Ти все думаєш, що я маленька... А скільки я тебе, бувало, дожидалась вечорами. Усі уроки вивчу, художні книжки почитаю, а тебе все нема. Ти ж так гарно співати умієш, а нам рідко-рідко співав.
Бліднучи, Григорій слухав мову дівчини і тепер зрозумів, що не зумів прихилити до себе дитячих сердець, що діти розуміли більше, ніж він гадав. І, жалкуючи, що не можна повернути минуле, заговорив тихо й гаряче, не випускаючи з обіймів Катерини:
— Так, дочко, твоєму батькові треба було бути більш уважним. Тільки ти не думай, що він вечорами розгулював. Твій батько робив буденну роботу, робив, скільки хватало сили, бо думалось не про себе одного, а щоб краще було людям. Ти ще не знаєш, дочко, що таке село. У ньому багато хорошого, але й корінці бур'яну залишилися, накип минулого де-не-де до нашого берега прибивається. І твій батько не проходив байдуже повз усе, аби, мовляв, йому добре було. Він гнав у шию ледарів, п'яниць, дряпіжок, прихованих ворогів; непокоївся серцем за нові зелені паростки. Часом і помилявся, а робив багато, як совість підказувала йому... Ти мене розумієш? — раптом подумав, що не треба було цього говорити дівчині.
— Розумію, тату. Ти хороший у нас. Тільки мати часто плакала, коли тебе довго дома не було.
— Повернуся з війни — більше плакати не буде. Я маму дуже люблю.
З дитячою довірою подивилась Катерина на батька, щось розмірковуючи, а потім м'якими устами, перехиляючись, навскіс поцілувала його.
— І ми всі тебе, татку, любимо. Так любимо... Мати нам що не почне говорити, а тебе і спом'яне.
Схвильований Григорій вийшов у другу половину хати. Так он яка його Софія. За отими жартами, часом ущипливими, надокучливими, ховалось велике материнське серце. А він не зміг чи не хотів розпізнати його.
— Що ж, жінко, — промовив, сідаючи за стіл, — вип'ємо за твоє здоров'я, за майбутнє наше життя, добре до самого віку, — схилився над нею, цілуючи невеликі уста.
— Ой, Грицю. Що ти, Григорію! — обвила його шию міцними руками, і очі, обличчя засяяли в неї такою радістю, що йому було совісно дивитись на неї.
— А другу чарку, щоб краса твоя не марніла. Щоб все тобі було, чого сама собі бажаєш.
І незчулись, як хату заповнили сутінки, поприбігали діти, з дійницею увійшла баба Орина.
Так, — думав Григорій, — як буде ласкава доля до нього, битиметься за трьох — удачу він мав не тільки поміж людьми: своя сім'я не чула в ньому душі.
Далеко за північ тихо розмовляв з дружиною, так і заснув, притулившись до її невеликих грудей. А Софія лежала на правій руці чоловіка, перебираючи рукою поріділі чорні кучері, дивилась і надивитись не могла на такі рідні риси дорогого обличчя. Так і світанок застав її, коли треба було будити Григорія в похід.
V
Ревіли дороги.
Машини до самого неба підіймали сірі незграбні стовбури пилу, і він осідав на закурені обличчя червоноармійців, на обважнілі хліба, на покалічені придорожні липи і верби. Часом десь із-за лісу або з-під хмари вилітало кілька самольотів; від них, блискучо коливаючись, відривались продовгувасті бомби, і земля, ахкаючи, підіймалася вгору чорносизими стовпами. На обочинах шляху вже лежали обгорілі залізні кістяки, а невпинний потік прямував далі і далі. Назустріч ішли порожні машини за боєприпасами. Часом вискакували — з пораненими, в очі кидались шкарубкі руді плями на білизні та бинтах.
Дуже непокоїлося серце в Григорія. Найбільш гнітило не наближення фронту, а чуття невідомості: як він зустріне ворога, як вступить у бій, як буде воювати.
