Крім "Корчми". Це була помилка. Хто, однак, не помиляється? Погналися за касою, послухались дурисвіта Угарова, а потім пошилися в дурні. Але добре, що помилку виправлено, п'єса не йтиме. Проте не "Корчма" робить обличчя театру, а такі вистави, як "Роман на великій дорозі" Загоскіна і його ж "Богатонов", "Удавана зрада" Грибоєдова і "Дон Жуан" Мольера, "Російський солдат" Федотова і "Дніпровська русалка" Краснопольського, і, звичайно ж, п'єси Коцебу, Крилова і Фонвізіна, а також і "Школа лихослів'я" Шерідана. Все це у репертуарі. Де і коли він, Щепкін, був би так зайнятий? Звичайно, ніде. На цих п'єсах він вчиться бути актором — простим і правдивим у кожному слові й жесті.
Невже бог, коли він є, допустить, щоб він, Щепкін, кинув театр, Полтаву і поїхав у Красне, став перед очі знавіснілої володарки і міряв їй землю?
У Спаській церкві людей о цій порі вже не було, і гарячі молитви та просьби, адресовані Щепкіним Всевишньому, ніхто, крім церковного сторожа, не чув. Слухаючи, як молиться, б'є поклони і що просить молодий панок, сторож усміхнувся:
— Ич чого захотів! Вольним бути! А свічку яку поставив?
— Що? — Щепкін аж здригнувся, несподівано почувши голос у порожній і дзвінкій церкві.
— А те, що час вже додому, паночку. Зачиняю, бо нікого ж нема, хіба що жебрак під дверима стовбичить ще.
— Я постояв би ще трохи.
— Прийдете до вечерні... Староста і свічки має привезти великі, купите — може, й поможе... Буває і таке.
Довелося, ще раз перехрестившись на золочений іконостас, піти. Йшов напівзігнувшись, церква поглинала нетверді кроки, вони відлунювали десь під самою стелею, а під ногами, на камінній підлозі, погойдувались, яскравіли світлі озерця сонця.
Вийшов на повітря і озирнувся. Навпроти — Сампсоніївська площа, ліворуч — аж ген далі — дзвіниця Успенського собору. А ще далі? Хата, куди б він постукався, коли б був сміливим. Хата Івана Петровича. Можливо, він вже повернувся від правителя і тепер все вирішено?
Тягнуло в бік Червоної площі. Йшов, робив невеличкі кроки і боявся: а раптом зустріне його, директора, і що ж він йому скаже? Зараз поки що можна хоч надіятись, а після розмови не буде і надії... І все ж він йшов і йшов, аж поки не вийшов на площу. Перед Успенським собором спинився. Широко, побожно перехрестився.
— Поможи, господи! — повторив кілька разів і озирнувся; а раптом хтось побачить і здивується: ось маєш, лицедій стоїть і хреститься перед собором... Звідси, від собору, крізь рідкий штахетник добре бачив лискучі вікна у хаті Івана Петровича.
Там нікого не було, жодної живої душі, ні біля повітки, ні біля колодязя, вікна наглухо завішані.
Нікого. Нема, мабуть, і самого Івана Петровича. Не повернувся. Ой, і довго ж вони з князем розмовляють, подумалось, невже ж не обридає? А раптом ось вийде на доріжку сам Іван Петрович, а він, Щепкін, стовбичить тут? Що тоді? Чи не краще піти звідси?
Кілька разів спинявся, довго дивився на лискучі вікна, на хвіртку, на гострий дашок хати.
Вийшов на Пробойну. Пішов і пішов. Не знав, що чекає його вдома, у "поштамті".
17
— Де може бути Михайло Семенович? Барсов розвів руками, а Барсова, що поралась біля невеличкої грубки у сусідній кімнаті, почувши запитання, озвалась:
— Молитись пішов... Тільки в яку церкву — не сказав. Барсов — русявий, у білій сорочці, без краватки — сидів за столом, розливав чай:
— Недаремно молиться, як гадаєте?
