Но я не хочу. Навіщо це мені? Чого мені бракує? Життя в мене не плохое: і баб, і дєвок — скільки хоч! Потому, хто може супроти мене? Ніхто! Я єсть первий чоловік у селі! А які я, брат, стишки знаю, хо-хо-хо! Я й тебе вивчу! У міня, брат, целая тітрадь!
В хаті Романенків було повно народу. Богорський, розкриваючи "Псалтиру", переморгнувся вже з якоюсь молодичкою і тоненьким козлотенором почав читати. Тарас сидів у кутку й прислухався.
Знайомі слова попливли у свідомості. Тарас пошепки повторяв їх про себе і, провіряючи, забігав уперед. Трохи одлягло від серця. Бо йому здалося було, що він усе забув і не розбере, взявши книжку в руки, де яка буква.
І все ж, коли Богорський, не перестаючи читати, поманив до себе Тараса пальцем — хлопець не знав, чи йти, чи ні. Підійшов, а серце б’ється.
Богорський, дяківським звичаєм, не перестаючи читати, показав пальцем Тарасові абзац, на якому він спиниться, а Тарас мусить перехопити читання.
В тон Богорському Тарас узяв перший звук і тремтючим голосом почав читати. Але не так, як Богорський, а по науці Совгиря, виразно, чітко і голосно.
В хаті одразу всі почули переміну. Не тільки тому, що хриплявий, підтасканий тенорок замінився чистим дзвінким голосом, а й тому, що невиразне спішне харамаркання замінилося чітким вимовленням, і всі оті незрозумілі, але безпосередньо з Богом зв’язані слова, як "аще", "абіє", "внєуду", почали, мов ясні голуби, літати по хаті.
Гомін, що стелився разом із чадом поміж стінами, затих, всі обличчя повернулися до хлопця, в очах засвітилося внутрішнє задоволення. Це секунда — і до вух Тараса то звідти, то звідти почав долітати шепіт:
— Дивись, як гарно чита!
— А чий це воно хлопець?
— Та це ж Грицьків, покійного Григорія, Шевченкового сина.
— Скажи на милость!.. А я як виходила, так воно ще мале було. Господи, як воно літа оті йдуть!..
Тарас усе те чує. І задоволення людей, і чиста сорочка, і тіло чисте — все це додає Тарасові упевненості, що він таки людина. Досі він вважав себе за якесь зневажане звіря.
Ще голосніше, ще виразніше читає Тарас:
"Ходяй непорочен і делай правду, глаголяй істину в серці своем, іже не ульсьті язиком своїм і не сотвори іскреннєму своєму зла і поношенія не пріят на ближняя своя творяй сія не подвижится во век!"
Прийшов дід Іван. Побачивши онука, привітно кивнув йому головою. А Тарас мов виріс від того, мов іще прибавилося йому бадьорості. Навіть коли закликала господиня попоїсти, то сказав, що не хоче.
— Та чого там не хочу? Йди.
І присутні піддержали.
— Іди, йди, чого там. Воно все читати та читати — втомишся.
— А що ви думаєте? Воно тільки так здається нібито легко, а пупа треба добре надимать.
— Якби було ким переміниться, от би воно було й добре. А то бач...
— До тієї, мабуть?
— Ато ж.
— Прямо таки страмота та й годі. І день-у-день, день-у-день. Та співають, та не соромляться ні Бога, ні людей.
-Та що! Я колись зайшла, а вони сидять на полу, обіймаються.
— І діти тут?
— Та тут же!
— Господи милостивий!.. А ми ще жалуємося, що Бог хліба не родить. А як же він, батюшка, й родитиме, коли на селі отаке витівається.
Дід сів коло Тараса.
— Як це ти? Сам чи покликали?
Тарас оповів про пропозицію Богорського. Дід задумався.
— Гм... у школі жити... Воно б нічого... Оринка обператиме... А чого ж ти у Павла не схотів жити?