Оте "як", нерозгадане, важке, давило тягарем, навіть часом зупиняло подих. Ні, він не боягуз, за чужою спиною не ховатиметься — битися буде не гірше за інших. Бомбардування не лякало його; не лякав і обстріл з кулеметів — лежав на землі коло сорокоп'ятчиків і вперто стріляв у небо, в якому і зараз сновигали кощаві злобні "мессери". Але як він вперше стрінеться віч-на-віч з отим фашистом, що схотів затиснути очі всьому світу?
Григорій попав зв'язківцем у гаубично-артилерійський полк.
Начальник штабу, широкочолий, уже в літах, капітан Железняков направив його з наводчиком Петром Федоренком у третю батарею першого дивізіону. Петляючи лісом, поміж щілинами і дзотами, прислухаючись до тріскотні мінометів, вони довго розшукували район огневих позицій третьої батареї. Дорогою Григорій встиг узнати від балакучого Федоренка найцікавіші події його життя і погляди на війну.
— Чоловік тоді правильний, коли своє місце знаходить на землі. Дивись, інший і не дурний, і учений, а все в нього через пень-колоду виходить, бо свого не найшов. А моя точка — машини всякі. Люблю їх, як душу. Привозять тобі мертве залізо, а ти біля нього покрутишся, замурзаєшся, як чорт у пеклі, вилаєшся не раз, а потім і любуєшся — пішла твоя машина на люди, як молодиця на весілля, тільки покручує собі, — і Федоренко добавив таке порівняння, що Григорій довго беззвучно сміявся, зупинившись посеред лісу.
— Ти, видно, бабій добрий. У тебе й слівця такі.
— Ні, жінки мене не люблять, — серйозно відповів. — Бо і я, правда, більше машинами, чим їхнім братом, інтересуюсь, — і чогось зітхнув. — Да, а воювати нам з тобою кріпко доведеться. Ти щось коло своїх телефонів тямиш, чи який там біс?
— Тямлю.
— Це добре, — похвалив Федоренко. — Кожен чоловік небагато, а дві професії повинен знати: військову і невійськову.
А то інше боже теля і стрельнути з гвинтівки по-людськи не вміє. Чи, може, і ти не вмієш?
— Ні, трохи умію.
— Це добре. Ордена за що отримав?
— За урожай.
— Хай не останній буде.
— Спасибі.
— І я за машини теж такий, як у тебе, заробив.
— Чому ж не носиш?
— Ні, є при собі. В кишені. Не хочу, щоб усі бачили — полегкість почнуть всяку давати. — І не можна розібрати, чи серйозно, чи насмішкувато він говорить.
— Да, — не знає, що відповісти Григорій, дивлячись-на ширококосте обличчя Федоренка з лукавими блищиками в карих очах.
— Так от, давай будемо дружити, — простягає рубцювату, чорну від заліза І мазуту, руку. — На війні дружба — запорука перемоги, — вже говорить цілком серйозно.
Нарешті вони знаходять свого командира батареї, молодого невеличкого лейтенанта Тура, який щойно повернувся з спостережного пункту.
— Навідник? — зрадів Тур. — Це у нас дефіцитна спеціальність. Свою справу знаєш?
— Знаю, товаришу лейтенанте. На Халкін-голі лупив чортів, аж чорти сипались.
— Повоюєм! — щиро тисне руку лейтенант, — Сержанте Лавриненко!
Проворний сержант підбігає до лейтенанта. Велика, прим'ята осколками каска перегойдується на його голові. І Шевчик зразу ж з великою повагою слідкує за кожним рухом сержанта.
— Це командир першої гармати. Будеш у нього навідником.
Федоренко молодцювате віддає честь, і Григорій помічає, як втомлене обличчя лейтенанта освітлюється схвальною усмішкою.
— Григорій Шевчик? Знаю такого! В одному Указі з моїм батьком нагороджений. Що, в помічники старшини призначити?
