На торзi звичайно продавали жито, мед, рибу, худобу, всяке зело купцi доростольськi. Кращий куточок торгу займали ранiше купцi з Константинополя й зi Сходу. Земля бiля двох каменiв, що височiли край торгу вiд Дунаю, була полита сльозами — там продавали рабiв.
Зупинивши серед цiєї великої площi коня, князь Святослав довго дивився навкруг. Нi, це вже був не торг. Всюди тут стояли болгарськi вози, в небi темнiли пiдiйнятi голоблi, то тут, то там горiли вогнища, над якими висiли казани. Люди сидiли родинами, родини — селами, села — волостями. Тут були старi й малi, в одному кутку хтось сварився, в іншому мирився, ще в одному, бiля вогнища, лунала смутна болгарська пiсня. А слухали її, спершись на списи, руськi вої...
Тихо, тихо Дунай воду несе...
I князю Святославу, що натомився за день i мав їхати до похмурого будинку кметя, захотiлося злiзти з коня, сiсти а чи й прилягти бiля вогнища, щось, може, з'їсти, щось, коли б знайшлося, й випити. А над усе — спочивати, дивитись на всiяне зорями небо, слухати пiсню, яку спiвало вже багато голосiв.
Вiн так i зробив. Метко зiскочив з коня, пiдiйшов до вогнища, що горiло бiля самої стiни над Дунаєм, привiтався з людьми, запитав, чи не можна i йому погрiтись бiля вогню.
— О князю Святославе, — вiдповiв на це лiтнiй уже, бородатий воїн, що тримав у цей час на рожнi шматок м'яса, — просимо сiдати, є в нас добра смаженина...
— Маємо до неї ще й вино, — є ракiя* (*Ракiя — горiлка.), а є й гроздове* (*Гроздове вино — виноградне.), — додав iнший, молодший, чоловiк, очевидь, болгарин.
— Моля, да сядь, князю! — запросила Святослава жiнка.
Князь Святослав сiв бiля цих людей, випив вина, поїв смаженого м'яса, що пахло димком i приємно хрумтiло на зубах, вкусив свiжого хлiба.
— Добра суть твоя смаженина, чоловiче, — сказав бородатому воїну князь, — а твоє вино, — звернувся вiн до болгарина, — аки Болгарiя: пахуче, але мiцне. I за хлiб вам спасибi, люди!
— Добра тут земля, княже, — згодився i бородатий чоловiк, — добрий i хлiб її. А в мене є ще один хлiб, княже...
— Який хлiб?
Бородатий воїн вийняв з своєї торбини невеликий шматок черствого хлiба, що зараз уночi нагадував темну землю...
— Коли йшли ми край землi Полянської, якось увечерi я помолився, просив Перуна дати перемогу на бранi, та й лiг спати, — почав вiн, помiтивши, що князь пильно дивиться на шматок хлiба. — А вранцi прокинувся й бачу — лежить бiля мого щита хлiб... Де вiн мiг взятись? Не знаю, може, й вiд Перуна? То вранцi я вкусив сам вiд хлiба того, дав ще й iншим воям, а оцей шматочок несу з собою... Рiдний хлiб, у ньому наша земля!
Князь Святослав простягнув руку, узяв цей хлiб й довго тримав перед собою. "Рiдний хлiб!" — добре сказав воїн. Хiба ж мiг знати князь, чия рука зiбрала, випекла i послала йому на Дунай цей хлiб?!
З
Битва пiд Доростолом почалася 23 дня мiсяця березозоля* (*Березозоль — квiтень.) о першiй годинi* (*Перша година —7 годин ранку.). Ще з ночi все вiйсько iмператора Іоанна вийшло на долину й стало неповним пiвколом — вiд Дунаю вище Доростола й напроти самого города, пiвколо це замкнули над Дунаєм, нижче вже Доростола, турми фем, що прийшли сюди через Лудогори. Тiльки з одного боку, вiд сходу, руси могли не ждати ворога. Але там котив води сердитий, повний у берегах Дунай.
