Двір занедбаний, брудний. І кури якісь обдрипані ходять, калюжі стоять, сміття валяється. Навіть шкуринки з кавуна ще лежать, а коли були кавуни!
Увійшов у хату. І та хата — і наче не та. І ніби нема нічого нового — і неначе все чуже.
Оринки нема. Сліпа Марієчка щось плете, сидячи на полу. Йосипко спить. Мачушині діти щось їдять. Повитріщалися на Тараса, аж шматки затрималися у руках. Мачуха коло печі.
Тарас мовчки сів на лаві. Мачуха оглянулася.
— О! Вже чорти принесли!.. Чого тебе лиха година притарабанила?
Це був перший привіт. В Тарасові підіймалася злоба.
— Я прийшов до батьківської хати. А кого сюди чорти принесли того вони можуть і звідси винести.
Ого, як сказав! І сам не знав, що він може так одповідати. Мачуха аж не знайшлася, чим відбити. Аж згодом почала:
— Ти думаєш, як до батьківської хати прийшов, так можна й байдики бити? Щоб тобі хто курчат печених наготовив, а ти б тільки їв? У дядька, бач, не захотів робити. Бо дядько зкрута брався, істика вживав. Попробував істика? Попробував? Перейшов сюди, бо думка така, ніби тут будеш баглаї гнути? Чортового батька покуриш! Я хоч і не дядько, а з такими вмію говорити. Хочеш їсти —так роби! А не хочеш робити — біс матимеш і їсти!
І оце таке буде щодня. Щодня!.. І завтра, й післязавтра... і в свято, і в будень... О-о-о!.. Та де ж діватися?
І тупа безвихідність фізично навіть придавила хлопця... Скінчити б усе те одним махом. А Оксаночка?
Дихнуло теплом від того імені... Просила заходити... Нічого. Все можна перетерпіти, аби тільки мати право потім прийти і знов рисувати... а Оксана буде сміятися.
Прийти отакому брудному... вошивому... на ногах скоро короста докажеться... в голові леп свинячий... Щоб знов шурували? Але ж це добре раз... Ні, мабуть, Оксаночко — не ходити мені до вас...
І від тої думки стало темно довкола. Сидів і тупо дивився поперед себе. Тепер йому було все одно — чи лає мачуха, чи мовчить.
Марієчка сіла коло нього, лащиться, а Тарасові наче й бадуже. Машинально погладить сестричку по голівці й знову тупо дивиться поперед себе.
Життя замикалося в безвихідне коло. Весь світ окутувався мрякою. Дихати нічим!.. Безпросвіття і тьма... під ногами безодня..
Вибігти б на майдан і кричати, піднявши голову. Як той, що у лісі заблудився, а ніч наступає... Як той, що у морі тоне... "Е-е-е-ей, лю-у-у-уди!.. Ряту— уйте-е-е!.. Потопа-аю-у!.."
Може почує хто... може простягне руку... Оксаночка от...
Святість якась була в звуках цього імені. Мовби десь поблизу загорялася купальська квітка...
"Оксаночка..." — беззвучно шепотів це ім’я і сам не знав, як розцвітало лице його при тім...
Мачуха вгамувалася й затихла. Прийшла Оринка та так і кинулася.
— Тарасику!.. Золотко!.. Де ж ти?..
Хотіла сказати — де ж ти так довго пропадав, але згадала, що Тарас же був увесь час у дядька у Павла. Тепер сидить тут — видима річ, що з дядьком Павлом щось вийшло.
Мачуха помітила, що він у чистій одежі й сам чистий.
— Он ба’ його обмивають, обпирають, а він знявся та й пішов.
Оринка пошепки спитала:
— Це тобі дядина випрала?
Тарас кивнув знизу вверх головою — чи не дядина!..
* — А хто ж?
— Тітка Мотря.
— А як же ти туди попав?
-^Та я стояв на вулиці, а їхня баба йде...
Йому ніяково було сказати, що він стояв на вулиці й плакав.
-1 вона взяла тебе до себе?
Тарас-кивнув головою. Оринка задумалася на хвильку.
— То гарні люди, — задумливо сказала потім.
Так вони й балакали, брат і сестра, між собою пошепки, мов у чужій
хаті.
