А Маруся вдарила ногою "Крокодила", з розмахом сіла на кушетку й з тугою закинула руку за шию.
* * *
Коли Катерина нарешті лишилась у спальні наодинці з чоловіком і коли вони обоє були вже в своїх ліжках, вона раптом сказала йому зовсім іншим тоном, ніж тим, що говорила до цього часу;
— А тепер Стьопо, я тобі скажу таке: якщо мене арештують і почнуть допитувати, то я признаюсь у всьому, що вони будуть вимагати від мене. Тепер я вже не витерплю ні того биття, що тоді, ні стромляння моєї голови в діру кльозетної ями, нічого. Я наговорю не тільки на тебе чи Сергія чи Євгена, чи яких партійних товаришів, а й на Леоніда, на Марусю, на себе саму. Аби швидше вбили. Я тебе попереджаю. Май це на увазі. Ти, я знаю, мене не розумієш, бо ти — сильний і можеш витерпіти які хоч тортури. Ти тоді ні в чому не признався, хоч тебе мучили дужче за нас, і ти нас усіх урятував. А я не зможу. Отже постарайся й тепер нас урятувати. Привези їм докази нашої невинности й відданости і всього, що треба. Привези їм термітів.
Степан Петрович, лежачи горілиць і курячи, понуро посміхнувся. . .
— "Привези". Це — не яблука. А як їх узагалі немає?
— Все одно! Зроби їх сам!
Степан Петрович аж повернувся до жінки всім тілом, навіть на ліктя сперся.
— Себто? ?
— Себто, зробити з бузотьорів ( У радянському жаргоні "бузотьор" — невдоволенмй.) термітів. А бузотьорів у нас є, скільки хоч. Тисячі можеш привезти. От і все.
— Але ж я мушу чимсь довести, що вони — терміти.
— О, вони самі доведуть, як їх візьмуть на допит. Самі признаються, в чому ти схочеш. Тож краще нехай признаються бузотьори, а не ми й не діти наші.
Степан Петрович ще якийсь час мовчки пильно дивився на жінку, потім ліг головою на подушку й встромив очі в стелю.
— Оце тобі моє тверде слово, Степане! — додала Катерина й погасила лямпу.
Степан одповів їй усе тим самим мовчанням.
Розділ 6
Степана Петровича Іваненка ніхто до поїзду не проводжав, бо виїжджав до Києва не Степан Петрович Іваненко, член Верховної Ради СРСР, орденоносець і так далі, а простий собі кореспондент центрального органу партії "Правди" Андрій Зінчук.
Простий, не простий, але партія дала йому білет у купе м'якого спального вагона. В купе мав бути ще один пасажир, і Іваненко якось особливо цікавився, з ким йому доведеться провести першу ніч його великої місії. Навіть загадував: якщо якийсь симпатичний тип — значить, уся справа піде симпатично, удало. ' І перше враження, коли він увійшов за своїм носієм у купе, було здивування, і то досить неприємне: на нижній кушетці біля вікна, спершись на лікоть і одвернувши лице до вікна, в сумній, похнюпленій позі сиділа якась старенька жінка в усьому чорному.
"Так, дякую!" — подумав кореспондент Зінчук і сердито та щедро заплатив носієві. Той від радости голосно подякував і аж побажав:
— Щасливої дороги, товаришу!
Степан Петрович буркнув щось і звернувся до пасажирки:
— Вибачте, мадам: ваше місце нижнє чи горішнє? Мадам швидко озирнулась. Світло електричної лямпи зо стелі освітило її лице, і Степан Петрович аж трошки хитнувся від несподіванки: це було дуже гарне, молоде і надзвичайно миле лице жінки років двадцяти п'яти-шести. Вона кивнула головою й стримано сказала:
— Так, моє місце нижнє. Ось мій білет.
— О, прошу, будь ласка! Навіть коли б воно було горішнє, я вам уступив би нижнє.
Жіночка в чорному (жалоба, очевидно, по комусь) нічого не сказала, підвелась і вийшла в коридор. Ставши біля спущеного вікна, вона почала дивитись на публіку на пероні. Там стояв гамір, крик, гуркіт вагонеток; хтось плакав, хтось комусь гукав, хтось голосно заразливо сміявся. Раптом під вікном вагона зупинився громадянин в елегантному пальті й задер лице до жіночки в чорному. Вона, не рухаючи головою, кивнула йому самими очима й показала поглядом поза себе, на купе. Громадянин задоволено хитнув головою й пройшов далі. А пасажирка, постоявши ще кілька хвилин, увійшла в купе. Сівши на своє місце, вона знову прибрала сумну позу й ні разу не глянула на свого сусіда.
Коли потяг нарешті рушив, кореспондент Зінчук, що сидів на другому кінці кушетки, повернувся до "мадами" й тоном вибачення запитав:
— Вас не дуже буде турбувати дим, коли я закурю? Вентилятор добре функціонує, але я все ж таки. ..
— Прошу дуже, я сама курю, — байдуже відповіла дама.
— О, як це приємно! Ви дозволите запропонувати вам турецької?
І Степан Петрович швиденько вийняв портсигар із кишені. Трішки хапаючись, він розкрив його і підніс сусідці. Вона мляво взяла цигарку й вставила собі в рот. Потім скинула капелюх, подивилась угору до полиці й хотіла підвестись, щоб покласти його туди. Але Степан Петрович схопився на ноги й простягнув до неї обидві руки.
— Дозвольте, я покладу його.
Жіночка усе з тим самим чи то байдужим, чи сумним виразом оддала йому капелюх і пригладила обома руками хвилі темно-русявого волосся. І тепер вона здавалась Іваненкові ще кращою, ніжнішою, інтимнішою. Він з побожністю, все так само тримаючи обома руками капелюшок, як дорогоцінну вазу, поклав його на полицю. А тоді, щоб піднести сусідці запальничку, він сів трохи ближче до неї та так уже й лишився.