— Думаю, ні... Князь обіцяв листа написати графині, обіцяв свою підтримку і допомогу. Треба надіятись.
— Ото радість!
— Рано ще дзвонити, але й носа вішати не слід.
— А тут "Богатонова" дамо. Теж буде копійка... — Барсов готовий уже був підраховувати, скільки дасть прем'єра нового спектаклю, і забув свої обов'язки господаря; Котляревський, посміхаючись, відставив склянку, це помітила Барсова:
— Петре, забув, що за столом сидиш? У Івана Петровича склянка порожня.
— Ні, досить. Спасибі!.. Мушу йти. Мабуть, до вечора Щепкіна вже не побачу, то коли прийде із церкви, передайте йому нашу розмову, нехай не турбується.
— Обов'язково перекажу... А може, все-таки ще склянку?
— Ні... Спасибі!
Котляревський попрощався з подружжям і вийшов до напівтемного коридора. Можна було йти додому, але ж... як пройти і не постукати до Пряженківської? Він обіцяв їй — і не раз — показати місто. Місто вони б, може, зараз і не подивились, але прогулятись — не гріх. Дав слово і Мефодієві відвідати його родичку.
Ще кілька хвилин вагався: що подумають обивателі, коли побачать його з Тетяною? Скільки було розмов, коли, траплялось, залишався після спектаклю з Катериною Нальотовою! А потрібно ж було. Хотілося, поки спектакль ще в пам'яті, показати, де вона помилялась, а де — справжня актриса. А тепер ось — Тетяна... Проте вона ж і справді гарна людина, з нею цікаво, чимало поїздила по світу, немало бачила і чула, знає і театр, хоча в чомусь більше ніж потрібно надіється на свою зовнішність, інтуіцію, а слід би — на майстерність, на вміння володіти собою... От і про це з нею має говорити — заради неї самої і театру, незручно ж при всіх повчати, актриса може і образитись... І взагалі сьогодні день гарний, повітря свіже, і він вже не пам'ятає, коли ходив просто так, ходив і дихав. Тетяна ж до того і... приємна жінка.
Вже наступної хвилини стукав — обережно, ледь торкаючись пучками дверей, щоб не потривожити когось із сусідів.
— Ви вдома, Тетяно Гнатівно?
— Вдома. Де ж мені бути, пане директор? — почулось із-за дверей. Голос дзвінкий і веселий. — Заходьте, а ні, то почекайте, я одягнуся.
— Зачекаю... там, далі, в Німецькій слободі.
— Як хочете.
Він постояв хвилину, чун, як вона вдягається, шурхотить сукнею, наспівує щось...
В Німецькій слободі вона наздогнала.
— А ось і я... — І простягла руку. Він потиснув її, а вона відповіла не по-жіночому міцним потиском, аж здивувався: здавалось досі, рука у актриси м'яка і слабка,
— Взяти вас під руку? — спитала. — Чи так підемо?
— Краще, коли візьму я вас, але не тут, он які тротуари вузькі, не станемо поряд.
Вона усміхнулась весело і безтурботно, тріпнула головою, як дівчисько:
— Куди ж підемо?
— Куди б ви хотіли?
— З вами — хоч світ за очі.
— Одначе, смілива.
— Не з полохливих.
Йшли кілька хвилин мовчки, він — на голову вищий від неї, у сюртуці, з білою хустиною на шиї, вона — струнка, невисока, у рожевій мережаній хустці, накинутій на плечі, на високій зачісці, золотистій короні, — легкий із соломки капелюшок, мабуть, з тих, що недавно привозили одеські негоціанти і торгували на ярмарку. Високі черевички постукували по дерев'яному тротуару, і в такт своїм крокам вона говорила:
— Еге ж, а що зі Щепкіним тепер буде?
— Поживемо — побачимо.
— А все-таки, пане майор?
— Їх сіятельство обіцяв дечим допомогти.
— Коли б йому волю, він, знаєте, як грав би?
— І я так думаю... Але ж не все так просто, важко це, повірте.
