за іншого". Ось доля багатьох. Жити за нелюбом, скніти, вік поневірятись. Аж здригнувся, уявивши, що ось і Маруся — гарна, ловка — теж має вийти за якогось осоружного писарчука, а свого, судженого, не бачити потім довіку...
— Оце ми й прийшли. Заходьте, прошу ласкаво. — Маруся поставила на призьбу одно відро, потім друге, ледь вловимим жестом поправила запаску. — Незамкнено.
Невелика хатина дихнула прохолодою. Бідність проглядала у всьому, у самих стінах, сірому грубому рядні на полу, в кількох полив'яних глечиках та мисках на припічку. І все ж хатина виглядала охайно, чисто: долівка рівно мазана, ніде жодної ямки чи грудки, на тих же стінах — пучки висхлих ромашок, чебрецю, горицвіту, пахощі їх нагадали сонячний степ літньої днини, спів жайвора, лугове роздолля.
— Сідайте, прошу. — Дівчина вказала на покуть — місце під божницею, що здавна вважалось почесним, на ньому сідали лише найбільш шановні гості. Проте ні Тетяна, ні Іван Петрович там не сіли, обрали собі місце на лаві, під вікном.
— Сідайте і ви, Марусю, та поговоримо. Але спочатку познайомимось. — Котляревський назвався сам спочатку, потім і Пряженківську назвав.
— Приємно чути, — вклонилась дівчина, все ще не сідаючи. — Мені про вас мій дядько розповідав, щасливий, каже, службою, а все через вас, пане Котляревський.
— У театрі вашим дядьком задоволені, — відповів Іван Петрович; слова дівчини йому явно сподобались, він вдячно схилив голову. Тоді вихопилась Пряженківська:
— А ви самі, Марусю, в театрі бували коли-небудь?
— Де ж мені, пані, по театрах ходити? Часу немає. Все робота і робота.
— А ви приходьте. Виберіть один вечір — і йдіть. А я попрошу Мефодія, щоб він вас всадовив добре. Можна, пане майор?
— Навіть потрібно. Приходьте, Марусю, не пожалкуєте.
— Дякую красно, може, і прийду.
— От і добре. А тепер, коли ви не проти, то й поговоримо.
— Ми, здається, те й робимо, що говоримо. Тільки ж, мабуть, нецікаво нас, бідних, слухати вам.
— Перед вами, Марусю, не такі вже й великі пани, ми ось з Тетяною Гнатівною прості люди, і все, що вас цікавить, чим ви живете, і нас не обходить. Про вас мені чимало розповідав дядько ваш Мефодій Савич. І я, знаєте, напросився до вас у гості. Говорив мені Мефодій, що чудові вареники ліпите.
— Дядько мій добрий чоловік... але перебільшує... Проте, коли ваша ласка, то зараз зроблю... Як вже вмію, з дорогою душею.
— Я пожартував, Марусю, нехай іншим разом, коли час буде. Ми ж не за тим прийшли до вас.
— То хоч що-небудь. Може, ви, пані, меду спробуєте? Це дядьків, він у нас пасічник. — Маруся поставила на стіл полумисок щільникового меду, а поряд з ним — глечик узвару і два кухлики.
— Пригощайтеся, я ще яблук внесу. Вони у нас у погребі зимували і добре збереглися.
— Не треба, спасибі, а от медом пригощуся, — сказала Тетяна. — А ви, Іване Петровичу?
— Та і я не відмовлюсь, бачу, мед липовий. Запахущий. Спасибі! І узвар — просто божественний.
— Прошу, будь ласка, — червоніла Маруся, їй було приємно і водночас незручно: яке ж то пригощання для таких панів?
Спробувавши меду, запивши його узваром, Іван Петрович попросив дівчину сісти теж, не стояти перед ними.
— Та я і постою. — Проте на повторне прохання і Пряженківської Маруся сіла поруч з актрисою.
— Як живеться вам, Марусю? Чи не можна б вам чимось допомогти? Кажіть, не соромтесь, — говорив Іван Петрович.