Руськi вої не сидiли в Доростолi. Князь Святослав вирiшив прийняти бiй над Дунаєм, — нехай об лави воїв, як об могутню скелю, розiб'ється той каламутний вал, який народився у Вiзантiї, прошумiв над полями Фракiї й Македонiї, пролетiв, як градова хмара, над Планиною, впав грецьким вогнем на тиху болгарську рiвнину. Князь Святослав i вої його не ховались i не ховаються вiд навали ромейського вiйська, якщо ж вони вийдуть через доростольськi ворота до Дунаю — то тiльки через їхнi трупи. Ще вночi, широко розкривши всi ворота в Доростолi, князь Святослав велiв своїм воєводам вивести на поле багато полкiв. А крiм того, чимало полкiв чатувало пiшо й кiнно бiля ворiт города i над Дунаєм.
Уранцi князь Святослав з вищою дружиною пiд знаменом Русi сидiв на конi попереду чола свого вiйська. Вiн бачив стан iмператора. На цей раз Iоанн Цимiсхiй дiяв не так, як на рiвнинi за Планиною. Вiн уже не надiявся заманити русiв у пастку, а, навпаки, думав розбити, розсiяти їхнi лави першим ударом. Через що поставив попереду свого вiйська вершникiв, одягнутих у броню, за ними — лучникiв i пращникiв, далi кiлька таксiархiй оплiтiв у бронi, а кiлька — з важкою зброєю, позад них — знову лучники й пращники, а осторонь, по праву й лiву руку, в лiсах — вершникiв-безсмертних, що повиннi були прийти на помiч вiйську у вирiшальну годину.
Що виставляв i як думав боротись з цим кращим вiйськом тогочасного свiту князь Святослав? Попереду всiх його полкiв у кiлька рядiв з високими, довгими червленими щитами в руках, одягнутi в броню, з шоломами на головах стояли вої. Сонце, що тiльки вийшло iз-за Дунаю, грало на їхнiх щитах, бронi, шоломах, i здавалося, що то не вої стоять, а лежить на землi й сяє велетенський розпечений залiзний лук, який от-от почне кидати на ромеїв свої стрiли...
За щитоносцями стояли лучники й пращники. Вони пробували вже тятиви своїх лукiв, у кожного з них був набитий стрiлами тул, а ще ворохи стрiл — гострих, iз залiзними вiстрями, з добрими перами — лежали просто на землi, їх носили й носили з города уношi...
За лучниками й щитоносцями стояли списоносцi — їх було безлiч на цьому полi. Гострi списи над ними сiрiли, як безмежна викошена нива, страшно було подумати про ту годину, коли ця тьма списiв увiп'ється в живе тiло таксiархiй. Тьма списiв коливалась, ворушилась...
Ще далi стояли в шоломах, у бронi, з мечами в руках i ножами за поясами кращi вої Руської землi. У найважчу годину бою вони готовi були вийти на поле, щоб чесно, вiч-на-вiч, стати перед ворогом, зiйтись з ним на прю i заради життя рiдних людей, не шкодуючи власного життя, битись з ворогом, i навiть якщо померти, то також перемогти.
А коли б легiони iмперiї почали перемагати на полi бою, то в городi на всiх його воротах стояло ще чимало полкiв, на пiвденних i пiвнiчних — чатували полки вершникiв. Нi, князь Святослав не вiрив, що Iоанн Цимiсхiй здолає його. Русь мала перемогти Вiзантiю!
У сторожкiй тишi над долиною прозвучали звуки труб, i кiлька вершникiв пiд бiлим прапором виїхали з переднiх лав ромеїв i попрямували до стану руських воїв. Не доїхавши якесь поприще до щитоносцiв, вони зупинили своїх коней, що жахались червлених щитiв i ставали дибки, i почали кричати.
— Що то за крик? — запитав князь Святослав.
— Вони кричать, — вiдповiв йому бувалий воєвода Iкмор, який знав грецьку мову, — що iмператор велить руському князю кинути зброю, скоритись переможцям, просити прощення в дерзостi й одразу вийти...
Воєвода Iкмор не кiнчив.
— Скажи йому, воєводо, — велiв князь, — аки псу!
