А ти…
А я одного разу сказав:
— Поїду.
Мати дістала з глибини шафи вилинялого носовичка, в кутик якого була зав’язана у вузлик золота монета — миколаївська десятка, єдине, що в неї ще не встигли відібрати, і подала мені. Я знав, що вона довго заощаджувала на ту монету, поки купила її у циганів ще за тих часів, бо все життя мріяла вставити зуби, але знав я і те, що вона вже ніколи їх не вставить, і тому взяв ту монету разом з хустинкою, як ото в наших піснях зразкові дітки беруть у дорогу рушничка або вишиванку.
І як зразкова дитина, я знов пішов у світ незнаними шляхами, але перед тим зупинився у хвіртці й озирнувся. Батько дивився мені услід, обіпершись на мітлу, материними щоками текли безгучні сльози, і тільки Барсик, який сидів поміж них, дивився десь угору на горобців: плював я на тебе з високого неба! пішов ти, — і я повернувся, підняв його за передні лапи і поцілував у вологий писок.
Рік випуску тієї монети якимось дивом виявився колекційним, вона була настільки рідкісною, що за виручені гроші в Одесі мене взяли нелеґально на пароплав, який вирушав до Марселя. Затрамбували в контейнер, де я не задихнувся тільки тому, що мав міцну грудну клітку і волячі легені.
А вже на приймальному пункті Леґіону, коли проходив санвузол, я подумав, що потрапив у космос, бо не вмів тут ні душ увімкнути, ні спустити в унітазі воду. Зате від першого дня ти на всьому готовому, хоч і не знаєш, чи ще візьмуть тебе, чи ні, а двадцять п’ять баксів на добу вже крапає.
Мене взяли: я був добрим плавцем і вмів відповідати на дурні запитання:
— Чого більше у році — днів чи ночей?
— Скільки буде — двічі по два?
— Ви впевнені, що чотири?
— Як звати коханку вашого батька?
Якби я був зовсім із ними щирим, то сказав би Мітла, і вони повірили б. Але в батька мого не було коханок ніколи.
Тож надолужуй, пане Ґренуй! Вона вже йде до тебе, вона беззахисна перед твоїми флюїдами, ти ними майже вселився у неї, в її породисте тіло, яке ти розгорнеш ось на цьому ліжку й увійдеш у нього, як у тісні ворота, що ведуть до життя; я хочу, Ґреную, щоб ти ще пожив, щоб ти ще потішився травневим теплом і цією тишею за вікном, такою глибокою, яка буває тільки вночі,— тому так голосно відлунюють у ній кроки конвою.
А в коридорі кроки майже не чутні, і в двері також ніби миша шкрябнула. Я відчиняю їх, беру її обличчя в долоні, цілую в рот, який відкривається, наче мушля. Ми не гаємо часу на зайві балачки, але й поспіх нам ні до чого: я роздягаю її поволі, вдихаючи запах білизни, а вона заплющує очі, ніби соромиться того, що її трусики зовсім мокрі. Насправді ж вона радіє цьому, як і все живе, що виділяє вологу, радіє, що її ще одна стулена мушля готова задовольнити спрагу. Я беру в рот її налитий сосок, чую, як із нього струмує у мене молоко її бажання, і те молоко напуває у моїй грудній клітці мертвий мінерал, який ось-ось оживе.
— Тільки не в мене… — шепоче Рита, але я вже зраджую її, у моїх обіймах вже зовсім інша, та, що останнім часом не йде з моїх думок, хоч я її ніколи не бачив увіч. Хеда. Це дивне ім’я вміщує в собі незбагненний код, я ним зазомбований, цим ім’ям, я ним заворожений і заклятий.
Все. Я вже за інерцією злегенька цілую її у губи. Як приємно після цього запалити товсту сиґарету "Gitanes" і, вслухаючись у смак тютюну, ні про що не думати.
— Ну?.. — Її голос просочується у моє бездум’я. — І коли ж ми з тобою зустрічалися?
— Ти не згадала?
