Дилавер-баша сумно схилив сиву голову:
— Погана на них надія, о сонце всесвіту, тому що небіжпик капудан-баша і його заступники більше дбали про власну користь, ніж про славу свого володаря, — тихо й повільно заговорив він старечим шепелявим голосом. — У нас на Ак-Денізі щось з п'ятдесят галер, та на Кара-Денізі близько сотні. І всі вони трухляві, старі і погано озброєні. Веслярі на них з бранців-козаків, ладних краще потопити галеру, ніж кинутися на своїх, а замість добре вимуштруваної команди маємо різний набрід, навербований по портах. Цигани, греки, злочинці франкських країн, злодії, пірати, п'яниці і обідранці — кого там тільки немає. Ані морської науки, ані муштри, ані вміння стріляти... Вони здатні лише грабувати або тікати від бою до першого-ліпшого порту... Коли ми виступали з Стамбула, капудан-баша гадав винищити козаків, але його галери ганебно втекли від жалюгідних козацьких байдаків, і тепер у нашій столиці люди гинуть з голоду і від моровиці, а повсталі юрби трощать склади і факторії невірних крамарів.
— Надіслати до Стамбула каравани борошна і харчів з Анатолії! Хай беглер-бей Анатолії негайно видасть наказ, — не так уже владно вигукнув Осман.
Але Дилавер-баша ще нижче схилив сиву голову в плоскій чалмі з пір'ям білої чаплі, найвищою нагородою османського війська.
— Насмілюсь нагадати сонцеві вceсвiту, що Анатолію давно спустошили повстанці і що загони анатолійського беглер-бея харчуються довозом з Добруджі, Греції та Болгарії.
— Цить! — істерично гримнув Осман. — Я накажу роздерти вас всіх на шматки, якщо ви не спроможні перемогти.
— Хай краще ви нищать нас воїни Ляхистану, бо всі ми підемо битися в першій лаві, щоб кров'ю своєю спокутувати провину своїх попередників і скути меч слави твоєї, о гордість і сила ісламу, — прошепелявив Дилавер-баша.
Він вже збирався піти, коли Осман спинив його.
— Сідай, старий. Порадь мені, як радив дідові й батькові, а ви всі слухайте і теж думайте, що нам робити, — додав він, гнівно блимнувши очима на молодших візирів і інших вельмож.
Дилавер-баша помовчав із хвилину, ніби поринувши в складні міркування, потім впав до Османових ніг:
— Я гадаю, о серце всесвіту, що сувора і морозна зима загрожує нам смертю в степах Ляхистану. Вже й так загинула мало не половина верблюдів і арабських і месопотамських коней, а люди з пекучого півдня вмирають, як мухи. Вони не звикли до снігу й холоду і не мають нічого теплого з собою. Отже, треба відійти на південь за гори, а навесні знову вдарити на ворога.
— А ви що скажете? — спитав Осман інших вельмож.
— Спитай астрологів і ворожбитів, володарю трьох суходолів, — відповів Джурджі, третій візир. — Хай прочитають вони по зорях книгу долі, щоб смертний розум наш не замутив приділення одвічного.
— Спитай астрологів, — луною відгукнулися й інші, раді перекласти на них відповідальність за свої думки.
Осман втомлено махнув рукою.
— Ну, добре. Покличте мені астрологів.
Але ніхто не прочитав тієї ночі книги зоряних письмен, тому що важкі чорні хмари вкрили небо і опівночі сипнув пухкий і мокрий сніг. Воїни південних країн ніколи не бачили снігу і дивилися на нього з забобонним жахом. Їм здавалося, що це — мокре пір'я невідомих птахів, дотик яких опікає і леденить у жилах кров, і що сама нечиста сила кидає пір'я на землю, щоб поховати все військо під своєю білою пухнастою ковдрою. Вони кидалися до шаманів і чаклунів, волали, молилися, бурмотіли закляття і несамовито кружляли навколо вогнищ разом із дервішами, щоб відігнати злого духа і врятуватися від загибелі.
А Дилавер-баша частував у своєму наметі двірських астрологів і ворожбитів і непомітно втлумачував їм, що тільки замирення з Ляхистаном врятує державу Османів від загибелі, а коли вони пішли, наказав покликати до себе пана Зелінського, посла Хоткевича.
Надвірний маршалок Якуб Зелінський приїхав до турецького війська ще до початку військових дій з мирною пропозицією, але тому, що падишах і знати не бажав про мир, Гусейн-баша затримав його як почесного бранця, і Зелінський уже сорок днів нудьгував у своєму наметі, поки новий великий візир Дилавер-баша не згадав про його існування.
Довго розмовляв Дилавер-баша з Якубом Зелінським віч-на-віч, потім наказав видати йому охоронну грамоту і відпустив до польського табору.
У польському стані вже не сподівалися, що Зелінський повернеться. Гадали, що Осман вирядив його до Стамбула і кинув до Єдикуле, семивежного замка, в'язниці вельмож, почесних бранців та заложників.
Зелінський застав польське військо в жалобі. Напередодні помер Ян-Карл Хоткевич, і командування військом перейшло до гетьмана польного Любомирського.
Польське військо зраділо появі Зелінського. Зелінський приїхав саме тоді, коли королевич з Любомирським міркували, кого й коли надіслати до турків з мирною пропозицією. Справа була важка, складна і небезпечна, бо невідомо було, як поставиться до неї Осман. Зелінський запевняв панство, що Дилавер-баша обіцяє підготувати грунт, але прозоро натякає, що пани мусять дати йому за цю послугу значний подарунок — ніяк не менше п'ятнадцяти тисяч дукатів.
