав їх від неї. Що мав відповісти отим великим допитливим чорним очам з-під таких самих брів? Що та "нечемність" з його сторони, коли се була "нечемність", т я ж і л а в його душі чорною точкою?
Він не отворив уст. Все одно, що собі подумає.
"Я мала вас якийсь час заєдно перед очима. Бачила вас блідим з перев’язаною рукою й раз усміхненим: очевидно се з мене. І той усміх держав межу покоренню. Я мала жаль до вас, пане Цезаревич, — додала нараз живо впрост. — Подайте мені нині вашу руку. Ви мені, може, й життя врятували — хто се знав? Іноді бувають чуда, каже моя бабуня".
Вона стиснула її своїми обома руками, а опісля, обертаючи її, задивилася на її долоню, наче шукала там за чим-то. В тій хвилі вдарила йому гаряча краска в лице, він вирвав руку і в слідуючій хвилі стояв вже на ногах.
Вона злякалася.
"Я хотіла бачити, чи остався слід на долоні, — сказала, — а ви думаєте, що вам щось злого зроблю?"
Її уста були бліді… й через хвилю вона майже з жахом дивилися собі в очі.
"Простіть, коли я вас перелякав, — сказав він, — я не звик, щоби мені хто на долоню дивився. Людська долоня, як відкрита душа, сказав один значний психолог. Я вихований на коваля, вижидаю від життя залізних молотів, як личить мужчині. А така несподівана обсервація змішала мене. Взагалі, будьте ласкаві, не згадуйте мені ніколи більше про мій незначний вчинок".
Вона поглянула зчудовано на нього й на короткий час наступило між ними мовчання. По часі вона перша перебила його.
Чи він і його сестра, котру тоді в робітні пізнала, лиш двоє у своїх родичів?
О ні! В нього гурт сестер. І всі вони держуть гарно з собою, любляться.
Ева задумалася.
Вона не може собі уявити, як се є — мати сестри або брата, з котрими можна любитися. Вона звикла, що всі, хто б не був з її родини, лише її одну люблять. Але їй з тією любов’ю всіх не дуже вже так добре. Їй іноді з нею, як з золотим тягарем, як кажуть. Кожне дрожить над нею й вона мусить, ніби та невільниця, заховуватися, щоб всіх собою вдовольняти, без огляду, чи їй добре з тим, чи ні. Хоровитий батько заєдно в тривозі, що й вона мусить колись на його хоробу занедужати, мати дрижить над нею, не дає нічого до рук взяти, бо вона о д и н а ч к а… Особливо щодо науки, щоб не "переучитися", а там ще є в неї й бабуня. Ох, та бабуня. Дівчина зітхнула з повної груди, зморщила брови й поглянула далеко вперед себе, мов побачила там щось жахливе й прикре. Вона бабуню дуже любить і бабуня за нею пропадає, але бабуня — вона урвала й не докінчила речення.
Завваживши, що він не звертав своїх очей з її лиця, мов вижидав якогось пояснюючого закінчення, додала: "Б а б у н я н е щ а с л и в а. В тім річ і через те вона буває іноді сумна".
Коли вона, бабуня, має з н о в свої хвилі, де стає щасливою, то тоді буває така несказанно ласкава до всіх і мудра, що ніхто її в доброті серця, мудрости, благородности й характеру не перевищав. Сказавши се, вона встала живо.
"Тепер підемо далі".
Він поглянув на свій годинник і на дівчину й пішов мовчки за нею. Її несподіване поведення з його рукою відобрало йому наче рівновагу. Він не знав, як вести розмову, і його гадки опинилися коло своїх сестер. Ви дорогі, вірні за хмарами білого полотна, що знов за кроснами при килимках, що се за дівчина отся, котра не розуміється на любові між сестрами й братами? Він не розуміється на таких: півдитина, півдоросла, учениця… з словами поважними, а одна, — що ти за одна, Ева?.. Ех! Вона, мов ясний мотиль, двигалася граціозно, майже нечутно з місця на місце перед ним, вказуючи то якесь особливе овочеве дерево, то знов якийсь заграничний кущ або квітку, плекану нею, та на гнізда на дереві, котрі стерегла очима — аж опинилися перед двома березами, ростучими так близько коло себе, що сказавбись природа уставила, в виді білої деревини, близнюки. Тут висіла меж ними на сильних шнурах гойданка.
Нехай він сідає, попросила, звертаючи до нього любо усміхнене обличчя. Вона його поколихає.
Ні. Вона нехай сідає, він здатніший до колихання, чим вона.
Вона заперечила головою. Часом вона любить, як нікого навкруги нема, на гойданці сидіти, про ріжне думати й мріяти. Але тепер підуть дальше, він же небавом хоче вертати.
Так.
Обіцяв Едвардові "не засиджуватися".
Вона хоче йому ще несподіванку зробити, заки відійде. — Сказавши се, глянула на нього.
