Та ось він заметушився, затупцював, обертаючись на всі боки, наче стрілка компаса поміж магнітами. Яворович націлив на нього апарата, зробив кілька кадрів.
Рожевий глухо пробурмотів:
— Я вже відчуваю: вона близько, близько...
Пішов, як сонний, по боковій стежці, жовті колючі кущі хвиськали його по обличчю, а він усе йшов, простягши вперед руки. Петро на-ледве встигав за ним. Так вони йшли, може, хвилин десять, Рожевий раптом кинувся бігти. Тепер і Яворович побачив ту, яку той називав Гілочкою. Дівчина йшла, притискуючи до грудей щось схоже на темне горнятко. Граціозна постать її огорнута золотистою матерією, і це відтіняє її темно-синю шкіру; жмут високого волосся, перев'язаний з самого вершечка, конусом похитується на голові.
Яворович ледве встиг підняти кіноапарата, як вони кинулись навстріч. Може, за крок від Рожевого дівчина спинилася і повернулась до нього спиною. Він підняв руку, мабуть, щоб обернути її до себе, але стримався і сам став до неї спиною. Петро не знав, чи говорили вони між собою в цей час, але стояли отак довго. І, можливо, порушуючи їхні звичаї, він підійшов до закоханих і сам повернув їх обличчям до обличчя. Відійшов і ще зробив кілька кадрів. Спохватившись, поглянув на їхні очі: хотів побачити сльози, сльози радості! Але очі в них були сухі, блискучі.
Невже не виступила жодна сльозина? Чи, може, вони взагалі не плачуть?
Дівчина заспішила з своєю ношею, не пішла, а побігла поміж кущами. Золотистий її одяг зливався із жовтим фоном.
— Чого ж ти її відпустив? — спитав Петро, поглядаючи в обличчя Рожевого і намагаючись прочитати на ньому вираз щастя чи суму. Обличчя було непроникне, однакове. Отже, переживання всі десь у глибині єства.
— Сказала: мусить виконати обов'язок, — глухо промовив Рожевий. — Вона ще не знає, що її чекають вищі обов'язки у себе на батьківщині.
Він стояв і дивився в той бік, де важка запона хмар ховала його рідний край.
— У вас є таке почуття — любов до батьківщини?
— Коли б не було — і ми б опинилися серед Голомозих.
Гілка незабаром повернулась і повела їх до свого житла. По дорозі Рожевий, мабуть, розповідав їй про Яворовича, бо дівчина частенько повертала свою голівку в бік чужинця і поглядала сухими блискучими очима. Та на її обличчі Петро не зміг прочитати нічого: воно гарне, але нагадує маску.
Зійшли в глибокий вузький яр. По його схилах зяє багато чорних отворів. До одного з них завернула Гілка, і вони опинилися в напівтемній норі. Це було її житло. Щоб не стояти зігнувшись, Петро сів на долівку, встелену якимись шматками.
"І оце ти тут живеш і не тікаєш до нашого моря?" — спитав її коханий, і коли б Петро міг чути ці слова, то вловив би в інтонації біль, гіркоту, протест. Але він не міг чути їхньої розмови, інколи йому дещо перекладав Рожевий, переходячи на людський діапазон. — "Кожна гілка мусить бути біля свого дерева!" — патетично продовжував юнак.
Дівчина підвела його до виходу і вказала на білу кулю, що приліпилася над самісіньким урвищем. Це було зрозуміло й без слів. А Петро ще подумав: кулю цю, мабуть, видно з кожної нори, отже, Головатий, який там сидить, посилає команди-імпульси в усі отвори. Зручна позиція. З протилежного боку теж стовбичить Головатий, огорнутий білими пелюстками. Це, власне, підстанції мозку Великого Розпорядника...
Рожевий подивився на кулю і одвернувсь.
"Невже вони ніколи не сплять?" — спитав свою кохану.
"А хіба що?"— здивувалась вона.
"Як то що? Сьогодні ж одразу ми тікаємо звідси!"
