Сергій Григорович Волконський — рідний брат Рєпніна, прізвище своє одержав від батька, Рєпнін — від матері. Обидва прізвища у Російській імперії на той час були знамениті, і, можливо, сім'ї не хотілось їх втрачати, дід Рєпніна по матері — у свій час відомий воєначальник — носив високе звання фельдмаршала. Сергій нині служив десь на півдні України і, як не раз говорили Новиков і Муравйов-Апостол, користувався славою високопорядної людини; підлеглі, і не лише офіцери, але й нижні чини до солдатів включно, глибоко шанували свого молодого командира.
— Дозволиш?
Рєпнін кивнув. Генерал підійшов до столу. Чимось він був схожий на свого старшого брата, але й відрізнявся — був стрункіший, мав по-юначому розвернуті плечі, відкрите обличчя.
— Але ж, брате, зрозумій, пан Котляревський правий... Я теж бачив цю п'єсу і, скажу тобі, не в захопленні. Це скоріше пасквіль на ні в чому не повинних людей, вина яких лише в тому, що вони не нашої віри. Справді, така вистава не робить честі нікому, тим більше молодому театрові. Признатись, я здивувався, коли почув, що вона йде у Полтаві, у твоєму театрі, і тому, як би там не було, я особисто її не схвалюю... Ми ж вище дикунських почуттів зверхності. Ми — сильні, то чи маємо право сміятись над слабкими, меншими від нас? А щодо пана Зелінського, то, думаю, коли б він справді віддав нещасний свій чек, то сам би і роздзвонив по місту. Він, бач, подарував театрові такі гроші. Але щось нічого не чути, у всякому разі, таких чуток поки що нема, ти сам знаєш. У тебе, брате, нема підстав не довіряти панові майору. Всім відомо, майор — людина честі і обов'язку. Він же піїт на Україні, що дано йому від бога... Отож, пане майор, вибачте моєму братові його характер. Він не має на вас ніякого серця. Чи не так?
Рєпнін тільки махнув рукою: так, він поважав Сергія, і слово його чимало, мабуть, важило.
А Котляревський мимохіть підвівся і стояв, поки генерал говорив, захоплений його ґречністю, манерою вести бесіду спокійно, з усмішкою. Коли той закінчив, він розвів руками:
— Я й не думав, ваше сіятельство, що мене в чомусь підозрюють... А все ж, коли поступають якісь відомості, то їх треба перевірити.
— Поступають, — Рєпнін зробив паузу. — Я його, сучого сина, провчу! Хай знає.
— Це ви про кого, ваше сіятельство? Проте, про кого б мова не була, але, на мій погляд, не слід нічого такого робити. Людина старалась і... помилилась. Тепер розкаюється.
— Нехай, — розсміявся Рєпнін, погладжуючи — явний знак доброго настрою — пухнасті сивуваті вуса. — Я йому допоможу розкаятись... Але ж сідайте. Ноги у вас, мабуть, крутять, як і мої?
— Трапляється, коли постою... на репетиціях.
Волконський відійшов від столу, а Рєпнін кинув йому навздогін:
— Ось чому тебе люблять солдати, Сергію, бо ти он який... все розсудив. А у мене, мабуть, нерви... Пробачте, мосьпане, зовсім забув. Говорили мені, ви приходили ранком. Чи не потрібна наша допомога?
— Так, ваше сіятельство, приходив. У дуже важливій справі. Ось лист. Прочитайте. Його вчора одержав Михайло Щепкін. Ви його знаєте, це один із наших здібних молодих акторів.
— Той, що копіював Зелінського?
— Той.
— Знаю. Гарний лицедій. Однак що за лист він одержав? Показуйте.
Котляревський дістав з бокової кишені зелений аркушик і поклав перед князем. Рєпнін прочитав його і мовчки передав братові. Той теж прочитав, але не поклав на стіл, тримав перед собою, обличчя поволі червоніло, кілька разів Волконський смикнув себе за тонкого вуса.
— Землемір їм потрібен... Як це вам подобається? Землемір, — ні до кого не звертаючись, а ніби розмовляючи з самим собою, повторив кілька разів.
— Ти, Сергію, мабуть погано знаєш деяких наших землевласників. Щось, мабуть, з твоїм зором трапилось. Ти придивись пильніше — це звичайне явище, — усміхнувся Рєпнін, йому подобалась братова розгубленість і поки що мало обходила доля якогось, нехай і не без таланту, актора.
— Але ж він — актор! Я бачив його одного разу і ще більше чув про нього. Як вважаєте, пане майор, є у Щепкіна іскра божа? — Хвилювався Волконський. — Здібності, інакше кажучи?
— Так, ваше сіятельство, і немалі, а коли їх огранити, пошліфувати, то вони засяють так, що навряд щоб хтось в ним зрівнявся і в столицях наших. Над цим ми працюємо нині, та дуже боюсь, коли б у Пані Водкенштейн потреба у землемірі не переважила над всім іншим. Актор їй явно поки що не потрібен.
— А що ми можемо зробити? — спитав Рєпнін. — Це її право, освячене законом. Пошле в свинопаси — і нічого не скажеш.
— А ти, брате, нащо тут сидиш? — Сухо спитав Волконський. — У тебе ж сила, влада в твоїх руках. Он у Франції хіба ж так живуть?.. А ти смієшся... — 3 гіркотою додав: — А ви, мосьпане, — звернувся до Котляревського, — чого мовчите? Мабуть, щось знаєте? Є вихід чи ні?
