Ось вони порозумілися, і сяючий війт з таємничим виглядом подав мені конверт.
— Розпечатаєте вдома, пане Повсюдо.
У мене молотом забилося серце: порядок!
Гривастюк побачив, яка неприхована радість охопила мене, і подав руку. Я її міцно потиснув.
Його місія щодо нас закінчилася. Він передав папку Гафійці і перейшов до столу, за яким сиділи "свиняче рило", "молодик з периферії" і ще двоє осіб. На цей раз Іванчук провів Омеляна заздрісними очима.
Пиятика була в розпалі. Катеринин язичок безбожно заплутався в словах. Сміючись, вона тонко повискувала, все важче спиралась на Іванчукове плече. Коли скрипки зацигикали вальс і в протилежному кінці залу звільнили місце для танцюючих, вони на кілька хвилин вийшли на вулицю, і я пересів до Гафійки.
— Ви танцюєте, Прокопе?— поцікавилась вона, уся в полум'ї від випитого вина.
— На жаль, ні. Але ти, Гафійко, не скучатимеш. Зараз закланяються з усіх боків.
— Я зі сторонськими не піду,— заперечила Гафійка, машинально притискуючи до грудей батькову папку. На її обличчі було трішки легкої дівочої печалі. Зі схлипливим сміхом вона запропонувала: — А ви відшийте, коли хтось буде кликати. Добре?
— Якщо ти цього хочеш.
— Так,— поклавши на стіл папку, вона на секунду закинула руки за голову, поправляючи хустку. Якось випадково зачепила мою ногу своєю і не забрала назад.— А в місті танцюють погано. Мало не обнімаються. У селі таку пару вивели б геть. Та от скрипки втихли, і знову над столом заходили пляшки.
— Хили, Повсюдо,— майже викрикнув Іванчук, припровадивши веселу, мов сонце, війтиху.
Не минуло й чверті години, як четверо нас впорали плящину. Я придивився до Гафійчиного носа і відкрив, що вона роздуває ніздрі точнісінько так само, як Іванчук. Я хотів підігнути ногу, щоб не торкалась Гафійчиної, але вона наче свинцем була налита. Оглянувшись на завісу над сценою, на кобзаря з бандурою на розмитій сторіччями могилі серед степу, я побачив, що кобзар мені сумно підморгує, а хлопчик-поводир глузливо виставив рожевого язика.
Раптом щось розплилося, пересунулось, і перед очима захитався Гривастюк.
— Слово даю,— владно махав він руками.— Гарантую. Чин не нижче капітана.— І тихіше:— Ви ж знаєте, що наприкінці війни перестали зважати, дворянин чи простолюдин. Аби освіта і військова виучка.
— Подайте мені води,— попросила Гафійка.
— А звідкіля?.. — звернулась до Омеляна пані в клаповухій шапчині, але я не дослухав через Гафійку, тільки зрозумів по устах, що вимовила вона чи "диво", чи щось схоже на це слово.
— Пий вино, Гафійко,— сказав я, не спускаючи з пані очей.— Будь чемною. — І ви пийте. Я вам наллю.
— ...нещастя на будівництві ґуральні в пана Свистуна,— казав. Гривастюк, зиркаючи на мене. Я випив вино, але відчув, що тверезію.
— За все добре, пане Повсюдо!— влізла Катерина.— За вашу хату.
— ...У Галичині мало таких ґуралень, які він не зводив. На старість осів у Колобродах.
"Поганську твою пику треба побити!" — подумав я, спопеляючи Гривастюка поглядом.
— Повсюдо, не будемо сватами,— Іванчук впихав мені наповнену чарку.
— ...Йому було під п'ятдесят.
— Син теж будівничий? — спитала пані.
— Без тижня Інженер,— повертаючись до молодика, відказав Омелян.— Треба...
— Чого ви спохмурніли, Прокопе? — штовхала мене коліном Гафійка.
— Тобі здалося.
— ...То пильнуйте.— Пані в клаповухій шапочці зміряла мене погрозливим поглядом. Стіл з Гривастюком і його співбесідниками заступили.
— Вам щось не сподобалося? — допитувалась Гафійка.
