Спеціалісти — що інженери, що комерсанти — сприйняли це рішення неоднозначно.
— Який смисл піддаватися на німецькі витребеньки, витрачати величезні кошти, коли ось тут, під боком, Росія бере все вряд? — обурювався головний технолог.
— Не такі там гроші. Ще й дурять. Он "КАМАЗ": пів року як не платить за три вагони. Фаустов пішов, і нікому поскаржитись, — пояснив директор і кинувся по банках за кредитом.
Не було в Україні більш-менш спроможного комерційного банку, до якого б не звернувся Шелестович зі своїм Бізнес-планом. Та куди там! Усюди висували такі лихі умови, що годилися лише для самогубця, ще й морочили голову. Приїздили оцінювачі, хвалили проект, вибирали майно для застави, пили-їли, але справа не рухалася. Спробував було Шелестович заручитися гарантією Уряду України для німецького банку, і вже майже її отримав, але, побачивши на вирішальному засіданні Комісії генерала СБУ, передумав. ЄБРР, який спочатку подав надію, замутив нескінченну тяганину. Не виправдав надії і Експортно-імпортний банк України, який спершу оцінив проект як перспективний і навіть склав договір застави, але невдовзі відмовився.
Одного дня, тиняючись коридорами Європейського банку, Павло Гнатович зіткнувся з колишнім головним спеціалістом інституту "ДІПРОМАШ", який свого часу проектував завод, паном Сметанкою. Тоді вони опонували один одному стосовно ливарної технології: Болеслав Романович відстоював раніше прийняті проектні рішення, а Павло Гнатович проштовхував заводські пропозиції. Зазвичай у цій полеміці перемагав Сметанка, бо на його боці була логіка: хочете переглядати проект, — відкривайте фінансування. Шелестович чув, що колега сягнув неабияких успіхів у приватизації промислових підприємств, але про його власний банк з благозвучною назвою "Мармурова Арка" він дізнався тільки зараз.
Невдовзі давні знайомі зустрілися в офісі на Михайлівській. На ізумрудній стільниці банкіра чарівливо виблискували золоті зливки — від однієї грамульки до п'ятикілограмової чушки.
— Можете помацати, — поблажливо дозволив господар. Він прогорнув Бізнес-план і детально поцікавився технологічними тонкощами. Запитав: — Скільки хочете?
— Два мільйони доларів, — видохнув гість.
— Дам. Якщо в заставу здасте цілісний майновий комплекс.
— А на слово ви не вірите?
— Вірю, але це неправильно з точки зору бізнесу: кредити мають бути забезпеченими.
Сметанка викликав завідувачку кредитним відділом і наказав негайно оформляти договір.
— Так просто? — запитав приголомшений Шелестович.
— Ні, не зовсім. Ви ще мусите перейти на обслуговування в мій банк. Пошукайте у Конотопі достойне приміщення, щоб я відкрив відділення. Поміж іншим, вам не потрібна дешева електрика? У моєму концерні є енергопостачальна компанія. Вам, як старому другу, продаватиму з п'ятьма відсотками дисконту і в розстрочку.
Місяця вистачило на формальності. Два мільйони доларів пішли до Німеччини, і завод став готуватися до монтажу обладнання.
Аби підглянути секрети обробки, Шелестович направив до пана Бернарда головного інженера і головного маркетолога з перекладачем, але їх далі прохідної не пустили. Тож на укладення контракту він прибув особисто. Його зустрів акуратний заводець, розташований на території покинутої вугільної шахти на околиці затишного містечка Барсінгхаузен, що поблизу Ганноверу. Заводоуправління непоказне, але з просторою і гарно оснащеною кімнатою для переговорів. Господар особисто провів гостя по лабораторіях, заставлених унікальними приборами, еталонами і зразками. Показав цехи, де обладнання стояло майже впритул, і територію, впорядковану ландшафтним дизайном. Фотографувати заборонив, але гість зафіксував усе у пам'яті, а повернувшись до готелю, замальовував планування приміщень, схеми ливарних машин, маркування верстатів, ескізи технологічного оснащення. Останньої ночі в готелі Павло написав текстову частину "Звіту стосовно відрядження", до якого приклав торгові ярлики на матеріали і інструменти, яких тихцем назбирав по ходу екскурсії. Поверненувшись додому, він передав звіт спеціалістам і поділився своїми враженнями від побаченого. Він очікував, що його розпитуватимуть про технологічні тонкощі, інженерів же перш за усе зацікавили економічні покажчики:
— "Скільки заробляють їхні робітники і спеціалісти?".
— Вдесятеро більше наших, — щиро признавався директор і додав: — Але й продуктивність у них вдесятеро вища. Підрахуйте: вони виготовляють продукції, приблизно, як і ми, а численність тримають лише двісті п'ятдесят людей, замість наших двох з половиною тисяч. Так, насправді їхні верстати потужніші і точніші, але їхній оператор усе виконує власноруч: встановлює і знімає заготовки, настроює програми й усуває дрібні несправності. А візьміть нашого: він нічого не вміє, окрім зняти і поставити. Його обслуговують ще восьмеро: механік із передньої частини верстата, механік із задньої частини; електрик-силовик, електрик з автоматики, спеціаліст-вимірювач, "чепеушник", чорнороб... Всі сперечаються поміж собою і ніхто нікого не чує. Їхні ливарники використовують у шихті сто відсотків стружки, а загальний брак у них не перевищує два відсотки. Уявляєте, скільки вони економлять на матеріалах? Отож, не гайте час, засвоюйте суміжні спеціальності, працюйте по-німецьки і зарплата зростатиме.