"Куди?"
Це запитання спантеличило Рожевого. Він обернувся до Петра і переказав йому розмову.
— Вона питає куди. Я не знаю, що їй відповісти!
Петро усміхнувся:
— У нас теж буває — не знаєш що сказати жінці.
Гілка стояла, трохи схиливши голову набік і з'єднавши руки на поясі. В її постаті було щось іронічне.
"Я думаю навпаки: ти зостанешся тут... якщо хочеш, щоб ми були в парі".
— Вона думає навпаки! — вигукнув Рожевий до Петра.
Той розвів руками:
— У нас, на Землі, жінки теж часто думають навпаки...
"Хіба можемо ми, діти Риби, жити в оцій норі? — обернувся юнак до дівчини. — Пригадай наші простори, наші ліси й моря, наших ровесників і батьків!"
"Невдовзі настане страшне: Великий Розпорядник готується знищити увесь рід Риби. Підемо туди — і ми загинемо".
Юнак відступив на крок, немовби бажаючи краще роздивитися на неї.
"Він давно обірвав би наше буття, та не може. Від їхніх біохвиль нас захищає волосся і високі щити".
"Тут щось уже таке приготовано, що ні волосся, ні щити не допоможуть. Здійсниться воля Великого Розпорядника".
Вони відійшли в куток і притиснулись до стіни — щоб далі від входу, далі від білої кулі.
"Мій любий, — сумовито говорила Гілка, — ти усвідом і закарбуй собі в пам'яті те, що зараз почуєш. Досі увесь рід Синів Риби тільки ізолювали, тримали в оточенні — для якогось великого експерименту. І ось ця епоха минула, Сини Риби випили свій час, вичерпали його день за ніччю, хоч він плинув довжелезною рікою. Лишилися краплі, бо невблаганна мудрість Головатих — творців і руйначів — от-от закриє шлюзи. Завершився історичний цикл, і весь народ Країни Щитів мусить піти у небуття, розчинитися у Невідомості, вернутися туди, звідки вийшов. Коло замикається. Мусить здійснитися воля великого розуму Головатих, що є джерелом життя і небуття. Так-так, мій любий, гака їхня воля, такий непохитний закон. Великий Розпорядник вирішив знищити Країну Щитів. Уже завершено підготовку, вже зібрано могутню силу, і вона чекає лише імпульсу. Безліч Головатих виробили в собі здатність концентрувати своє випромінювання в потужний пучок. Тепер кожен з них може посилати на величезну відстань біохвилі такої сили, що проти них немає захисту. Загибель впаде на Синів Риби, де 6 вони не були. Усе живе поляже, навіть дерева... В тобі хвилями ходить напруга, мій любий, але ти мусиш скоритися, і, може, Велика Мудрість дасть нам дні і ночі, і ми вип'ємо їх разом з тобою, у парі. Це ж безглуздо гніватись на закони Невідомості, адже ми з тобою все одно не вічні".
"Ми не вічні, а рід наш вічний! — відповів юнак, а в усьому тілі його наче блискали блискавки і гриміли громи. — Ходімо до своїх — попередимо, підготуємось!.."
"Марні поривання, любий".
"У нас теж велика сила!"
"Все враховано, проаналізовано, виверено".
"Тікаймо!"
"Лишайся тут".
"В оцій норі?"
"Законам Невідомості треба підкорятись".
"Побачиш, я визволю тебе звідси, Гілко, визволю тебе від твого страху!"
Вона взялася рукою за його волосся, стиснувши тугий жмут. Петро не знав, що це засіб заспокоєння, і з цікавістю стежив за рухами дів чини. Зафіксувати цю сценку на кінострічку не зміг: в печері було напівтемно.
"Не заспокоюй мене, Гілко, бо хіба можна бути спокійним, коли піднято спис на батьків і братів, на минуле і майбутнє рідного роду! Я зараз же йду до нього..."
"До Великого Розпорядника? Я не пущу. Загинеш!"