Згодом Оринка якось загадково посміхнулася й мов сама до себе сказала:
— Ан-ну!..
— Ти про що?
— Так оце ж сьогодні дяк прийде.
— Ну то що?
— Так чи виганятиме нас Ксанька з хати?
— Нехай тільки попробує! Я не піду.
— Як же ж ти не підеш, як вона кочергою гнатиме?
— Та там уже побачимо...
Тарас і сам знав, що це він тільки так хвабрує, а що як візьмуть мачуха з дяком у роботу, так хіба ж проти них устоїш? Увечері справді прийшов дяк. Веселий такий.
— А-а! Елев, елев! Доброго здоров’ячка! Ну як діла?.. Як ділишки нащот задвижки? Впрочем ти в цьому смаку іще не понімаєш, га-га-га!.. Чого ти з школи пішов? Надоїло вчиться? Краще байдики бить та ворон ганять? Здрастуйте, драгоценная хазяюшка! Бонжур мерсі боку!
Оксана усміхалася й видимо кокетувала. Тарас дивився на мачуху й не пізнавав. Такою він її ще ніколи не бачив. І маніжиться, і плечима поводить, і губи підтулює.
— Та ви вже як скажете... А ми люди прості — ми по-вченому не розуміємо.
І ще впало в око Тарасові, що мачуха й одягнена не так, як завжди. Вона
таки була нечупаха: як-небудь пов’яжеться, як-небудь зачешеться, волосся з-під очіпка висить, запащина брудна, пожмакана. А тепер — куди тобі!.. Очіпок червоний, плахта як у свято, черевики на ногах. І що нарешті звернуло на себе увагу Тараса, так це те, що Богорський прийшов до хати, як до себе додому. Розвалився на покуті, лікті розставив, масно регоче — видимо чує себе хазяїном.
Мала Марієчка вже зразу почала лагодитися на викидки. Воно таке акуратненьке, все у неї завжди в порядку. На печі у неї свій куточок, а в ньому все так зложене доладу: і забавочки її убогі, лялька з ганчірок, коробочки якісь. Тут же й хустка її й кохтина. І вона вже натяга на себе ту кохтину, суетиться. Личко заклопотане.
— Куди ти? — перебільшено голосно питає Тарас.
— Та я... та я... Талясику...
— Сиди в хаті. Куди ти підеш у таку годину!
Тарас наслідує голосом грубі інтонації Микити.
— А тобі яке діло? — скипіла Оксана. Лагідність одразу щезла з її лиця, очі засвітилися недобрим вогнем. — Хоче йти, то нехай іде. Ще й ти п’ятами накиваєш!
— Овва!
— Аж загремиш!
— Овва!
— Ні, не овва, а буде по-моєму.
— Овва!
-Ах ти ж стерво собаче! Так ти ще зо мною перекорятися?
І Оксана було вже кинулася до кочерги, але Богорський зупинив.
— Любезная Оксана Терентьевна! Умерьте свої желанія і оставьте в покоє. Я зайшов тільки на минутку — с ісключитєльним намєрєнієм справиться об вашем драгоценном здравії, душі спасенії. Я сьогодні занят. Упокілся нєкій Романенко і наша обязанность напутствовать его в селенія горняя божественним глаголом священнопсалтирянія.
— Так ви таки справді йдете?
— Так, так, любезнейшая Оксана Терентьевна! Сейчас і іду.
Оксана кинула на Тараса повний люті погляд, який говорив: це все через тебе, сукин син!..
— Так хоч закусіть же, чим Бог послав.
— Закусить, конешно, нікогда не вредно. Но только умеренно і бистро, ібо покойник уже на месте, а Віргілій, сірич сопроводитель, здє обрітаєтся. А ви і Тараса Григоровича пригласіть — вони теж закусють, хе-хе-хе!..
— Йому межи свині йти їсти, а не з добрими людьми.
— Чого ж так? Він хлопець гарний. Ей, Тарасе! Ану йди, лишень, сюди!
Тарас не ворухнувся.
— Але ж бо йди, маю діло до тебе.
Тарас мовчав. Яке діло може мати до нього оцей паршивий дяк? Не інакше, як каверзу якусь викинути хоче.