Пани обурювалися, але становище було безпорадне. Військо тануло від хвороб і боїв; надії на підсилення від короля з посполитим рушенням розвіялися димом; зв'язок з Кам'янцем уривали татарські загони і за останній час виявилася нестача пороху, а це вже був початок кінця.
Після палких і довгих суперечок обрали на посла бєлзького каштeляна Станіслава Жоравінського, а від соймових комісарів і від сенаторів — Якуба Собеського і вирішили дати їм численний і пишний почет. А тому, що ніхто з значних панів не хотів рискувати головою, довелося набрати його з дрібної шляхти.
Довго навчали ту шляхту таємниць двірського звичаю і вишуканих манер.
— Нех панство пам'ятає, що кожен з учасників посольства мусить триматися чемно, гідно й поважно, отже, стійте перед султаном і візирами прямо, дивіться їм у вічі, а не кудись убік, щоб не казали турки, ніби панство гребує ними. І хай панство не вимахує руками, не хитає головами, не смикає вуса і бороди, не кашляє і не плює на килими, не уриває промовців, а за урвану вашу промову не хапається за шаблі і навіть удає, що нічого не помітило, щоб якоюсь дурницею не обурити пихливих азіатів і щоб вони не припинили через якусь нетактовність надто важливих для нас перемов.
Пани ображено і гоноровито підкручували вуса:
— Нєх мосцьпанство не турбується. Ми ще покажемо цим дикунам, що таке є наше рицарство.
А в самих щось смоктало під грудьми при думці, що, мабуть, не бачити їм вже більше рідного краю...
Бій розпочався на світанку і враз по всій лінії. Важкі гарматні ядра залітали навіть у той затишний, далекий і нібито цілком безпечний куток, де стояли намети королевича Владислава, і він нервово крутився з боку на бік і питав сам себе, чи не краще одягтися і втекти кудись подалі від бомбардування.
З турецького боку гуркотіло понад шістдесят гармат. Польська та козацька армата відповідала рідко і мляво — заощаджувала останні ядра.
Опівдні, коли канонада трохи замовкла, з польського табору виїхала кавалькада посольства.
Турки помітили білий прапор і припинили стрілянину. З цікавістю визирали вони з окопів. Рицарство привіталося з турками і вимахувало руками, закликаючи їх вийти в поле для перемов. Турки мовчазно відповіли на привітання, і згодом вийшли в поле кілька сивобородих поважних чаушів і спитали панів, чого їм треба. Довідавшись про мету посольства, турки трохи порадилися проміж себе, потім відчинили браму свого табору.
Перемови тривали два тижні. Майже щодня одвідували посли Дилавер-башу, муфті Есаада і дефтердара Бакі. Скрізь поводилися з ними дуже чемно, але не дозволяли виходити з наметів, крім офіціальних випадків.
Станіслав Жоравінський говорив з турками стисло і просто, певний того, що уші східних варварів не звикли до вишуканої мови, а баші теж не уживали барвистого і вибагливого стилю своїх промовців і письменників, вважаючи, що уші гяурів знають тільки брязкіт шабель та острог, — отже, не варт турбуватися про витончений стиль, а треба говорити з ними по-діловому.
Волоський господар Радул брав найважливішу участь у перемовах. Він вимагав від ляхів, щоб вони видали туркам всю козацьку старшину, як винуватців і причинців морських походів, але пани резонно відповіли, що старшина є така ж шляхта, як і вони, і що пліч-о-пліч з нею билися і б'ються вони на полі честі, отже, порядні люди ніколи не зраджують один одного; хай вже турки краще приборкають татарських беїв та мурз, причинців нападів на Польщу, тоді й козаки не підуть більше у море мститися за свої попалені хати і хутори, за своїх забитих батьків і згвалтованих сестер та жінок.
І ніби стверджуючи слова Собеського і Жоравінського, повернувся з нападу на Польщу Нур-ед-дін, наступник і син кримського хана, і привів мало не сто тисяч ясиру і незліченні отари, табуни коней і в'юки награбованого майна.
Побачивши ці неосяжні юрби невільників, пани зрозуміли, що треба прискорити перемови, і пообіцяли від королівського імені значні подарунки Дилавер-баші, молодшим візирам і самому падишахові. Ласий на гроші і на подарунки, Осман пішов на поступки, а разом з ним і візири.
За турецьким звичаєм, в перемовах з послами Речі Посполитої турки не інакше називали Ляхистан, як збунтованим плем'ям рабів і васалами сонця всесвіту, а мирні перемови — виявом їх покори і капітуляцією на ласку переможця.
Гоноровиті і бундючні пани скаженіли від образи і люті, але безпорадність становища примушувала їх мовчати. А турки брали їх на змор і психологічні муки: навмисно ширили чутки серед челяді, що прислуговувала посольству, ніби падишах наказав простояти під Хотином ще шість тижнів, або починали атакувати польський табір і здіймали таку канонаду, що посли мало не глухли. І все ж таки пани міцно трималися свого і не згоджувалися.
Тоді обурений Дилавер-баша накинувся на них з загрозами:
— Я кину на Ляхистан ногайську, білогорську та буджацьку орди разом з уцілілими молдаванами. Хай мстяться й пустошать до весни вашу країну, а напровесні падишах знов упаде на вас із свіжою незліченною армією.
Жоравінський спокійно спинив розлюченого башу:
— Доля військ і країн в руці господній, а поки що турецьке військо має стільки ж підстав вважати себе за переможця, як і наше військо: обидві армії однаково втомлені боями, однаково страждають від пошесних хвороб, ран і холоду, але ми звичні до снігу й морозів, і наші коні не гинуть від них, як ваші коні й верблюди, та й у нас на батьківщині все тихо й мирно, а у вас Стамбул голодує, ще й мало не вся Мала Азія палає вогнем повстання.