— А тобі все до смаку?
— Я не зважаю.
— Я роблю це саме.
— Ні, ви чимось стурбовані.
— Горілкою з ґуралень, які батько набудував. Горілка — двигун прогресу, Гафійко.
— Мені подобається, коли ви жартуєте. Якось і сумно, і їдко, і смішно.
— Так ось...
У протилежному кінці стелю черкнула пляшка, вдарившись об софіт над сценою, рикошетом зафуркотіла у вікно, Брязнуло. Зчинився гармидер, затріщали двері, пролунав постріл.
"Почалось..."
Розбиваючи вікна, надвір хлинули лисі голови, розпанахані спідниці.
— Пане Повсюдо! — розгублено заволав Іванчук.
— Скажіть, хто цей молодик — ось, пополотнів, як стіна? — Я притримував Іванчука за лікоть, а він, ногою відкинувши стільця, рвався до вікна.
— Та пустіть же!, Це... н-нннн... Володимир Майдан, секретар повітового комісара.
Я відштовхнув стіл. Гафійка в нестямі закам'яніла з відкритим ротом. Стіл перекинувся під ноги осатанілій юрбі, що сунула на нас. У ґанку почалась стрілянина.
— На сцену! — крикнув я Гафійці і вирвав з її рук папку. Дівчина поперед мене шмигнула на сцену. Ми опинилися в репетиторській: Біля скрученої ліхтарні стояв смертельно переляканий стрілець. Я побачив сходи в льох, пропустив Гафійку, тоді злетів у підземелля. Тримаючись стіни, провів дівчину в найдальший куток.
— Змилуйся, боженьку,— лепетала вона.— Ой, горить! У репетиторській розчавили ліхтарню і зайнявся гас. Та полум'я опинилось під ногами втікаючих.
— Комуністи, Прокопе, то їх робота,— лементувала Гафійка.
— Цить.
— Ой, боюсь...—тулилась вона до мене.— Ой, ми згоримо.
— Цить же,— пригортав я її до грудей.— Не згоримо, погасили.
Тріщала сцена, не вщухав вереск, глухо, наче під землею, гупали постріли.
— Ніби стихає,— сказав я.— Пусти — подивлюсь.
— Де ж стихає, Прокопе? Прокопику, не йдіть... не покидайте мене, я...
Війтеня запищало не своїм голосом, але я силою вирвався з цупких од страху рук і пройшов до дверцят. Надворі тривав шарварок. Я присів на сходах. Гафійка ревма ридала десь у темній безвісті і не могла мене ні побачити, ні почути шелесту. Потім я запалив гербовий аркуш і, присвічуючи, добрався до Гафійки. Вона сиділа на цементі, закривши обличчя долонями, і давилась плачем.
— Хіба можна так!— сказав я.— Гафійко, мила ти дівчинко, встань же.
Притоптавши спопелений аркуш, по якому ще бігали іскорки, я підняв Гафійку і, цілуючи в уста, припер одерев'янілу до стіни, її губи були вогкі, холодні й солоні від сліз.
— Втихомирилось, чуєш?— спитав я.— На, тримай свою папку і ходи за мною. У темряві ми наштовхнулись на протилежну стіну.
— Шлячок би це трафив,— вилаявся я.— Вже спалив якийсь папір з папки, бо був би не знайшов тебе, хоч би якась тріска попалась...
— То запаліть, запаліть ще,— заквапилась Гафійка.— Тут усі чисті папери.
Скручений в трубку гербовий аркушик горів, як смолоскип надії.
— Господи! Цілі?— завиванням стрінула нас Катерина. Я згадав оголошення на стовпі: "Продаю святого Миколая 50Х40, килим косівського виробу і жорновий камінь — висота 18 см". Це оголошення ми бачили з Гафійкою, коли йшли на цвинтар.
— Боже, як я потерпала!.. Ой-йой, які ж забруднені. Повернись, Гафійко. Ви десь лежали? — прошепотіла вона стурбовано.
Гривастюк збентежено відвернувся.
— Ми заховалися в льоху,— сказала Гафійка, червоніючи.