— Ні, — пригадуючи слова Федоренка, рішуче закрутив головою. — Хочу бути зв'язківцем.
— Он як? Це добре, — тисне руку Григорієві. — Старшино! Невеликий білявий сержант підходить до них.
— Нагодуйте хлопця і передайте сержантові Нігматі.
VI
Нерозгадане, тривожне "як" розвіялося скоріше і легше, ніж думалося спочатку.
Того ж вечора, після прив'язки батареї, Григорій з зв'язківцем Рязановим, русявим горьковчанином, топчучи важкими чобітьми недоспілу ниву, проводив кабель до нового НП командира батареї. Попереду, десь біля острівця лісу, противно крякали міномети, а потім осторонь вибухали міни; над восковими нивами метлялись червоні фонтани.
— Дряк! Тряк! — викрикували міномети. І ці звуки нагадували чи швидкий сухий перестук терниці, чи наполохане крякання качок.
— Шліссс! Шліссс! — мелодійно пролітали з нашого боку невидимі снаряди, і ліс ахкав тривожно і глухо.
Поспішаючи розмотувати кабель, Григорій тепер бажав тільки одного: скоріше, скоріше б дотягнути провід до спостережного пункту.
"Коли б хоч не заблудитись", — думав з тривогою. Невдалий початок міг би зразу викликати недоброзичливе ставлення до нього артилеристів-кадровиків.
Котушка все тоншала, оголяючи нерівні кулаки мотків; кабель з сумовитим зітханням, обрушуючись, падав на задумані колоски, ставав липким од вичавленого пшеничного молока. В Григорія уже притупився жаль до стоптаної ниви, до стогону недоспілого колосу, — більші турботи хвилювали його. І вже сірий кабель з липкими вузлами паростків, що обпікали пальці, був не кабелем, а стежкою, яка єднала його життя з життям великої армії. І вже не міг уявити свого життя без цієї найпотрібнішої роботи, без старенького "унаефа", що коливався і коливався біля боку, вириваючи стебла з зачерствілої землі.
І коли на схилі невеличкого пагорбка він побачив лейтенанта Тура, — усміхнувся і полегшено зітхнув.
— Скоріше зв'язуйтесь з вогневою, — заклопотано кинув лейтенант, вдивляючись в темінь, що плюскотіла над житами, неначе прогріте зоряне озеро.
— Дніпро, Дніпро! — глибоко увігнавши заземлення, присів у окопі Григорій.
— Днепр слушает! — обізвався чіткий гортанний голос з грузинським акцентом.
І ці слова були для Григорія солодшими за музику. Тепер можна було і піт обтерти з чола, і амуніцію поправити, і цигарку закурити.
— Зв'язок налагоджено, товаришу лейтенанте!
— Добре. Трубку не випускати з рук. Ні в якому разі не зумерити.
— Є, не зумерити.
В окопі спостережного пункту, тихо розмовляючи, сиділи бійці із взводу управління. Не було тільки двох розвідників — пішли в розвідку з помначальником штабу першого дивізіону лейтенантом Созіновим, про якого уже кілька разів чув Григорій, як про завзятого і вигадливого командира.
— Да-а, таке воно вийшло одного разу, коли в кашу все змішалось біля Чорнолісся, а піхоти і на розплід не було поблизу. Попадаємо увечері, нарешті, ми з лейтенантом Созіновим на станцію, що загубилася посеред лісу, і попадаємо прямо з дороги на бал, — тягне, прикриваючи обома руками цигарку, червоноармієць біля стереотруби. — Безпечно добираємось до вагона, відчиняємо двері і замість наших зустрічаємося з німецькою офіцернею. Сукини сини, сидять, як дома, пороздягались, деякі лише в одних довгих сорочках, ґерґочуть по-своєму і горілку п'ють. А закусок — гори, всяких-превсяких. А тут їсти хочеться, аж вуха попухли.