— Не кажіть, ви все можете, от тільки варто дуже схотіти. От же захотіли — і театр у Полтаві відкрився... А куди все ж ідемо? — Озирнулась довкола, спускаючись по вузькій стежці, ступаючи обережно.
— На Мазурівку. На вареники запрошували... нас.
— Нас?— Тетяна здивовано озирнулась. — Звідки їм знати, що ми з вами сьогодні розгулюємо? Це ви щось не теє, пане майор.
— Але ж запрошували.
Пройшли Монастирську. На вузькій кладці через рівчак довелося на руках перенести Тетяну, бо вона раптом злякалась і боялася ступити на дошку, покладену через потік. Коли підняв її — ненароком пригорнулась, і він почув, як швидко калатає дівоче серце, відчув на щоці гаряче дихання, побачив близько від себе лискучі, трохи зеленкуваті очі.
— Ви не кинете мене... тут? — спитала тихо.
— З чого взяли, Таню?
— Ви сказали... Таню? Ой, спасибі! — засміялась, збуджена і гарна. Він обережно опустив її на землю вже по той бік рівчака і, ніяково мружачись проти сонця, одвернувся:
— Вибачаюсь, Тетяно Гнатівно, гм...
— Не хочу чути оцього... вибачення. Ну, чи не краще — отак просто — Тетяна?
— Хтозна... не знаю... Але ж пішли?
— Підемо.
У зустрічної жінки вже на самій Мазурівці спитав, де проживає Мефодій Семижон і його родичка Ганна з дочкою Марусею. Жінка охоче показала, як краще пройти до Семижона і до Ганни, і додала, що їх, певне, дома нема, всі гуртом на базар пішли, а от Маруся — дочка Ганни — лишилась, і пан з панею її зараз побачать, вона, либонь, по воду до криниці пішла.
Вузькою покрученою стежкою зійшли вниз і там справді побачили і криницю, і дівчину біля неї. Дівчина вже налила повні відра води з цеберка і, піднявши їх на коромисло, приготувалася йти. Була невисока, може, одного зросту з Тетяною, коса спускалась до самого пояса, кругле миловиде обличчя і очі спиняли погляд кожного, приваблювали незайманою красою. Вона зійшла зі стежки, щоб дати незнайомим пані і пану пройти і, чекаючи, поки вони поминуть її, ледь схилила голову; коса лягла на вишиту сорочку, в плече врізалось круто вигнуте коромисло, вода у відрах гойдала кружала синього неба.
Привітались, дівчина відповіла і, наскільки дозволяли їй важенні дерев'яні відра, вклонилась. Незнайомі, проте, не поспішали йти далі, пані мовчала, а пан запитав, чи не знає вона, де живе Мефодій Семижон.
— Знаю, — відказала дівчина. — Ходіть зі мною, доведу до самої його хати. Ми з ним — сусіди.
— То ви, мабуть, його небога? І звати вас Марусею?
— Ви мене знаєте? — Все ще стояла на стежці, лише переклала коромисло з одного плеча на друге.
— Чули про вас і хотіли, коли ваша ласка, побесідувати. Не проженете?
— Господь з вами... Тільки ж матері вдома нема, пішли в дядиною та дядьком на базар і не скоро повернуться.
— То не біда. Ми і без них, коли дозволите.
— Коли так, то підемо. Се недалеко, ось там, за горбком, стежка повилась — прямо до самої хати нашої приведе.
Дівчина пішла попереду, гості — услід. Босі маленькі ноги, зарошені по кісточки, хутко тупотіли по моховинні, по Траві, що проросла на стежці, обходили коріння. Мимохіть Згадались молоді роки, коли він, юний канцелярист, зустрічав ось на такій стежці таку, а може, в чомусь і не схожу, дівчину, яку потім віддали заміж у Тахтаулово. Давно то було, роки і роки минули, ціла, здається, вічність, а от раптом згадалось. Маруся Сивокінь чимось нагадала ту далеку, іншу дівчину з Панянки, день той, потьмарене небо, гіркі слова: "Віддають...