Далі нема куди відступати. За Луцьком поляки. Кажуть, їх тримає якась невеличка частина.
Щодень, щоніч нові невеселі вістки. Зо всіх боків чутні гарматні перегроми.
Як на тоте, небо затягнулося і розпочалася сльота. Шляхом тягнуться все нові й нові частини. Пройшла й піхота. Молоді хлопці у сірих чемерках та шоломах. У селі повно війська. У кожній хаті набито козаків. Мокрі, потомлені, голодні. Цілі місяці провели в затяжних боях і лишили там за собою не один десяток і не одну сотню своїх товаришів.
Тільки на Матвієвому хуторі ще порожньо. Але надвечір прибуває ще якась частина. Самі молоді хлопці. Матвій сам попередив, щоб не йшли в село, а лишалися на ніч у нього на хуторі. Клуня велика. Цілий полк влізе.
І дійсно, це був Стародубський полк. Козаки почали нарікати, що немає місця і харчів. Старий, шпаковатий полковник почав їх втихомирювати.
— Діти мої! — лагідно говорить він.— Перетерпіть. Все для України!..
Діти втихають, займають клуню. Там темно.
— Ей, ти, Сорока? Де ти є?..
— Тут! Лізь сюди! Тут гаразд!
— Дурдело?
— Га!..
— Де тебе дідько носить?..
— Тихо!.. Перший курінь,займай крайній засторонок... Дотримуйсь порядку. Другий слідуючий і т. д. По куренях виходьте до вечері...
Володько вештається і сміється...
— Ти, хлопче, скажи, де тут у вас гарні дівчата?
— А маєте "патрони" — скажу... — заявляє Володько...
— А тобі нащо патрон? Ей, ти! Чи не хочеш ти часом на обози налітати?..
— Я українець і на обози не маю смаку. На обози налітають бандити.
— Ого. Це здорово... Петро! Дай йому пару десятків набоїв. У Крем'янці дістанемо...
Володько побіг до матері, випросив кусень сала. Вояк дістав сало, Володько "патрони". Він мусить зібрати якнайбільше набоїв...
У малій хаті набито людьми. Старий полковник, два курінні і священик. Настя топить у печі і варить молошну кашу. Матвій розважає з полковником...
— То, знаєте, добра з того не буде... Мій старший син також десь воює... Але... не видержимо... Нє... нє... — і Матвій хитає головою...
— А чому, ви думаєте, не видержимо? — питає полковник.
— Звісно. Коли не всенький народ в одно... Як можна видержати... Народ наш — один в ліс, а другий в поле... Тяжко... Довго, знаєте, цар був. Довго наша земля йому гнулася. А трон є трон. Під троном всяк спину зігне і не скоро випростає... Мій отой-о,— і показав на Володька.— Читає часом, як то цариця Катерина руйнувала орлячі гнізда. І зруйнувала. І замість орлячих наставила сов'ячі, що бояться і не знають дня, ні світла сонця... От як воно вийшло. А тепер куди його?.. Нам, чуєте, господин полковой, десять літ школи треба, а тоді хоч і за зброю!.. Так я думаю...
— Ви думаєте добре, пане хазяїне!.. Шкода тільки, що ми маємо таких, як ви, дуже мало...
— Не мало, пане!.. Всі ми такі. Весь наш народ отакий, як я... і я, і Грицько, і Данило — всі ми однакові. От хіба що моїй думці і моїм очам дещо скорше стає понятно: то біле, а це чорне... Але всі ми такі... Прийде, кажуть вам, час і всі, як один, встануть і синів своїх дадуть, а дочок заставлять робити те, що робили сини... От у такий час, як сьогодні, і ще раз встанемо. Думаєте, я сам не був темний, як пень. Думаєте, коли прийшла війна, ота-о сама, що стільки народу нашого вичавила, я не йшов за царя?.. Йшов. Бо був рускій, і дід мій був рускій... Хто знав, що москаль вкрав ім'я наше... Який чорт міг одразу помітити його овечу шкуру. А вовк є вовк, і з вовком одна розправа... Бий і все!.. Всяк це мусить знати!..