Тарас схвильовано почав оповідати дідові картини свого життя у дядька. Чим далі, він хвилювався більше й нарешті розплакався. Дід поклав на плече руку й сказав:
Буде.
І дійсно було досить. Перед його очима стояв малий Павло, його син. Будовий, казали на нього сусіди. Він тобі й горобців видере відкіля хоч, не боїться раків печерувати, і вкрасти вміє ловко. Думалося, вийде що путяще, а воно...
— Так, так... Ну давін свого пожаліє, це таке діло. Ну й чужого ж бити не годиться. Та не якого й чужого... Ну що ж — нехай буде й так. Може, тобі й справді дорога до вчення. Я побалакаю з дяком, як прийде. Бо то теж... штучка.
Але балакати з дяком не вдалося. Насамперед просто дід Іван не діждався — Михель прийшов пізно. А потім прийшов він під таким градусом, що балакати з ним було неможливо. Почав співати псальми на тему "Всякоє диханіє любить попиханіє", почав декламувати вірші вроді "Пчела ужалила медведя в лоб". Насилу його випровадили геть.
XIX
Почався новий якийсь етап життя: Тарас перейшов до школи. Спочатку було наче й нічого. Богорський вивчив Тараса співати "кантів ружних" — і Тарас витягав:
Ізлій на мя, Боже, со небес росу,
Да сему пєнію начало принесу,
Туга мні зла серце снідаєть,
Алі мечем обоюдним сквозє пробождаєть.
Ах, уподоблюся вранові нощному,
День і нощь во гресєх пребивающому.
Дяк свого хазяйства не мав, а годувався яки птиці небеснії: сьогодні там поклює, завтра там. Більше рахував на молодиць, із якими перебував у любовних стосунках. Але ж то річ нетривала. На одній особі базувати благополуччя не можна, треба мати двох-трьох, а то й більше. А баби — вони ж дивний народ! Починаються ревнощі, скандали, іде в рахубу рогач — і в один прекрасний день Богорський приходить до необхідності констатувати, що сьогодні їсти нічого.
Тоді вдається до кантів. Бере Тараса і йдуть попід хати. Стають під вікном і виводять. Жалібний мотив торкає серця господинь і вони виносять чого їстивного, а іноді навіть запрошують до хати. Це краще, бо в хаті конче нагодують.
В дяку Богорський заспіває:
Призри нас, Боже, со своїх висот —Дай утіху сірим од своїх щедрот.
Тарас питався колись:
— Чому ви співаєте "сірий"? Хіба ми сірі?
Дяк не вмів пояснити й казав лише, "щоб було жалібніше".
Взагалі вдаряв на жаліб. Знав, що як заспіває, "сиріткам маненьким, вдовицям убогим", то всі присутні особи жіночої статі все одно будуть плакати. Одні тому, що вдовиці, другі тому що сирітки, а треті тому, що, може, колись вийдуть заміж, а чоловік помре й діти зостануться сиротами, а сама удовою.
Але треба признати, що репертуар Богорського був бідний, село невелике, а головне — популярність дяка була негативного характеру і за кожним разом подаянія ставали все скупішими й скупішими. Часто траплялося, що кватирка підіймалася тільки по те, щоби звідти пролунав незадоволений голос:
— З Богом! З Богом!
І наші співці відходили хоч і з Богом, але з порожніми торбами.
А в сусідній хаті то й зовсім кватирка не відчинялася, й тільки собаки гвалтувалися, аж витягаючися з кишок при звуках жалібного співу.
Дяк тоді енергійно плював, лаявся по-московському й одправляв Тараса до школи, а сам ішов робити кроки примирення до найм’якішої з своїх поклонниць. Коли це удавалося — наїдався, але для Тараса оті мандри під вікнами були майже єдиним джерелом харчування. Часом приносила Оринка що-небудь з дому, але то не часто.
Найкраще наїдався Тарас на похоронах. Дяк, ідучи на похорони, завжди брав із собою Тараса. Сам читав тільки до їди; потім передавав Тарасові книгу, і йшов куди йому було треба.