Я вийшов витріпати шинелю. У сінях при ліхтарні війтиха обмацувала з усіх боків дочку. "Горенько моє!.. А ми з .Іванчуком прокляли Залісся. Мало не закоценіли під столом... Як же ви там, навпомацки?.."
Я сплюнув, і вона вмовкла. Коли я проходив мимо, Гафійка показала щире намисто зубів, а Катерина сердито зімкнула тонкі губи.
— Сьогодні нам насниться,— сказала в хаті Гафійка, блиснувши на мене очима. Вона вирішила подрочити ревниву матінку. Катерина перехопила погляд і жалібно розтягла:
— Може б, ми вже їхали, чоловіченьку?
— Запрягай,— погладжуючи скроню, кинув Гривастюк до Іванчука.— От натворили халепи...
Через поріг переступив господар — маленький бородатий чоловік з неспокійними очима. Гафійка по дорозі розповідала, що він доводиться їм далеким родичем.
— Як цю катавасію розуміти, Омеляне? — спитав він.— Поясни ж толком.
— Як!— підскочив на стільці Гривастюк.— Підстроїли.
О, вони дорого заплатять за це.
— Хто, значить, підстроїв?
— Звісно — комуністи.
— Сволота,— прогудів Іванчук.
Я засунув руки в кишеню — папери були на місці.
— Нема, значить, роду без вироду, бурмотів господар.— Вже і на Галичині, значить, мають прихильників.
Війт заплющив очі і закрив долонею рота. Обличчя його налилось кров'ю, з голови звисло пасмо гнідого волосся. Співчутливо покосившись на, нього війтиха захитала головою:
— Після такого місяць не опам'ятаєшся.
Гривастюк зло бликнув на неї, і вона, підібравши губи, принишкла.
— Дорого заплатять,— повторив війт і погрозливо крутнув наїжаченою гривою. Щось думаючи, підігнув два пальці, важко засопів.
У вікно забарабанив Іванчук.
— Гей, виходьте!
З воріт коні рушили галопом. Сполохавши чутливу морозяну вулицю дрібним передзвоном, ми виїхали в поле. Мело снігом, сани заточувались. Я відкотив комір, але крижану крупу однаково задувало під шинелю.
Перед Буштинським лісом коні неспокійно зафоркали, застригли вухами.
— Щось чують,— сказала здавленим баском Катерина.
— Спи, спи,— гукнув Гривастюк. Гафійка тихо посапувала, спершись на Іванчукове плече.
Гривастюк подав мені кисет.
— Першу нашу розмову не забув, Повсюдо? — перейшов він раптом на "ти".— Монету притримай, потім віддаси мені гроші. Розрахуємось... Мені не спішно... А коні справді стривожені. Розбудіть Іванчука,— він знову перейшов на "ви".
— Михайло, перелізь на передок, а ви,— звернувся до мене,— ось держіть, я ним орудую сяк-так, і коней треба тримати в руках. Невже вовки?
У моїй руці опинився зігрітий Омеляновою рукою револьвер.
— Що нині за день такий! — схлипнула Катерина.
Гривастюк намотав віжки на руку. Коні понуро вступили в ліс. Попереду молочно біліла смужка шляху. Звідкілясь здалеку донеслось протяжне завивання. Катерина шепотіла молитву.
— Та це пси в Підкамінному,— засміялась Гафійка.
— Цс-ссс! Свистуха! — тихо гримнув Гривастюк.— Якої дідькової мами?
Та доїхали ми без пригод. Я зіскочив на толоці, сказавши, що мені ближче попри цвинтар, а коли сани розтанули в сніговій куряві, звернув на Лісничівку.
Тонко і одиноко заголосив у долині півень. Замок бовванів на тлі сірого неба химерною скелею. Натужно шуміли ялиці, потріскували на морозі стовбури. Очі солодко злипались від утоми, кортіло спертися на мур і подрімати. Ліс і замок непомітно стали прояснюватися теплою затишною світлицею з пахучою піччю, замигали якісь клопітливі добрі тіні. "Пора спати". А якась заблудна думка своєї: "Ти ж міг не дійти з своїм несправним серцем Ти анітрохи не бережеш себе.