— А ваш син де служить? — питає полковник.
— Незвісно. Нема, бачте, чуток. Може, вже й не жиє...
— А цей?..
— Цей ніби того... На школу його подав...
— О, це добре зробили!.. — підкинув один із курінних, що уважно слухають.
— Народний учитель буде,— додає священик.
— Так, батюшка! I таких тра чимало... А хлопець має до того голову. Що тепер земля. Науки все пішли. Голова важніше рук.
Настя наварила баняк каші і поставила на стіл миски.
— Просимо! — встав і ніяково сказав Матвій.— Бачте! Що маємо — тим вгощаємо. Я навіть дуже радий, що до моєї хати такі гості зайшли... От коли б чого ліпшого, але самогону я не п'ю... Не пив "казьонки", не п'ю і цього, пробачте, хузу. Характер не такий...
— Нічого, нічого, пане хазяїне! — каже полковник.— І ми тішимося, що за довгу мандрівку натрапили на таку хату...
— Ей, бідна вона, бідна... Коби ще не війна... Я міркував багато, та вийшло мало... Була сила, було хотіння... Тепер от старію...
Всі засіли за стіл. Полковника засадили на покутті. Він хотів, щоб коло нього засів конечне Матвій, але той відмовився на користь священика. З боків посідали курінні отамани. Матвій з Володьком.на стільці, а Хведот, Катерина з Василиною коло припічка на плиті примостилися...
— А ви ж, тіточко, чому не примощуєтесь?.. — звернувся полковник до Насті...
— Аа!. — махнула та рукою.— На мене, якусь там бабу, не зважайте... Я буду на стіл подавати...
— Ее, ні. То вже ні! То вже вибачте... Ми маємо джуру. Сідайте з нами!..
В той час увійшов джура. Він приніс якийсь пакунок. Розгорнув і виняв консерви, сир, ковбасу.
— Еее, тітко! Гадаєте, що тільки ви багаті... Ми маємо також!.. — заговорив один із курінних.
— Матінко. То ви ще багатші, ніж я. Дайте, москалику, сюди... Я вам присмажу... — каже Настя.
— Ха-ха-ха!.. — сипнули всі реготом... Настя засоромилась і не знає, що їй робити.
— Тітко! Та який же він москаль? Це наш Мирон Ковальчук, такий саме українець, як і ми!.. — пояснює полковник...
— То, бачте... — встріває Матвій — у нас же, знаєте... Було так: що вояк, то й москаль...
— Ну, а як же? — дивується Настя.
Настя підсмажила ковбасу, сало. Розрізали консерви... Всі їдять, гуторять. Володько, що довший час мовчав, і собі до розмови вмішався. Утворився дивний, небувалий настрій.
По вечері молитва. Священик прочитав уголос кілька молитов і почали ладитися спати,
У хаті мало місця. Нема де всім подітись. Матвій поліз на горище. Полковника зо священиком примістили на полу. Курінних поклали на розстеленій по долівці соломі. Володько з Хведотом також тут примостилися, бо в клуні теж ніде приткнутися. Решта — хто де міг...
Настала ніч. Хмари дещо розійшлися. Виглянув щербатий місяць. В його сяйві стоїть село, біліють хати, хвилюються пашні. На Матвієвому хуторі тихо, тільки коло військової кухні на подвір'ї сюди й туди походжає вартовик.
На другий день полк відходить далі. Перед відходом закупили у Матвія двадцять пудів картоплі. Курінний, що весь час кликав Володька народним учителем, завзято торгувався за ціну. Матвій ходив у село, тож продавав Володько. Обидва вперто змагалися за кожного шага...
— О, ти умная голова, народний учитель,— говорив курінний.— 3 тебе буде господар не гірший від батька. Полковник стоїть і сміється.
— І гаразд,— каже він,— Кожний має свого пильнувати.
Добре, молодий козаче!..
