І, дивна річ, — я те бовкнула, особливо не замислюючись: ну, подібний і подібний, чи ж мало на світі подібних до себе людей, десь я навіть чула теорію, ніби в кожного з нас має бути на планеті принаймні один живий двійник, гримаси ґенної комбінаторики, — але під цим його нерухомим кондорячим, а чи то зміїним, оком (очі східної красуні, просто тобі Шахерезада, блін!) щось мені, ввімкнувшись, загуло в свідомості: десь я його бачив, казав Адьо, коли вперше прийшов до Павла Івановича в архів, а я тоді сміялася й цитувала з "Пропалої грамоти" голосом Івана Миколайчука: слухай, каже, де я тебе бачив?.. Мабуть, така яскрава зовнішність сама собою провокує в людях усілякі химерні дежавю, от же ж і мама казала — Омар Шариф, чи як там той актор часів її молодости звався, а я б сказала — Кларк Ґейбл із "Звіяних вітром", якого за часів маминої молодости радянському народу не показували, тільки Кларк Ґейбл, перероблений на орієнтальний смак, ніби як відредаґований ісламським цензором для зйомок на тлі пальм і мінаретів… А може, це взагалі такий особливий тип — Чоловік, Якого Кожен Десь Бачив, і такі теж потрібні в спецслужбах, щоб краще морочити людям голову? В кожному разі, я не знущалася з Павла Івановича, як йому, відай, здалося, а сказала цілком очевидну річ, що мала б йому полестити: з лиця він і справді трохи подібний на того сумноокого красеня з фотографії — на чоловіка з мого сну, на того, в кому Адьо підозрює свого таємного тезку, що пройшов крізь долі їхньої родини, як каскадер у фільмі, так і не розшифрувавшись (якийсь "Ад. Ор.", каже Адька, хоч я відразу заперечила, що "Ор." — то ж, певно, "Орест", і вже потім засумнівалася, чи це мені теж не фільмом навіяло — "Білим птахом з чорною ознакою", де молодий Ступка вперше в радянському кіно зіграв некарикатурного бандерівця, і якраз Ореста…). Але Павло Іванович, схоже, зовсім не був підлещений таким порівнянням, бо досить сухо сповістив мені, що його батько якраз у ті роки служив у тих краях — і якраз у відділі "по боротьбі з бандитизмом", отакої. Я тільки рота роззявила. І навіть був важко поранений у бою: чудом вижив. Он як, сказала я, не знаючи, що тут іще сказати. На все життя залишився інвалідом, поскаржився Павло Іванович. Я й собі скорчила скорбний фейс, із відчуттям, що тепер уже він із мене знущається, — адже це мого батька зробили інвалідом, і не без помочи того самого відомства, в якому так відзначилась династія Бухалових. І якщо вже про боротьбу з бандитизмом, то це мій батько вирушив на неї голіруч і не повернувся — із тим бандитизмом, без лапок, що півсвіту був захопив: владним, державним, панівним! — а Павло Іванович ніби складав долі наших батьків в одну папочку й пропонував мені дружити сім'ями: дві інвалідські сироти, здрастуй, Мауглі, ми однієї крови, ти і я… Я спитала, чи Бухалов-старший іще живе. Ні, помер у вісімдесят першому. І знов мені здалося, наче Павло Іванович чекав, що я відгукнуся: о, а мій у вісімдесят другому! Наче вмисно викликав мене на тему батька, якої сам не важився зачепити, на якусь гру з незрозумілими правилами, як Великоднє постукування крашанкою об крашанку, на пробу, чий батько кріпший… Але я промовчала. Моя підірвана віра в онтологічну незнищенність кожної правди стирчала з мене на всі боки обгорілими металоконструкціями, і місце руїни було обгороджене жовтою поліцейською лентою: Ground Zero[29], вхід заборонено. А потім мені його чомусь стало жалко — мого самозваного Мауглі, Павла Івановича Бухалова. Інвалідську сироту.
Вкидаю недокурка в калюжу, неабияк обуривши зграйку горобців (такі грудочки, а скільки вереску!). А от і брама Заборовського, до якої не водять туристів, третє століття замурована наглухо — з буйно-кучерявим бароковим фризом і колонадою, втопленою в мур… По той бік провулка онкологічна клініка, хворі мають із вікон добрий вид для роздумів про вічне: замурована брама, No Exit[30]. Покиньте всяку надію.
Шкода все-таки, що Адьо зараз на переговорах.
Може, мамі подзвонити? Ні, мамі довго доведеться розказувати, та й не вулична це балачка… Вітання їй Павло Іванович і цього разу передати не забув, навіть спитав, чи вона й далі працює там у Лаврі, в музеї кіно? Ні, вона вже на пенсії. Справді, здивувався Павло Іванович, — мабуть, мама запам'яталась йому молодшою. З виду запам'яталась, а не з року народження, непротокольно. Мабуть, вона дійсно йому подобалася. Повезло їй. І мені, відповідно, також.
Тільки татові не повезло. Ну от так вийшло — не повезло, і все. Власне, як подумати, то своїм "інвалідом" Павло Іванович по-своєму, неявно переді мною вибачався — мир-миром, пироги з сиром, таке життя… Комусь везе, комусь ні. Варенички в маслі, ми дружечки красні. Особисто до нього, Павла Івановича, в мене ж і справді жодних претензій немає — навпаки. І взагалі, в ньому є щось симпатичне. Щось навіть беззахисне, на свій лад.