Рожевий легко відштовхнув її і подався з печери. Яворович пішов за ним. А вслід поспішила і Гілка, схожа на бджолу в своїй золотистій одежі...
ЮПІТЕР ГНІВАЄТЬСЯ
Як не намагалася Гілка стримати свого коханого, не допустити безрозсудства, він сміливо наблизився до Головного Розпорядника. Під лівою пахвою темніла трубка. Все його єство аж бриніло від напруги, він був готовий навіть загинути аби тільки пожбурити оцій жорстокій голові свою правду.
І ось він став проти білої кулі на відстані польоту стріли — невеличкий, але красивий у своїй рішучості.
"Я хочу говорити з тобою, Великий Розпоряднику!"
"Те, що ти хочеш сказати, я вже знаю".
Рожевий міцніше притиснув трубку, ступив крок уперед.
"Виходить, правда, що ти замислив знищити Синів Риби і всю нашу Країну Щитів?!"
"Що ти розумієш у цьому, роботе? Коли б ти знав, скільки біологічних різновидів мені доводилось виводити з Небуття і повертати їх назад, то не виголошував би марних запитань".
"Хіба ж це..." — почав Рожевий, але думка його урвалася. Він побачив, що з-за білої кулі, наче з легкого туману, до нього простує... точнісінько і який самий юнак, як він. Така постать, така хода, навіть одяг не новий, тільки що свіжий, не поношений.
Побачивши двійника свого коханого, Гілка затулила очі долонями. Рожевий мимоволі позадкував.
Та це було лише першої миті. Гордий Син Риби опанував себе і зупинився.
"О Великий Розпоряднику! — підняв він руку. — Я визнаю, що ти наш творець, мені не потрібно доказів..."
А двійник підходив ближче — вже видно було, як здіймаються і опускаються його груди при диханні.
"...Але нищити своїх дітей — це жорстоко і безглуздо".
Точна копія Рожевого зупинилась перед ним і промовила його ж голосом:
"Вгамуйся. Найвища мудрість — підкорення ритмам злетів і падінь. Ходімо, Гілко..."
Не встиг цей другий доторкнутися рукою до Гілки, як у груди йому впилася хижа стріла. Він схитнувся і впав мертвий.
"О Великий Розпоряднику, а коли ви всі станете перед лицем Матері Невідомості..."
В тумані, що оповиває білу кулю Розпорядника, бовваніє постать. Ось вона рушає, наближається. У Гілки тремтять руки — ще один такий самий, як її коханий!
"Вгамуйся, — промовила постать знайомим, рідним голосом. — Це марне — опинатися несхитному Законові Оновлення".
"Виходить, тільки для нас цей закон?"— гукнув Рожевий до кулі.
Але відповів йому новий двійник:
"Все підкоряється цьому Законові. Мозок Головатих безперервно, краплина за краплиною, оновлюється. В цьому їхнє безсмертя. А замість нашого роду з'явиться інший..."
"І ти, підкінчик, говориш про "наш рід", — обурився Рожевий.— Чи ти його відчуваєш? Чи живеш ти його болями, його радощами?"
"Я такий же, як і ти".
"Ні, не такий! — заперечив Рожевий. — Ти не маєш того, що ми набули в процесі розвитку. Хоч і мислиш, але ти манекен. Ти не любиш і не можеш любити життя!"
"Зрозумій, що життя — це тільки прояв Невідомості. Такий закон: одна краплина поступається місцем іншій. Увесь наш рід—це крапля".
"Ні, не крапля, а велике море!"
"Хіба це не однаково для Матері Невідомості — крапля чи море? Все підкоряється ритмам оновлення, і ти даремно збурюєш своє єство. Ти вже дізнався багато, чого ж іще хочеш?"
"Чого я хочу? — гукнув Рожевий. — Хай кожен з нас, наче крапля, падає в Невідомість, оновлюючи рід, щоб він вічно жив і розквітав мудрістю.