І якби це при Совгиреві, то було б і непогано, бо Совгирь усе, що заробив Тарас, так і вважав заробітком Тараса. З Богорським інакше.
— Ти єсть учень і це єсть твоя навука. А за навуку ти повинен платити, а не тобі, — і на цій підставі забирав усе собі. Звичайна платня за "Псалтиру" була копа грошей і книш — і все те брав Богороький собі, зрідка-зрідка розщедрюючися на п’ятака Тарасові. Раз тільки дав хустку. Помер багатий чумак, то удова загадала читати "Псалтиру" шість тижнів, помінившися дати за це свиту, хустку й малахай.
Шість тижнів одбарабанив Тарас, і за це Богорський дав йому хустку та й то з мораллю.
— Це не в примір прочім разам. Це так.
Колись один дядько дививсь-дививсь на Тарасові ноги й промовив:
— Батько твій був людина незаможня, але ти так ніколи при батькові не ходив. На тобі ременю на пришви за твоє читання. Тільки ж це тобі, дякові не давай.
Добре сказати — не давай, а як його не даси? Побачив Михель і питає:
— Де взяв?
— Горленко старий дав.
— За читання?
— Ум-гу...
Після цього удар "по морді".
— Як же ти смів, сукин син, задержувать моє добро? Це ж я тобі ласку роблю, коли дозволяю трохи почитати на похоронах. Хіба тебе кличуть читати? Мене!.. Мене кличуть читати! Мене, стихарного дяка! — і бив себе в груди.
Зустрів потім якось Горленко Тараса. Подививсь на ноги.
— Забрав?
Тарас тільки кивнув головою.
— От стерво! — сконстатував дядько й пішов по своєму ділу.
Згодом одкрився для Тараса ще один спосіб добувати їжу це його "консульство". Ох, це консульство!.. Дорого воно досталося Тарасові.
Як показало життя, консульство полягало головним чином у тому, що консул мав сікти різками своїх товаришів. Коли це трапилося вперше, у Тараса йе піднялися руки. Він знав по собі, що це таке і тому на крик Богорського: "Консул! Бий його, стервяка!" — Тарас не поворухнувся.
Богорський витріщився. На біду, він був тоді п’яний.
— Консул!.. Ти чув мій пріказ?
Тарас не відповідав нічого. У Богорського почали наливатися кров’ю жили. Одним скоком він підлетів до Тараса й з усієї сили вдарив у лице. Хлопець одразу впав, із розбитого носа заюшила кров.
Богорський схопив різки й почав бити Тараса. Бив по чому попав: по голові, по руках... Учні сиділи й тіпалися від жаху, тим більше, що то були все самі новаки.
Богорський бив, поки втомився. Сів задиханий.
— Я тебе навчу!.. Я тобі не дядько Павло! І не Оксана!.. У мене шовковий будеш! Зараз же бери різки й бий!
Весь тремтючи, бере Тарас різки. Перед ним, спустивши штаненята, лягає теж тремтючий хлопець. Стидно Тарасові. Ледве підіймає руку й легко стьобає.
— Бий краще!
Тарас замахується дуже, а кладе різку легко.
— Я тобі кажу — бий краще! Отак-о бий! — кімлем різки Богорський з усієї сили стьобає Тараса по руці. Той скрикує.
— Отак щоб і наказуємий кричав.
Тарас починає бити сильніше. Хлопець в’ється від болю й кричить.
— Бий ще дужче! Отак! — і знов нелюдський удар по руці.
Тарас б’є дужче, хлипає, закусює собі губи, але б’є, б’є... Хлоп’я кричить, тіло все пописалося синіми пругами, кров виступає з ягодиць, а Тарас усе б’є, б’є...
Нарешті нерви не витримують: Тарас кидає різки й ридає, закривши собі лице руками. Богорський регоче.
А що? Ага?.. Знаєш тепер, що таке консул? Знаєш тепер трудність научного ремесла? Оце з сьогоднішнього дня буде твій обов’язок — сікти хлопців.
І дійсно це стало обов’язком Тараса.