— Чого вам соромитись? — підхопила Пряженківська, помітивши, що очі у дівчини повняться слізьми. — Чого ж мовчите? Кажіть.
— Що ж маю розповідати, коли вам, певне, все розказував дядько мій; він один мене і розуміє, а от мати рідна і дядина — ні. Кожний божий день починається з одного і того ж: йди та йди за нелюба, він багатий, воли має, у нього хата велика, гроші є... А навіщо мені хата, воли і гроші? Мені б... — Не договорила, з очей покотились дві сльозини, за ними ще. Дівчина нечутно плакала, сльози самі, мимохіть лились і лились, пливли по щоках,вона ж їх ніби і не почувала.
— От цього, серденько, не треба.
— Заспокойтеся, Марусенько... Повірте, у вас все буде, бо ви така добра та гарна, — щиро, з глибоким співчуттям говорила Тетяна Гнатівна, пригортаючи дівчину до себе, погладжуючи її коси.
Дивлячись на Тетяну і Марусю — актрису і просту дівчину — Іван Петрович думав своє... Думка народилась раптово, як блискавка серед глупої ночі. Народившись, вона зразу полонила його, він відчув, як наполохано і радісно гупає серце, як йому хочеться цієї ж миті сісти за стіл, взяти до рук аркуш паперу і присунути каламар з чорнилом. Оце б зараз піти додому, не гаючись, щоб ніхто не затримував. Боже мій, це ж, мабуть, те, що йому потрібно, чого мучився, що не давало спокою ось, може, з того самого дня, коли пішла завіса і зі сцени почувся перший голос актора. Як хотілось зробити щось значне, цікаве, аби заполонило душі земляків, щоб глибше полюбили край свій, землю рідну, слово своє.
Ось тепер він знає, що має робити; працюватиме скільки потрібно, аби на сцені зазвучало те слово.
Іван Петрович раптом захвилювався, підхопився на ноги, підійшов до дівчат:
— Слухайте мене, Марусю, ви молодець, коли так робите, коли чекаєте судженого. Обіцяю вам, ми зробимо все, аби допомогти вам. Скажіть тільки, що потрібно.
Маруся підвела на Івана Петровича прекрасні, вологі ще очі:
— Хіба ж я знаю? Мати прийде, заплаче, а моє серце не камінне, і... покорюсь. Хто його зна... — І тихше додала: — Все ж таки чотири роки його нема. Де він? Може, коли б жив, то звістку подав.
— Та це так... А може, і не так. Може, він далеко і звідти не так просто писати. Та ви ж і переїхали з Павленків. Вас там шукають, а ви тут живете.
— Може бути, — сказала дівчина, — я про це і не думала... Сьогодні ж піду в Павленки, спитаю сусідів. Спасибі вам, що надоумили...
— От і добре. А ми підемо. Не клопочіться. Ще прийдемо.
— Приходьте, буду рада. І мати теж.
Пряженківська поцілувала дівчину в обидві щоки, Іван Петрович обійняв за плечі. Маруся провела їх аж на гору, до самої Червоної площі, і довго стояла, кланялась услід...
Йшли мовчки. Тетяна Гнатівна заговорювала, а він відмовчувався, і вона не втерпіла:
— Здається, вам дівчина так сподобалась, що ви мене зовсім не слухаєте. Про що думаєте?
— Га?.. А-а, про вас, Таню, про вас.
— Жартуєте? І що ж ви думаєте, коли дозволите?
Він поглянув на неї збоку. Була зараз особливо гарна: рожеві щоки пашіли вогнем, очі сяяли, сукня гарно облягала її тонкий стан, рожева шаль відтіняла смаглявість. Вона подобалась і розуміла це. А він говорив, хвилюючись, як юнак, що тільки-но побачив світ, і він його так здивував, що від захоплення не знає, що з ним. Вона ж слухала, довірлива, добра, і все їй було зрозуміло, і теж разом в ним починала хвилюватись.
— Так це ж п'єса, Іване Петровичу!
— Не знаю ще... Не знаю. Але коли б вдалося, то перша роль була б ваша... Ви вже бачили дівчину, бачили, де живе вона і як живе.