— Я хочу це почути від тебе.
— У попередньому житті,— кажу я. — Тоді я тебе дуже любив. Ми з тобою жили в Брюсселі. Вечорами ти пекла мені дуже смачні французькі булочки.
Цього їй достатньо, щоб трохи помовчати.
Хеда. Там, у її кімнаті на лісничівці, у тому повітрі, яким вона ще недавно дихала, я також відчув щось таке невиразно-далеке, що могло зринути тільки десь із попереднього життя. Це таке відчуття, яке іноді прокидається в тобі у незнайомій місцині і нашіптує, що ти колись уже був тут, хоч знаєш: ніколи. Це як запах кавуна у морозному повітрі… як німий подзвін у непроникній тиші…
Але я думаю, що якщо ми й мали попередні життя, то в іншій личині. Я міг бути, приміром, тобою, Рито, а ти — мною. Тому нам так легко обмінюватися тілами, цими недовговічними оболонками, які є вмістилищами вічних стихій. Не душ, Рито, не духу, як кажуть Коран і Біблія, а саме стихій, що ширяють світом у пошуках своєї оболонки, підстерігають її навіть в оцьому ліжку, сподіваючись, що наші з тобою, Рито, клітини з’єднаються і дадуть котрійсь із них життя.
— Хто ти? — раптом питає вона.
— Твій друг, — кажу я.
Соски на її грудях посвітлішали і змаліли, але від того не менш зворушливі. Дві родзинки з пришерхлого винограду.
— Якщо тобі треба, ти можеш іще залишитися. Вранці моя зміна закінчується, але я все влаштую.
— Тільки заради тебе, Рито.
Вона підводиться і схиляється наді мною так, що її грона лоскочуть мої груди.
— Не обманюй, будь ласка. Бо я тобі зараз його відкушу.
— Кого? — запитую я.
— Брехунця, — каже Рита.
І дві виноградинки скочуються вниз моїм животом.
11
— Радий бачити вас, пане… пане…
— Ґренуй, — підказую я.
— Ні,— похитав він головою, — не Ґренуй.
Ми знов сидимо у його віталенці на другому поверсі хоромини, до якої мене прикотила та сама зелена "сімка".
— Не Ґренуй, — каже Русланбек, дивлячись на мене тим поглядом, у якому є все: проникливість, улесливість, засторога, холодне… тепло.
Я знизав плечима: ні — то й ні.
— Ви тепер громадянин Інґушетії,— він підводиться і врочисто вручає мені палітурки. — А в нас є всякі імена — від турецьких до корейських, тільки Ґренуїв немає…
Я розгортаю паспорт, дивлюся на фото, яке мені вранці зробили за десять хвилин, і змушений погодитись із Русланбеком: це не Ґренуй. Але мушу в дечому й заперечити.
— Ну, не зовсім громадянин Інґушетії, і ніякий я тут не ґалґай[35].
— Не кривіть душею, — він доброзичливо посварився на мене пальцем. — Ви хотіли мати паспорт Російської Федерації — ви його маєте. Але я одного не розумію…
Він затнувся. Вчора ви нічого не розуміли, пане Русланбек, а сьогодні тільки одного?
— Звідки ви знали? — він глянув мені у самі зіниці.
— Що?
— Що її відвезуть до Росії.
— Хеду?
— Не придурюйтеся, пане… пане Скотєлов. Хіба не тому ви попросили цей паспорт?
— Я тільки припускав такий варіант. Ви, до речі, також говорили про фіскалів. Про кацапчі.
— Тепер ви теж кацапчі, пане Скотєлов. Вибачте, на інґуша ви не схожий.
— Можете називати мене скорочено — Скот. Думаю, вам це більше сподобається. Майже по-англійському.
— Справді, мені чомусь це й на думку не спало, — усміхнувся Русланбек, але очі його не сміялися. — Про фіскалів я говорив тому, що цього не могли зробити чинхойці. Вони ніколи не вбили б людей, які охороняли дівчину їхнього тейпу. Ніколи! Аллах свідок.