— Добро! — промовив Iкмор.
I, приклавши руки до рота, Iкмор заволав так, що його чули, либонь, не тiльки василiки, а й сам iмператор у станi...
— Скажiть вашому Малому, нехай пiдтягає пояс, бо в нашого князя готовий для нього кропив'яний мотуз, а вже будемо тим мотузом не токмо давити, а й бити — по главi, по спинi, по тому мiсцю, яким iмператор тримається за трон... Згиньте, бiси, з iмператором вашим! , I хоч це була страхiтлива година, але пiсля цих слiв, якi Iкмор не тiльки викрикував, а й, вкрай роздратований, супроводжував рухами, щитоносцi, що стояли недалеко, почали реготати. А коли василiки, почувши вiдповiдь князя, повернулись i стали вiд'їжджати, услiд їм довго ще летiло багатоголосе:
— Го-го-го! Згиньте, бiси! З iмператором вашим!..
I враз пiд копитами коней вдалинi здригнулась, загула земля. Тисячi вершникiв вiв на бiй патрикiй Петро — полководець жорстокий, безжальний i смiливий. Пригнувшись до луки сiдла, тримаючи для першого удару спис, а для бою далi — меч, вiн летiв попереду тисяч вершникiв, що, вирiвнявшись, мчали на стан руських воїв. Ось списи в їхнiх руках заблищали посеред долини, от вони котяться, як чорна хвиля, все ближче й ближче...
Але якщо вони були страшнi в безумнiм льотi своїм, то не менше страшною була й та стiна з червлених щитiв, що, здавалося, пiднiмалась перед ними все вище й вище. Вони мчали просто на сонце, що вставало iз-за Дунаю, а от це сонце померкло, бо в повiтрi на вершникiв летiли тисячi стрiл. Вершники мчали з неймовiрним тупотом, криком, шумом, ось закричали й вої, якi стояли за стiною з щитiв.
I раптом — це нагадувало хвилину, коли з високого неба вцiляє в землю страхiтлива блискавиця й над просторами широко й всепереможно лунає грiм, — раптом вершники врiзались у стiну щитiв, раптом безлiч коней пройняли списи, раптом багато вершникiв полетiло з коней, раптом стiна щитiв здригнулась i нiби навiть вгнулась, готова прорватись.
Це була одним одна хвилина. Бо навiть земля здригається i вгинається, коли на неї падає велетенська скеля. Але в наступну хвилину стіна червлених щитiв, якi були тепер уже залитi кров'ю, вирiвнялась, напружилась, стала такою ж, як i ранiше...
Не зламавши стiни щитiв, вершники пробували її рубати, люто били по нiй своїми мечами. Навкруг щитоносцiв падали тисячi стрiл, на помiч вершникам поспiшали пiшi ромеї — лучники, пращники, мечоносцi...
Тепер годi було ромеям сподiватись, що вони прорвуть цю стiну людей, в таксiархiях iмператора вже не було порядку, в душi легiонерiв, якi безмежно вiрили в свою перемогу, заповз страх. Уже не римськi вої наступали на русiв — вої князя Святослава, з щитоносцями на чолi, посувались вперед i вперед по долинi.
Але князь Святослав не повiв далеко своїх воїв. Вiн знав, що iмператор Iоанн тримає в лiсках обапол полки вершникiв, якi щохвилини могли опинитись позад них. Пiд Доростолом Адрiанополь не мiг повторитись, вої князя не могли одриватись вiд города-фортецi. Так вони й стали на полi, серед гори ворожих трупiв.
Дванадцять разiв посилав того дня iмператор Iоанн своє вiйсько на князя Святослава. Стоячи на високому пагорку, звiдки видно було все навкруг, вiн бачив, як невпинно iдуть вперед його таксiархiї, як вони вiдходять. Бачив iмператор i те, як пiсля дванадцятого страхiтливого наступу, коли на поле вийшли всi таксiархiї, коли з бокiв полетiли iз засад вершники, вої князя Святослава довго й уперто з ними бились, потiм почепили щити на спини, дiйшли до стiн Доростола й зникли за його ворiтьми...