Як інструмент вимірювання внеску кожного у загальну справу, він застосував спеціальну таблицю з двох показників: суми реально отриманих заводом коштів та фактичного заощадження матеріалів і електроенергії. Врешті-решт, у результаті тієї кропіткої праці народився складний документ, в якому до пуття не кожен і розібрався.
Щоб впровадження новинки пройшло гладко, Павло Гнатович застосував кілька допоміжних заходів. Він особисто провів вишкіл із керівним складом; побував із роз'ясненнями у кожному колективі; ввів на три місяця паралельний підрахунок заробітку: по-старому і по-новому. Коли ж усі переконалися, що по-новому виходить більше, дав команду на застосування.
Отримані заводом гроші стали ділити на заводській балансовій комісії, яка збиралася на другий день наступного місяця. На основі зіставлення обсягу продукції з понесеними витратами комісія визначала загальний фонд оплати труда і частки окремих підрозділів, керівники яких не гаячи часу розписували отриману суму поміж дільницями й бригадами. Зрештою, майстри і бригадири до ночі виводили зарплату безпосередньо робочим, щоб вранці передатити платіжні відомості до бухгалтерії. Всі перелічені дійства відбувалися прилюдно, за участю профспілкових активістів, і жоден працівник не сумнівався у справедливості начислення.
Остаточно Павло переконався, що придумана ним система працює, коли побачив заповнені вщент класи технічного навчання, а бібліотекарка Зоя Павлівна запитала при зустрічі: "Як у нас, Павле Гнатовичу, з реалізацією в цьому місяці?"
Основний випускний цех, що налічував більше дев'ятисот людей, оголосив неузгоджений страйк.
— Люди вимагають негайної сплати заборгованості, і їх можна зрозуміти. Але профком згоди не давав, бо мусили попередити за два тижні, — до кабінету захекавшись заскочив голова профкому Іван Григорович.
— Ходімо до них, — відповів Шелестович.
Чорна людська маса у різношерстому засмальцьованому одязі заповнила площу між цехом і заводоуправлінням. "Треба прискорити закупівлі фірмових спецівок", — подумав Павло. Десь у третьому ряду, поза спинами чорноробів, він угледів записних активістів — електриків в чистих костюмах — і на ходу визначився: "Не кряжать, як верстатники, зате грамотні. Бач, повідпускали вуса! Видно, мають час теревенити на роботі. Першочергово підлягають скороченню".
— Досить годувати обіцянками, пане директор! Не станемо до роботи, допоки не сплатите чесно зароблені гроші, — вигукнули зі сходьбища.
— Наразі немає чим. Щойно сплатили за електроенергію, щоб не відімкнули, — спокійно відповів Шелестович, шукаючи позирком начальника цеху.
— А як жити? Ви ціни бачили?
— Він на базар не ходить, йому додому привозять! — За спинами страйкарів директор угледів кучеряву голову начальника цеху. Підізвав до себе Леоніда Федоровича, заступника по кадрах, і дав вказівку негайно підготувати приказ на звільнення роззяви.
"Дітей до школи як виряджати"? "Дружина захворіла, мушу ліки купувати"; "За квартиру нічим платити"; "Обіцяв за три місяці розрахуватися, три роки минули, а борги зросли", — долітало з натовпу.
— У нас зарплата найвища у місті, і ви отримуєте її щонайменше одинадцять разів на рік. Я прошу потерпіти. Незабаром торгуватимемо з Німеччиною...
— Нічого не робиться, нічого не робиться, — запричитала жіночка збоку.
— Заждіть рік, кажу. З'явився стратегічний інвестор, обіцяє поповнити обігові кошти. Виробництво відновлюється повільно, а гроші, що надходять, змушені спрямовувати на матеріали і електроенергію. Податки здираються примусово. Ви ж не хочете зупинити завод і взагалі втратити роботу? Озирніться: хто зупинився, тих вже немає.
— Сам, мабуть, зарплату вчасно отримуєш? — запричитала жіночка збоку.
— Навіщо йому зарплата? Йому в кабінет валізами занесуть!
Шелестовичу стало прикро. Насправді він отримував платню останнім, після всіх, і завод так само заборгував йому за шість місяців. Анфіса раз від разу запитує: ти директор, чи ти хто?
— Ви насправді вірите, що я принесу з дому? Ходімо, зробите обшук. Страйкуючи, ви залишите без заробітку ливарний цех, який хоче працювати. Я не допущу зупинки підприємства і викидання трьох тисяч людей на вулицю. Ваш страйк незаконний; зараз усіх перепишемо і геть звільнимо. Протягом тижня відділ кадрів на ваші місця набере інших. У нас демократія: кому не подобається, той іде. Ось приказ на звільнення вашого начальника.
— Чому через вас мають страждати всі? — вигукнув ззаду колишній вагранник Дзюба, який успішно перенавчився на плавильника і відробляв останній рік до пенсії. "Саша прислала", — з вдячністю подумав Шелестович.
— Ливарник правий. Кінчаймо гайдабурити, — закликав емульсовар Орлов. — Особисто я довіряю Павлу Гнатовичу і розглядаю несплачені гроші як внесок на ощадну книжку. Дякуйте, що маємо роботу.
Повільно, але одностайно, робітники потягнулися до цехових воріт, і скоро загули верстати. "Не жди обіцяної волі: цар Павло її приспав", — продекламувала жіночка, що стояла збоку.
— Технік із відділу головного технолога. Мати-одиначка, — підказав Леонід Федорович.
— Запишіть на прийом, надамо допомогу.