Котляревський уважно дивився на молоде енергійне обличчя генерала. Чи міг він думати, що через кілька років цьому молодикові доведеться стати перед найвищим царським судом за активну участь у декабристському русі, і цар накаже його повісити, але потім змилується і замінить смертний вирок двадцятьма роками каторги. Дивився на нього і все більше сповнювався сердечної симпатії. У свої тридцять років генерал багато дечого встиг: брав участь у війні з Наполеоном і показав себе хоробрим офіцером, був у закордонному поході російської армії, після повернення на батьківщину вступив у таємний "Союз благоденства", дослужився до генерал-майора, став керувати однією з управ Південного Союзу. За своїм службовим станом міг би, як це спостерігалось за деякими іншими військовими, очерствіти, запливти салом, а він мав гаряче серце, сповнене турботи і любові до простого люду і його долі.
Котляревський відчув у цій людині спільника і зрозумів: генерал підтримає, допоможе, як тільки-но допоміг у справі з доносом. Відчувши це, твердіше висловив свої міркування щодо долі Щепкіна:
— Його можна викупити разом, звичайно, з сім'єю. Тоді, без сумніву, він повністю віддасть себе вітчизняному театрові...
— Он як! — вигукнув Рєпнін. — А знаєте ви, мосьпане, скільки це буде коштувати? Почувши, що ми зацікавлені в її рабові, графиня запросить, як за рідного батька!
— І все одно, брате, треба щось робити, — озвався Волконський. — В цьому я глибоко переконаний. Треба!
— А ви, ваше сіятельство, — втрутився Котляревський, — напишіть, будьте ласкаві, такого листа, щоб пані Волкенштейн не запідозрила нашої зацікавленості.
— Пронюхає. У неї ж лисячий нюх, я знаю.
— І все одно, — провадив далі Котляревський. — Напишіть. А щодо коштів, то ми в театрі вже зараз вирішили готувати спектакль — це буде загоскінський "Богатонов" зі Щепкіним у головній ролі. Вистава піде по передплаті. Всі кошти — на викуп актора. Дозвольте лише квитки на виставу оголосити дорожчими.
— Дозволяю, — кивнув Рєпнін. — Найдешевший хай буде не менше п'яти карбованців.
— Вірно, це думка, — вигукнув Волконський, радий, як дитина, цій пропозиції. — Підрахуйте, щоб виручити хоч би тисяч три, а крім того, — на всякий випадок — треба провести передплату серед купців і дворян наших. Чи відмовлять, коли я, не останній на війні дванадцятого року, звернусь до них з проханням допомогти? Не відмовлять. Ми завтра ж їдемо на Ільїнську ярмарку в Ромен, ти теж, брате, з своїми Варварами, от там і зроблю це... Зробимо! — Як про щось цілком вирішене, сказав Волконський. — Так і перекажіть Щепкіну, пане майор. Зробимо!
Котляревський за кілька хвилин прощався з обома братами, особливо сердечно з молодшим, міцно потискував йому руку, щось говорив про вдячність акторів, про те, що цього ніхто ніколи не забуде, а той відмахувався і пояснював: це звичайний крок кожної більш-менш порядної людини. Потім Котляревський вклонився Рєпніну, і той, відвівши його трохи вбік, попросив:
— Забудьте... ну, знаєте .самі... Залишимось друзями. — І раптом прояснів, запишався: — А як вам сподобався мій молодший? — І ще тихіше; — Він у мене добра душа і не без бога у голові...
З цим не можна було не погодитись, що з задоволенням і щиро зробив Іван Петрович.
16
Щепкін молився, бив поклони так старанно, що мало не розбив лоба. Він благав у Всевишнього кращої долі, умовляв не обійти його, нещасного лицедія, своїми милостями, дарувати йому волю, про яку мріяв, здається, з того часу, як зіп'явся на ноги. Він запевняв Всевишнього, що лишиться вічним боржником, тільки б він, вседержитель, дарував йому і його рідним жадану волю, він нікого і ніколи не образить, не ошукає, навпаки, всім ображеним і скривдженим буде другом і братом, поділиться останньою крихтою хліба з голодним. А ось на сцені, продовжував свою молитву молодий лицедій, він ніколи і нікого не копіюватиме, хай простить йому пан Зелінський, біс попутав. Якби трапилось раптом, скажімо, сьогодні, говорив сам до себе, якби ось знову пішла горезвісна "Корчма", він би грав її як треба, і жодного разу не прискалив би ока, не гаркавив і не гугнявив під ніс, подібно міському голові, нічого б не чув і не бачив, що робиться у залі, хай би осліп і оглух і хай би стеля у театрі завалилась комусь на голову, тому ж таки Зелінському — він би і бровою не повів. Не був би дурним, то і гроші, обіцяні Зелінським для театру, тепер би розділені були на всіх, а вони ой як потрібні кожному. Віднині буде розумнішим і не виставлятиме на посміховисько жодного "отця" міста, нехай той буде дурнішим із дурних бовдурів, знахабнілим здирником, хоч розбійником з великої дороги — йому все одно. А до всього сказаного лицедій ще додавав і обіцянки: не пити зайвого, бути слухняним і покірним у домі, не лізти на рожен у суперечках з товаришами, дослухатись до кожного слова, натяку директора театру, тільки б кінчилося ганебне рабство для нього, його дітей і родичів, а тоді він повністю віддав би себе високому мистецтву Мельпомени, і не деінде, а саме тут, у Полтаві, невеличкому затишному місті, у театрі, в якому доля звела його з незвичайною людиною — такого вчителя, як Іван Петрович, він би побажав і найближчим друзям, і своїм дітям, коли б вони захотіли колись віддати себе театрові. Український піїт — автор дивної поеми — не тільки розуміється у слові, його місці і значенні — він знає сцену, розуміє її закони.
А який нині, завдяки йому ж, Котляревському, репертуар підібрано! В театрі йде все те, що вони, лицедії, під час першої розмови пропонували.