— Це дуже приємно, що не треба завдавати ближньому неприємности своєю прикрою звичкою, — промовив він, смачно затягнувшись. — Та ще такому поважному ближньому. А так, так, поважному! Бо я, знаєте, з першого погляду, не бачачи обличчя, взяв вас за стареньку, дуже поважну даму і, признаюсь, трішки скривився про себе. І можете уявити собі, який чудесний сюрприз ви піднесли мені, коли повернули до мене своє лице. Сердечне спасибі!
Жіночка, видно, не могла стриматись і посміхнулась. І ця посмішка ще більше зсунула з лиця її вираз схованого суму чи сухости. Та настільки, що кореспондент Зінчук з захопленням скрикнув:
— Ні, справді, яка чудесна метаморфоза! Ви вибачте мені, але я не ради компліменту, а від щирого серця дозволяю собі висловити вам мій подив і, коли хочете, радість. Правда, правда! В житті так рідко доводиться відчувати радість од лиця й посмішки людини. Ви не сердитесь на мене за мою... за моє зухвальство? "
Жіночка засміялась і, трішки замішана, відповіла:
— Ви так це ... дійсно, щиро сказали, що ніяково, сердитись на вас...
— А власне за що сердитись? — м'яко, майже ніжно сказав він і трішечки перехилився до неї. — Коли це — вислів безпосереднього почуття без жодного прихованого наміру, то, правда, за нього не можна сердитись. Хіба ні?
Дама раптом споважніла, сухо кинула: "Не знаю" й заплющила очі. І знову вираз її обличчя й усієї постаті став такий сумний, що Степан Петрович щиро зщулився. І мимоволі знову здивувався: яке, справді, мінливе і по-різному гарне обличчя! От воно тепер було вже майже суворе. І які клясично-правильні риси! Цей тонкий ніс, цей обточений овал, це бездоганне підборіддя. От тільки нижня губа трішки занадто для клясичности була повна, пристрасна (зате жива!). І те, що очі були заплющені, що повіки закривали їх, надавало ще більше клясичности, — неначе скульптура без очей. Сумна і строга голова якоїсь грецької богині.
А сум "богині" був тепер, дійсно, щирий, не удаваний, як спочатку. І сум, і втома. Ох, яка втома: знову грати цю тяжку, брудну ролю! Знову удавати кохання, знову павучине обсотування жертви, знову витягання з неї найглибше схованого і потім... спорожнену віддавати на страшний кінець. І як у кошмарі, не мати волі ні крикнути, ні остерегти, ні навіть виявити сором і огиду до самої себе. А надто, коли попадається отакий як цей об'єкт. Ну, як можна такого... хорошого, такого... гарного, такого щирого так брудно, так підло нищити? А його ж, очевидно, вже призначено на знищення, це — доля всіх, кого їй було давано на обсотування. І що ж їй робити? Остерегти його? Не виконувати даного завдання? Але значить: віддати себе, свого сина і стареньку матір на знищення? Або він, або вони.
Потяг м'яко вибивав такт коліс, м'яко похитувались тіла й хилиталась штора на вікні. В купе було затишно, інтимно, так віддалено від усіх тих клопотів, прикрощів, страхіть, що лишились десь там позаду. Степан Петрович одхилився на спинку кушетки й заплющив очі. Нарешті можна було віддатись цьому спокоєві й побути хоч кілька годин без напруження, без нападання, підкрадання, удавання. Ця жіночка напевне була не термітка й не сексотка, вона була собі проста, мила, колишня людина, яка, Бог його зна як, збереглася на радянській землі. Отже можна було бути з нею трішки самим собою, як колись-колись.
Він обережно встав, зняв з полиці свою маленьку валізочку й вийняв з неї плескувату пляшку та два. срібні келішки, подібні до великих наперстків. Богиня трішки розплющила очі й непомітно слідкувала за своїм "об'єктом". Е, нема чого розводити сентименти! Одним більше, одним менше. їх, отаких нещасних, щодня десятками трощать кулями в потилицю по всіх неоглядних просторах СРСР. Не вона, так інша підведе його, оцього засудженого, до "стєнки". Тільки інша, може, зробить це брутально, гидко, не давши йому за. те нічого. А вона хоч устелить цей останній шлях його квітами найкращого, що є в житті бідної людини. І, може, в цьому й є її роля в житті? Хто знає? Коли є Бог, то, може, він її на це умисне призначив?
Богиня зовсім розплющила очі й зупинила їх на. Іваненкові. Він помітив це й несміливо звернувся до неї:
— Можу вам запропонувати мале-е-сеньку чарочку лікеру? Запевняю вас, це—не отрута і не сонна рідина. А я — не гангстер і не безнадійно закоханий у вас. Я собі кореспондент "Правди" й їду на Україну, до Києва. Моє ім'я і прізвище: Андрій Васильович Зінчук.
І він покірно схилив голову над келішком і пляшкою, що їх тримав у двох руках.
— Дуже приємно. А я — Олена Вікторівна Заболотова, удова по офіцеру Червоної армії, працюю в Москві в шпиталі лікарем. І їду теж на Україну, теж до Києва, у справі маленької спадщини по батькові.
Заболотова взяла чарочку з руки Іваненка. І зараз же з ясною посмішкою додала:
— А ви, здається, українець, якщо судити з вашого прізвища?
Степан Петрович хапливо налив у свою чарку лікеру, поставив пляшку на стіл і радісно відповів:
— Так, — я — українець! Чистісінький. А ви, може, теж українка? — несміливо кинув він.
— Чистісінька! — вже по-українському відповіла вона і простягла до нього чарку.