Матвій вернувся з села, запряг коні і відвіз картоплю до сусіднього села Башковець.
Зараз по відході Стародубського полку приїхав якийсь гарматний полк. Ці зовсім не подібні на попередніх. Начальник гарматників в'їхав на подвір'я, не сказав нікому
ні слова й одразу подався до клуні.
— Хлопці! — скомандував він там.— Машину винесіть на двір і заметіть. Сюди влізе дванадцять коней, а сюди також дванадцять. Раз-два!
Голос його суворий, низький. Сам здоровило. Обличчя подібне на цеглу. Видно, недавно зголив бороду, бо місце, де вона росла, відбиває від решти лиця, ніби вибілене крейдою.
Володько спробував було перечити, бо на току лежить якраз прикрита околотами купа вівса. Це рештки непроданого з весни.
Начальник глянув на Володька ніби з вежі і затрубив:
— Ну й гаразд. Значить! овес на місці маємо. І після цього не було гутірки. Півтузіна широкоплечих гарматників легко схопили і винесли молотилку. Гармати виставили на полі сусіда, а коні завели до клуні. Володько не перечить. Що перечити. Коли б хоч не чіпали вівса. По часі начальник гарматників звертається до Володька:
— Гей, батьків сину! А де ж твій старий?..
— Батько?..
— Само собою.
— Поїхали зі Стародубським полком. Не знаю, коли вернуться...
— А мати?..
— На полі...
— То, значить, ти тут цар і Бог. Не продаси ти нам того самого вівса?..
— Коли б приїхали батько... Вони...
— Батько, батько... А ти ж що? Не хазяїн?.. А коні наші також не виявляють бажання чекати. Ну?.. Володько вагається...
— Досить ломатись. Давай і все. Ціну дістанеш. А то прийдуть большевики і по вівсі тільки місце лишиться. Ті з тобою не стануть лимонничать... Хлопці! За вівсом! Постачання! Сім копанок чортів, бісові діти!
Від батареї прибіг начальник постачання.
— Бачиш,— каже полковник.— Ось тобі й овес виторгував. Тягни вагу!.. Але хлопця не обдури... Сам припильную...
Володько, хоч-не-хоч, відкрив овес. З'явилася вага, міхи. Почали насипати. Але Володько помітив, що в деякі міхи вложили торбинки. Двоє тримають міх, один сипле.
Після тримає один, а один. виймає з міха повну торбину і тікає.
— Козаки! Так ви зветесь українські козаки?.. Красти овес?
— Мовчи ти, гусячий пуп!
— Що значить мовчи? Купувати, так купувати! А красти й лаятись нічого...
— Іш ти!.. А ти хто такий? Хоч, щоби перегнув тебе через коліно та всипав?..
— Що за крик? — затрубив голос ззаду. У дверях начальник. Володько до нього. Так і так...
— Хто? Сто копанок дияволів... Хто краде. Завернуть усіх!.. А ти чого лаятись?.. Його добро і він має право на нього. Поняв?..
— Так є, пане полковнику! — витягнувся гарматник.
— Ну, але нема часу. Коні їсти хочуть, та й ми ніякого люципера не жерли... Ти, молодий громобій, не журись. Дістанеш заплату...
Овес розважили, записали, гроші заплатили. В кожного коня на голові торбина. Приїжджає Матвій. Глянув. Гостей повно. Коло кіпця над льохом багаття, а над ним велетенський чорний казан. Настя сюди й туди бігає.
Матвій розпрягає коні. Володько помагає. Матвій не зовсім вдоволений. Особливо прикро йому, що винесли машину. Роки стояла на місці. Вмоцована, а тепер виважили і чортизна-що...
Десь навинувсь полковник...
— Це ви, старий, тут хазяїн будете?
—Я.
— Не гнівайтесь. Бачте, війна... В селі повно козаків.
— Війна то війна,— сказав Матвій.— Знаємо вже її. Надивилися.
— Але такої, як це, не бачили...
— Хвала Богу, й таку побачили.