Але штука в тому, що був іще один, кому тоді не повезло, — той, чию посмертну правду боронив мій батько, доки сам не згинув: хто спроектував чарівний палац із моїх дитячих казок, а потім повісився — якраз вчасно, щоб не побачити, як його твориво скалічать. От тому, на жаль, не повезло таки найбільше — хоча тут Павло Іванович і геть уже ні до чого, це вже, справді, стосовно нього — чистий природний катаклізм… Та він, либонь, і не думав про тамтого ніколи, і забув, із чого почалася ціла та історія, тож чи не краще стерти її з овиду, щоб не ускладнювала й без того складне життя? Delete, delete.
І от у цьому пункті щось у мені стає на задні лапи й ричить ведмедячим риком: не дам!.. Не дозволю. Як це мені досі ніколи не спадало на думку, що я, властиво, весь свій журналістський вік займалася тим самим, за що загинув мій батько, — боронила чиїсь правди, яким зроблено delete? Озвучувала пустоти вмисно створеного мовчання. В нас із ним різна спадковість, із Павлом Івановичем.
Потомственний кагебіст, сказитися. Наш сімейний потомственний кагебіст — як ото домашні лікарі були в англійських вікторіанських романах: із покоління в покоління, від мами до дочки…
Така професія: створювати зони мовчання. Підробляти голоси, накладати їх поверх заглушених — щоб ті ніколи не були розчуті. В нас із ним і професії різні, з Павлом Івановичем, — прямо протилежного призначення. Не диво, що ми не порозумілися. Хоч він і старався.
Так буває, коли вдарене місце відтерпає від першого шоку й розгоряється болем уже перегодом, коли думаєш, що обійшлося: з кожним новим кроком удовж облупленого-не-для-туристів, поплямленого мокрими підтьоками й незмивними графіті Софійського муру мене роз'їдає дедалі пекучіше відчуття досади. Відчуття, наче я десь схибила, лоханулася, щось важливе проґавила, випустила з поля зору… І втратила для "VMOD-фільму" дійсно неоціненного консультанта, може, єдиного з-поміж цілого кадрового складу СБУ, хто був мені потрібен, от уже дослівно — на роду написаний, так, як пишуться нам на роду найголовніші любові й дружби: це ж скільки він мусить знати від свого покійного "борця з бандитизмом" такого, про що ввік ніде не прочитаєш!.. І з архівів теж не викопаєш: найкислотніші "вєщдокі" сталінської доби, ті, проти яких різницькі атракціони червоних кхмерів і каннібалів товариша Мао, чого доброго, виглядали б учнівськими вправами, — ті, можна не сумніватися, полетіли в огонь ще на отій першій хвилі переляку, в 1954-му, зараз після смерти Вождя Народів… Як це, він сказав, позначалося в їхніх журналах? "Документ уничтожен как не представляющий исторической ценности"? От блін, звикла працювати під запис, а тепер уже й не певна, чи точно запам'ятала… Спогадів ті "борці" теж, зі зрозумілих причин, не лишили — а от наживо дітям своїм дещо переказати могли, і Павло Іванович напевно знає про ту добу куди більше, ніж схотів мені показати. Навіть якщо йому й нічого конкретного не відомо про загиблу 6 листопада 1947 р. Олену Довган. І про того чоловіка, через якого вона загинула, — я показала йому на фото: крайнього справа.
Не з того кінця я зайшла. Мій розрахунок був — отримавши на руки Геліну справу (я собі її теж чомусь уявляла пухлою папкою з поворозочками!), вгледіти, нарешті, чітко й ясно задокументований, з іменами й прізвищами всіх учасників (авжеж пак!), фактографічний кістяк її смерти, — той, що за нього зачепившись, можна вже без проблем змонтувати з моїх матеріалів (Вадим їх таки в каналу забрав!) і показати не екрані, як вивернути назверх, цілу "сторі", як я її знаю, — знаю й без есбеушних архівів, ізсередини, навпомацки, своїм власним життям — Артемовим підвалом із хитким столиком,
Адькою, Владою, коханням, снами, тим самим сліпим і безпомильним методом, яким знаю й правду про смерть свого батька, та тільки ж, яким би не було певним таке знаття-для-себе, для того, щоб стати знанням для всіх, воно має жорстко кріпитись до загальнозвісного — до дат і імен: коли вийшла заміж, хто він був, той чоловік, із яким вони поруч стоять на фото, — безперечна подружня пара! — і, найголовніше, — як відбулася та зрада, що на неї бідолашний Адька цілу ніч був полював уві сні: як вона виглядала з кабінетів МҐБ, де розроблялись операції, велися протоколи допитів — і підшивалися (мусили!) в чиюсь незнайдену папку з написом "Агентурное (здається, так?) дело". Без такої фактичної сторони — хай усього п'яти відсотків від загального матеріалу, але конче потрібних, як дріжджі в тісті, — Гелина "сторі" не зможе стати повноцінним документом, а так і лишиться — історією того, хто оповідає. Моєю власною історією — недолугим авторським кіном.
А "від себе" я монтувати не можу: я не виверну назверх свого життя, не зроблю з нього "кіна на винос". Не покажу, як Геля мене покликала, щоб я розповіла про її смерть: як перекинула її мені зі своєї фотографії, наче кульову блискавку, — білим спалахом, вибухом сотень прожекторів у мить випадкового оргазму в незручній позі, на хисткому столику, в підвалі одного академічного інституту, — під'єднала до мене своє життя, мов обірваний дріт, і, як вправна радистка, зачистила клеми. Я не вмонтую в фільм Адьчиних снів — ані навіть того останнього, котрий ми снили з ним разом (хоч я й сказала Павлу Івановичу зринуле в тому сні ім'я крайнього справа — Михайло, — не зраджуючи, зрозуміло, джерела, — але то вже був з мого боку жест чистої безнадії: ім'я без прізвища нічого не дасть для пошуку і в британських архівах, не то в наших!..).