— Дивуюсь я вам, Павле Гнатовичу: скільки треба мати терпіння, щоб вислуховувати всю ту брехню! — поспівчував Іван Григорович. — А кого поставимо начальником?
— Напевне, жінку. Як в ливарні.
Розділ IV. Бізнес-план
Відчиняючи о сьомій ранку приймальню, Шелестович виявив у вестибюлі трьох незнайомців.
— Ми до вас, — звернувся до нього такий собі "гарбузик у краватці". Відрекомендувавшись інспектором Чернігівської податкової інспекції, він пред'явив лист Кабінету Міністрів і діловито продовжив:
— Згідно "Розпорядження Уряду" податковим інспекціям суміжних областей доручено провести перехресні перевірки. Тож сумчани виїхали до нас, а ми ось тут у вас. Поставлена задача мобілізувати з тих, хто якось ще дихає, додаткові кошти на виплату зарплати шахтарям. Мабуть, бачили по телевізору, як вони грюкають касками по асфальту прямо під Кабміном. Нам доведені конкретні цифри. По вашому заводу сума складає сто мільярдів карбованців. Отже, як ми з вами домовимось: сплатите прямо зараз, і ми поїдемо, чи почнемо шукати зловживання?
— Ви уявляєте, що це таке — сто мільярдів? Це більше нашої місячної реалізації. Немає у нас боргів, усе ми сплатили, — обурився Павло.
— Але ж у нас завдання...
— Сто мільярдів! Яке ми маємо відношення до шахтарів? У мене самого за шість місяців не сплачено зарплати.
— Розумію. Не можете сто, а скільки можете?
— Не знаю. Хіба що десять. Із кров'ю і то на наступному тижні. З усією повагою до Прем'єр-Міністра.
— Мушу спитати.
Гість вийшов до вестибюлю, а, повернувшись, узявся за своє.
— Ви — передове підприємство області. Якщо не ви, так хто? Кажуть: із вас сто, і ніяк не менше. Згоджуйтесь, бо накопаємо на двісті.
— Копайте.
За дві години до кабінету увійшла збуджена бухгалтерка.
— Павле Гнатовичу, ці пронози паралізували всю роботу. Нишпорять по шухлядах. На біле кажуть чорне. Хочуть довести, що ми умисно викривляємо звітність. Лякають кримінальною справою. А там лише два підписи: мій і ваш. Може, краще сплатити, щоб відв'язались? Я умовила на п'ятдесят. У вівторок, якраз надійде кредит.
Санаційний кредит Промінвестбанку в сумі сто мільярдів карбованців під тридцять чотири відсотки річних був виділений Промінвестбанком після втомливих бюрократичних знущань і призначався для поповнення обігового капіталу. Тричі перераховували і виправляли бізнес-план; підключали обласну адміністрацію і Міністерство промислової політики. Начальник управління автомобільної промисловості Ничай Богдан Адамович особисто написав "Клопотання", зібрав усі підписи, підписав у Міністра і разом із Павлом переконував Голову Промінвестбанку, з яким був трішечки знайомий. Витрати кредитних коштів були ретельно розписані: двомісячна виплата зарплати; тридцять відсотків заборгованості перед Обленерго; місячна заборгованість перед постачальниками матеріалів і передплата за ремонт і модернізацію чотирьох уживаних верстатів з ЧПУ.
— Ні. Нехай хоч вбивають, — приречено відповів Павло.
"Гарбузик" нарахував сто тридцять вісім мільярдів і самовдоволено потирав руки; бухгалтерка ходила у сльозах, аж, раптом, Президент зняв Павла Івановича з посади, і перехресна перевірка заглухла.
З директором німецького заводу, що торгував автомобільними запчастинами, Шелестович познайомилися на зустрічі, організованій Сумською Спілкою промисловців і підприємців.
— А як стосовно якості? — запитав пан Бернард, прочитавши Павлів Бізнес-план. — Я вишлю наш кресленик, замовлю один-єдиний виріб, і якщо він відповідатиме нашим вимогам, обговоримо подальшу співпрацю.
За тиждень із Німеччини надійшов пакунок, у якому, окрім креслення, спеціалісти знайшли готовий зразок і охолодили директорський запал.
— На наших верстатах ми так не обробимо. У нас навіть немає, чим міряти. Погляньте на рельєф робочої поверхні! — гордовито пояснив головний технолог.
— Що ви мелете, Борисе Івановичу! Не осилимо одну штуку? Передавайте в інструментальний цех: там вміють ловити мікрони.
З десяти зразків, виготовлених інструментальниками, до Німеччини відправили один, більш-менш схожий на оригінал. Невдовзі звідти надійшло скупе схвалення і замовлення на тридцять штук. На їх виготовлення запустили тисячу відливок і отримали тридцять дві умовно гідних: решта відійшла в брак. "Вийдуть золотими", — пробурчав головний технолог.
Приймати дослідну партію приїхав молодий чоловік із власними вимірювальними інструментами. Він переміряв кожну деталь; особливо прискіпливо поставився до робочих поверхонь: засовував усередину яскраву лампу на двісті ват, на спеціальній плівці зробив відбитки рельєфу і порівняв їх з еталоном. Зрештою, покрутивши носом, він погодив відправлення партії для лабораторного обстеження.
— Гадаю, ви застосували дротяні щітки. Колись і ми так робили, але зараз з'явилися спеціальні верстати, що виконують цю обробку якісніше і продуктивніше. Рекомендую вам придбати, хоча б пару. Можу познайомити з найкращими виготовлювачами.
З його підказки у Павла визрів план: чорнову обробку виконувати на наявному обладнанні, а для фінішу придбати три німецькі верстати і пару вимірювальних приборів.