— Як я бачу, так ти таки і справді дурак. Та йди, коли тебе кличуть!
Тарас підійшов, дивлючись вовком. Йому здавалося, що дяк зараз ухопить
його в свої кліщі й буде держати, а Оксана гатитиме.
— Сідай — чого боїшся? Я ж не вовк.
Тарас сів, але всі мускули його були напружені, готові до зриву.
-Я давно вже хотів з тобою поговорити, та все способу не було. Щоб іще дядько не сказав, що переманюю. Я хотів тобі сказати, йди до мене жити. У школу. Це добре, що ти дядька кинув. Справді — яке тобі життя у нього? Та й тут, дома... ніде правди діти... кхе... Що ти будеш тут робити? Свиням мішати та й годі? А в мене хазяйства нема, будеш жить у школі, будеш мені помагати з хлопцями, сам вроді як учитель будеш... І вчитимешся. Бо я ж не то що Совгирь твій. І не інфіма яка-небудь нещасна або граматик убогий. Я — ритор! Понімаєш? Се означає, що я всі науки пройшов. Тобі є чого в мене повчитися! Я тебе чоловіком зроблю. Ну?
Тарас мовчав. Богорський єлеомастив далі.
— Будеш жити у школі, сам собі хазяїн. Ніхто тебе нікуди не посилатиме. Я тебе настановлю консулом. Знаєш, що таке консул?
Тарас кивнув головою — ще б пак не знати.
— Ну от. Будеш консулом. Або от зараз. Мені треба йти читати "Псалтирю", а мені не хочеться. Не те що не хочеться, а нема у мене времені — діло одно єсТь... От би ти й пішов замість мене, почитав би "Псалтирю". Я ж чув, що ти веліколєпно читаєш. Так тебе усі хвалили...
Богорський попав куди слід. Цим він купив Тараса.
— Хочеш, ходім зараз до Романенка? Все одно ж тобі тут нічого робити —правда? А там хоч попоїси добре. Ану збирайсь та ходім. Чи тобі й збиратися нічого? Омніа меа мекум порто1, хе-хе!.. Ну, бери свою шапку. Не огинайсь, бо ніколи — нас там ждуть.
Мов загіпнотизований цією настирливістю, узяв Тарас свою знамениту шапку. Оринка дивилася на нього благальним поглядом, Марієчка підняла личко й теж якось сумно кивала голівкою. Але Тарас не помічав того. Він був розбитий морально і не приходило йому в голову, що його нужденна обпльована істота може комусь бути потрібною.
На вулиці Богорський сказав:
— Ти йди, а я зараз... Я на мінуточку... Я тебе дожену, а ти йди.
Викликав у сіни Оксану. Обняв її й зашепотів:
— От бачиш, як діло треба робить! А ти кочергою. Кочерга, брат, дєло ненаучное. А тепер він нам мішать не буде. Наоборот — буде польза. І робітник буде у мене дармовий. От голова! — і ляскав себе по тім’ю.
— Та ви вже що не вигадаєте, — казала Оксана й тулилася до нього.
— Оце я вернувся сказать тобі, що я почитаю там трошки, а потім передам йому, а сам прийду до тебе — добре? — і давнув її за груди.
— Якби зараз, — шепотіла молодиця й ще ближче притулялася до дяка.
— Хо-хо-хо, яка ти в мене нетерпляча! Я незабаром прийду. Ну, пусти ж, а то він там дожидає.
XVIII
Як це так вийшло, що Тарас піддався намовам — він і сам не знав. Просто не думав. Йому було все одно: мачуха — так мачуха, Богорський — так
^се своє ношу з собою. — Лат.
Богорський. Сказали б йому зараз: хіба ти забув, що найнявся в лісі дерево рубати? Чого ж ти не йдеш? Іди — і він пішов би. Або сказали б: тебе заслано на Сибір, а оце туди дорога. Йди та швиденько — і він теж пішов би.
Богорський наздогнав Тараса.
— Я, брат, парень-друзяка. Ти ще мене не знаєш. Я, брат... Хоча я й не кончив навук — я й не скриваю! Не кончив! А чому? Бо не хотів! А захочу — січас пойду й січас кончу.