— Я з вами згоден, тому й попросив цей паспорт. А що, вже є якась інформація?
— Є,— сказав він. — Хеда в Москві. Ці придурки і її завезли в Москву. Вони самі провокують війну на своїй території. Те, про що колись казав Джохар, уже почалося.
— Про що він казав? — спитав я, хоч добре це пам’ятав.
— Що справжня війна згодом перекинеться в саму Росію. Але вони самі її почали. У них здали нерви, і вони стали у себе підривати будинки і влаштовувати криваві теракти. Клин клином… Буде ще вам клин, ох, і буде. Заб’ють його в Москві так, що вилізе по той бік планети. Аж в Америці вилізе вам цей клин, у самісінькому Вашинґтоні.
— Чому саме в Америці? — спитав я.
— Бо Росія не пуп землі. Є такі, що стоять і над нею, пане Скот…тєлов, — він усе-таки не міг називати мене Скотом, а може, вже сам себе переконав у тому, що перед ним справдешній кацапчі, котрого треба втокмачити носом у лайно. — Тепер слухайте мене уважно, пане Скотєлов, дуже уважно мене слухайте. Бунтівний, як вони кажуть, генерал їздить на "Ниві", а не в якомусь броньованому суперджипі, як усі думають. Ті ж усі розповідають казки про його недоступний бункер, облаштований у підземеллях Ведено. Ви знаєте, чия резиденція була у Ведено?
— Шаміля, — сказав я. — Імама Шаміля.
— Того Шаміля, якого 1859 року росіяни взяли в полон. Того Шаміля, що начебто похований у Саудівській Аравії, у Медіні. Як ви гадаєте, пане Скотєлов, — призвичаював він мене до нового прізвища. — Як ви гадаєте — чи в Медіні спочиває прах Шаміля?
Я нічого не відповів, але Русланбекові й не потрібна була моя відповідь. Він просто поринув у пишномовність, за якою не швидко збагнеш, про що йдеться, як каже шеф відділу міжнародних кризових ситуацій. Той був набагато лаконічніший — обвів те Ведено червоним кружечком-нуликом, і до побачення. Мені такий стиль розмови більш до вподоби, інакше я теж міг розповісти, що в Суботові, де начебто похований "п’яний Богдан", також нема його праху, і не тому, що його викинули з могили поляки, а тому, що його ніколи там не ховали. Однак кацапчі Скотєлов не міг цього знати і мовчки лупав на Русланбека баранячими очима.
— Джип, бункер, охорона зі смертників, — вів той далі,— а тим часом генерал їздить на "Ниві" і сидить в халабуді-врем’янці, яка тільки й того, що обвішана зсередини килимами. І ходить, загримований, в охороні Масхадова у гості до росіян, начебто на переговори. Цікаво, правда ж? І його не можуть ніяк вполювати. Вибухає одна машина, друга, всі дороги встелені вибухівками, потім завербований фіскалами шакал потрапляє до генерала навіть у кухарі, а йому хоч би що.
Згадавши кухню, Русланбек підсідає до столика і наливає мені коньяку. Перфектна річ — і натяку на підробку. Тут усе справдешнє: якщо вже коньяк — то коньяк, якщо паспорт — то паспорт. Про фальсифікат і мови нема.
— Більше того, — каже він, — генерал навіть виїздить за кордон, виступає там перед публікою. І тут починаються збіги обставин. Дуже дрібненькі збіги, яких ніхто не помічає. Вони дуже тонкі,— Русланбек так приплющує очі, наче тими щілинками показує, які тонкі ці збіги обставин. — Американці поплескують по плечу генерала і дарують йому супутниковий телефон "Інмарсат". Потім через якийсь час Клінтон, цей симпатичний демократ з незнищенною усмішкою, на весь світ заявляє, що в Чечні ллється марна кров… що там усе можна владнати… дуже малою кров’ю.
— Фігуральний вислів, — вставляю і я словечко, розслабившись після коньяку, який вступає у кров, починаючи ще з язика.