По її стрункій, молодій постаті зсунувся його погляд і здибався з її очима. Гу, як вони розбіглися, ті молоді очі. Але він остався спокійний. Мовчав, як попереду. То лиш вона, вона була така, що хотіла зараз кожному щось гарне, надзвичайне враз і сказати, і вчинити. Така вже в неї була вдача, чи скоро пульсуюча кров, що — коли що маєм робити — робити скоро без намислу, добре воно, чи ні.
Чи він завше такий?
Мабуть. Бо от навіть не обізвався, лиш очима поглянув. Дійшовши широкою стежкою аж до кінця саду, вони спинилися перед високим парканом з міцною фірткою в нім, що була на замок зачинена, а недалеко неї знаходилася знову якась лавочка.
"Тут також добре сидіти й, може, найкраще, бо найспокійніше", — перервала дівчина мовчання.
Понад парканом, що здавався тут чи не вищий, як деінде, здоймалися занеслі високі верхи лісових дерев… дубів і інших. Густо, темно, рівно. Ева вдарилася раптом в чоло. Ох, і забудько ж з неї! — Кликнула. — Йдучи в сад, забула ключ від отсеї фіртки в паркані взяти. Нехай він буде добрий, пожде хвилинку, вона побіжить по нього й вони підуть поза сад. Юліян не відповів, але натомість змірив очима висоту паркана й сказав, що наколи б вона не боялася, він би її пересадив на другий бік, а потім за нею й сам перескочив. Так пішло б те скорше. Та вона не згодилася на се. Розсміялася й сказала, що краще побігти по ключ, чим тратити час з гімнастичними вправами. Нехай він собі лише сяде тут на хвилинку на лавочку, або закурить, а вона вмить назад з’явиться. І ледве що се вимовила, як вже й щезла з його очей. В його лице вдарила краска. Вона не відбігла далеко, коли за спиною почула, мов вихор, нагінку. Се він був. Не хотів ждати. Заким годна була оглянутися, він вже зрівнявся з нею. "Не біжіть — я ключ сам принесу". Вона не відповіла, а гнала далі.
Та помилилася, коли думала, що він її послухає, і не спам’яталася, як він несподівано здержав її. Він сам принесе ключ. Невже ж не схотять йому повірити його. Гм? Він стояв ще близько неї і глядів через хвилину, усміхаючись, на неї.
Нехай вона простить, що він її здержав, але… Вона стояла ще повна задихання від скорого бігу. "В мами ключ!" — перебила вона, змішана, зморщивши брови й завернула назад в глиб саду.
Він віддалився й за недовгий час вернувсь з ключем. Відімкнув сильною рукою фіртку, а відмикаючи спитав: "Що там таке цікаве за сею фірткою? Захована тайна в лісі? Рай? Пекло?" — й підсунув брови, усміхаючись. Їх обох щоки горіли ще від бігу. "Самі побачите. Може, рай, може, пекло, як хто що відчує або уявить, а може, й таке інше". Він поглянув на неї допитливо, а вона пояснила: "Може, й таке інше, що в а б и т ь і г у б и т ь".
"Так? Тоді треба не аби з якою розвагою вступати".
"Та побачимо".
"Ви кажете вабить?"
"Так".
"Така сила. Не така, приміром, як а л к о г о л ь, а все одно згубна, бо приманчива. Ліс і вода мають свої уроки, як людина, й так само привабливі".
"Але ліс і вода — то природа, а ви говорите про алкоголь, а він же не природа", — закинув він.
Але людина — природа й тягне до алкоголю, й тому вони собі противники. В декого об’являється наклін до алкоголю так само, як і диспозиція до деяких недуг, сухіт, сердечних хоріб і ін. Вона собі то все так до одного зводить. Може, помиляється. Нехай він не сміється, але вона стоїть саме тепер на точці, як кажуть, критичної обсервації свойого душевного я. А що вона свою б а б у н ю… над все любить… то… — тут урвала.
Юліян не розумів дівчину, здвигнув мовчки плечима, але з його обличчя зник усміх.
"Ви, мабуть, багато читаєте?" — спитав і його погляд спинився на ній.
Так, оскільки лише можливо попри науку. По укінченню середньої школи вона хоче йти на медицину. Все ж таки лікарі багато дечого можуть…
"На медицину?"
Так. Ради бабуні, котру вона дуже любить.
Він все ще дивився без розуміння на неї.
"Філософія відповідніша для жінок".
Так і батько каже. Але спеціально їй треба на медицину.
*
Вступили врешті поза фіртку.
"Тут справді, як у раю", — кликнув він, вдарений красою старого лісу.
"Як у казці", — поправила вона й усміхнулася вдоволено, поступаючи перед нього. Лісовий холод обняв їх і, мов відразу, перемінив на інших. Він відкрив голову, відгорнув волосся з зіпрілого чола, а вона, задержавшись на часок, відітхнула глибоко. В тій хвилі, здавалася ніби зеленим світлом облита.
Вона тут, певно, часто буває, щодня. "Не так?" — спитав і схилився над нею, коли не відповіла через хвилину. Була, видимо, перейнята ще попередніми думками.
"Як часом…"
"Іноді вона дійсно боїться в глиб лісу сама заходити.