— Спасибі, Іване Петровичу, дорогий мій, спасибі? Я щаслива буду зіграти, тільки ж дайте її.
— Хіба ж так просто це — написати?.. Мабуть, після гастролей ваших, коли повернетесь... щось і буде вже.
Дійшли непомітно до його дому. Була обідня пора. Сонце стояло якраз над Успенським собором, тепле і ніжне.
Спинились біля хвіртки. На площі — ніде нікого. Далі Пробойна лежала о цій порі теж тиха, і — ніде нікого, ні людини, ні екіпажу.
— От і прийшли. Та не знаю... чи ви... чи я. — Він вперше не знав, що сказати: чи запросити до себе, чи зайде, чи не образиться? А вона все зрозуміла, поділяючи його хвилювання, сказала:
— Зайдемо. Я ж не була у вас, а хотілось.
— Правда?..
— Познайомите з матінкою.
— Вона у мене дуже дббра, тільки слаба зараз. Але обідом нагодує.
— Посидимо у вас. Я, Іване Петровичу, давно хотіла сказати, ще з того року, коли вперше побачила вас. Я ж люблю вас... Можна?
— Що — можна?..
— Любити?
Іван Петрович поклав руку на плече Тетяні, зазирнув у очі:
— А чи відомо вам, скільки мені років?
— Ви наймолодший з усіх, кого знаю... І нічого мені більше не говоріть... І чого ви стоїте? Там, мабуть, мати вас жде — не діждеться... може, все-таки підемо?
— Підемо!
Повів її через двір — до високого ґанку, до хати. Разом ступили на чистий, вологий ще килимок перед порогом. Першою впустив її до передпокою і, прочинивши двері, побачивши у вітальні матір, неголосно мовив:
— Мамо, а це ми... з Тетяною... Знайомся. Парасковія Леонтіївна підвелася з глибокого крісла, проте з місця не рушила, стояла біля столика, дивились на дівчину очима свого сина — чорними, уважними, ба ні — скоріше серцем дивилась; а та — жінка теж, — відчувши в цьому погляді тривогу, надію і неприховану радість, підійшла і, низько схилившись, поцілувала тонку суху руку.
18
Того дня Пряженківську важко було впізнати. Коси увінчували її голівку золотою короною, усмішка на повних маленьких вустах — ніби рожа розквітла; здавалось, кожна струна в ній бриніла, радість струмувала в зеленкуватих очах, ледь прикритих довгастими віями.
І мати теж — як помолодшала. Навіть зморшки — дорогі її зморшки — навколо скорботних очей розійшлись, розпростались. На радощах сама взялася поратися біля столу, миски розставила, ложки і виделки поклала, а він попрохав — тихо, аби Тетяна не почула, — щоб не робила цього: нехай Одарка, служниця, що недавно прийшла до них, поставить що треба і прибере потім, а вона посидить з ними за одним столом. І не договорив, подумав лише: отак би кожен день і довіку — як у порядній сім'ї — разом сидіти.
Про віщо говорили? Спочатку про все потроху. Тихо, неквапно. Уважно слухали одне одного, не заважали виговоритись раптовим запитанням чи реплікою. Мати завжди вміла слухати, і Тетяна, звичайно, теж — на те вона була актрисою, до того ж і не останньою.
Мати спитала, де вони ходили перед обідом, кого бачили. Він розповів про Марусю Сивокінь з Мазурівки. "Важка доля у сироти, а серцем не очерствіла, добра, слухняна, поштива". Мати поспівчувала дівчині і додала: "Такій дитині допомогти, бодай словом підтримати — то самому собі добро зробити".
Розговорилась і Тетяна. Згадала, що колись і в неї був дім, як оце в них, Котляревських, і жила вона під рідним дахом. Батько — чиновник — служив, мати господарювала; жили, не розкошували, але й не бідували, і ніхто не чекав лиха, а воно не знать звідки насунуло на їх сім'ю: в один рік батько і мати померли, і лишилась Тетяна круглою сиротою.