Для виготовлення частин до вантажівок "MAN" і "Merсedes" вигородили окреме приміщення. Обладнали його ефективним опаленням, вентиляцією і ясним світлом. Стіни і стелю пофарбували білим; вікна помили; підлогу залили світло-сірим полімерним покриттям; устаткували комфортні побутові приміщення. До нещодавно прибулих імпортних верстатів додали звичайні токарні, позбирані за безцінь на заводах, що вже зупинилися, але капітально відремонтовані і оснащені сучасним цифровим управлінням. Їх також пофарбували білим. Залучили робочих із колишньої обслуги німецької лінії "Дідесхайм", додатково обучили й одягнули у фірмові спецівки.
— Ваші робочі місця обладнані всіма необхідними вимірювальними засобами; не приймайте в обробку від попередника деталі навіть з найменшими відхиленнями; результати вимірювань заносьте у спеціальні карти, щоб було можливо визначити бракороба. Відносно зарплати не переживайте: відділ труда і заробітної плати ліквідовано, різати розцінки нікому, тому працюйте на якість. На вас дивиться Європа, — напутив директор.
Перша відвантажена тисяча пройшла без зауважень, завод вчасно отримав омріяні дойче-марки, і дільниця запрацювала на повну потужність. Але на чергову партію від пана Бернарда надійшла рекламація, і двісті сорок тисяч марок "зависли" за кордоном. У разі неповернення в Україну валютної виручки підприємству загрожували пеня за кожен день прострочення, скасування ліцензії на ведення зовнішньоекономічної діяльності і притягнення першого керівника до кримінальної відповідальності. Шелестович терміново вилетів до Німеччини.
Із шістдесяти коробів партнери розпакували два; відібрали з них по одному виробу і, обмірявши, забракували обидва. Щоб гість переконався у справедливості претензії, його провели до лабораторії і надали можливість самому заглянути у мікроскоп.
— Це не наше, — раптом, але певнено заявив він: — Я не бачу нашого спеціального маркування.
Він видобув із розпакованої коробки ще одну гільзу і показав партнерам три непомітні цифрочки.
— Так ми маркуємо кожну партію. А на тих, що ви пред'явили, такого тавра немає. Напевне, щось переплутали.
Європейці зніяковіли. Пометушившись, вони таки визнали, що змішали український товар з індійським, який поступив напередодні. Менше з тим, ретельно перемірявши всі дванадцять тисяч деталей, вони забракували сто п'ятдесят чотири штуки (один і двадцять п'ять сотих відсотка) і зменшили платіж на вісімнадцять тисяч марок, витрачених на суцільне обмірювання.
— Ми будемо привчати вас до порядку, допоки достеменно не переконаємось у вашій сумлінності. Щойно сертифікуєте систему якості за стандартами ISO 9001, спростимо прийомку, — пообіцяв пан Бернард і, помулившись, запитав: — А як ви особисто ставитеся до Путіна?
Раніше вони ніколи не обговорювали політику, і Павло Гнатович сторопів. В очах партнера він прочитав очевидне захоплення російським керманичем і за етикетом мав би підтакнути, але натомість гарячкувато заперечив.
— Думаю, що це новий Гітлер. Хіба нормальна людина могла б так байдуже спостерігати загибель своїх моряків на підводному човні "Курськ"? А підірвати багатоповерхові житлові будинки разом із мешкнцями? Заради чого він наказав отруїти на смерть сотні людей в театрі Норд-Ост? Як можна було брати штурмом школу у Беслані, набиту тисячею дітей, і згубити їх разом із вчителями? Хіба його щуряча брехлива морда не свідчить, що заради якоїсь "великої" ідеї цей нелюдь, як і ваш попередник, готовий до безжалісного нищення людей? Пробачте, якщо я сказав щось неприємне, але для мене це очевидно.
Додому Павло Гнатович повернувся у гніві; зібрав керівників і роздав прочухани.
— Що ви хочете? У нас кожен суслік — агроном. Питаю плавильника Дзюбу, чому не перегрів метал до належної температури? Відповідає: "Анахера?" — поскаржилась Саша.
Подругу підтримала нова начальниця механічного цеху Ніна Борисівна:
— У мене так само. Питаю токаря: чому працюєш затупленим інструментом. Ліньки змінити? А він своє: "А нахера?"
— Люди цікавляться німецькою платнею. Кажуть: "Що ви від нас вимагаєте? У них роботяга моєї кваліфікації отримує три тисячі євро, а я — добре як триста, ще й із затримкою". Їх споконвіку приохочували гнати кількість, а ви хочете, щоб вони так зразу перекинулись на якість? — резонно підсумував Гегіль.
По тих самих потаємних клеймах, якими Павло Гнатович так вразив німців, встановили конкретних винуватців і показово покарали грошима. Заодно директор позбувся головного технолога, який осточортів невдаваним запереченням європейської практики.
Пригостившись у буфеті коньячком із червоним кав'яром, намащеним на булочку поверх масла, Павло Гнатович грав у шахи на верхньому поверсі Палацу Україна, коли на мобільний телефон додзвонився Фіма. Він повідомив, що у реанімаційному відділенні ЦРБ перебуває його друг Льонька Ушаков, якого непритомним знайшли на привокзальній площі.