І за тебе несу. От завтра покличуть мене і спитають. Що це там у тебе, спитають, за розумник такий об’явився? А я що їм скажу? Не був би ти такий їжакуватий, за твої показники — знаєш? На обласній нараді нам сказали, що прийшла рознарядка: виділити одного передовика на святкування 70-річчя товариша Сталіна. Чом би не послати такого, як оце ти? Молодий, красивий, заслужений… Але ж для цього треба шануватися, а від тебе — самі вибрики.
— Пошліть Марка Озерного. Герой, лауреат, депутат…
— Марка Остаповича не можна. Вип’є там кріпко та ще щось ляпне. Чоловік без руля і вітрил. А наше передове сільське господарство тримається на кім? На механізаторові, народженому колгоспним ладом. Бачив, як у фільмі "Клятва" товариш Сталін веде трактор?
Я одвернувся обличчям до стінки вагончика (знав на ній кожну щілину, тріщину, кожний сучок і подряпину), спитав з нехіттю:
— Давиде Демидовичу, ви хоч раз у житті говорили навпростець?
Положай так сполошився, що забув навіть про свою спасенну позицію біля дверей, пробігся по вагончику, прошмигнув туди й назад, туди й назад, так ніби хотів переконатися, чи не сховався тут хтось сторонній, чи немає небажаного і небезпечного свідка.
— Я? Навпростець? Та ти що ото таке кажеш, Сміян? Забув, хто перед тобою?
Він ще й досі не міг збагнути, що мені однаковісінько: директор МТС переді мною, індійський слон чи Лі Син Ман. Не я боявся Положая, а він мене: чи не цілюся на його місце.
— Я ж хотів для тебе як краще…
Ніхто для мене нічого не зробить на цім світі. Одна світла душа була, та й та щезла безслідно, поглинута пітьмою.
— А ти тут саботажництвом займаєшся! Поставлю я про тебе питання, Сміян, так і знай — поставлю!
Я не відповідав і не ворушився. Положай вирішив, що я заснув, тихенько ступнув до тапчана, зазирнув мені в обличчя, побачив мої розплющені очі, злякано відскочив до дверей.
— Та ти не спиш?
— Не сплю.
— Чого ж лежиш?
— Я ж сказав: тоска.
— Ну, Сміян, ти в мене запам’ятаєш оцей день! — хряпнув дверима Положай, і за мить завив мотор літучки, який перед тим лиш схлипував ледь чутно на холостих обертах.
Життя складається з обіцянок і погроз. Вже написаний "Кавалер Золотой Звезды" — і вже мовби всім фронтовикам зготовлена роль переможців і тріумфаторів і в мирнім житті. Чи ж усі кавалери і чи для всіх возведено постаменти?
Положай, щоб мене здихатись, обіцяє навіть якусь фантастичну рознарядку на святкування ювілею вождя. Коли б я був полтавський соцький… Але я нині — ніщо, тому Положай лякає мене й погрожує. У нас "Кавалер", за кордоном опубліковано "Щоденник" Анни Франк. Дванадцятилітня дівчинка писала: "Все наше життя минає в страху".
Устами младенця глаголить істина…
Вільно і розлого думалося тоді мені на тракторі й у польовому вагончику, в затихлих осінніх полях під іскристим українським небом. В Америці три вчених — Бардцен, Браттен і Шоклі винайшли транзистор, малюсеньку радіотехнічну детальку, яка зробить цілу революцію в техніці, а ми тим часом з тупою жорстокістю переслідували й нищили справжніх учених, так ніби для майбутнього нам потрібна була тільки атомна бомба і та жменька вчених, що ламали над нею голову. Коли б усе це відбувалося на отих тихоокеанських атоллах Бікіні й Еніветок, де американці зривали свої атомні бомби, я, може, й повірив би тим звинуваченням, які щороку висувалися в нас то проти письменників, то проти композиторів, то проти філософів, то проти біологів, то проти якихось космополітів. Але ж "проробляли" молодого письменника, оповідання якого перевернуло мені душу. Влаштували в інституті, де я вчився, ганебне судилище над професором Черкасом, який для всіх нас був найвищим втіленням людського розуму і того, що зветься духом.
З страшного пожарища мама врятувала не тільки дещо з домашнього надібку, ікони, фотографії, але й стару біблію, на якій зберігся напис: "Книга сія належить козакові села Зашматківка Прощурадівської волості Сміяну Миколі Федоровичу". Я випросив у мами книгу книг, час від часу перегортав пожовклі сторінки і — диво! — на кожній неодмінно знаходив щось суголосне і моєму настроєві, і щоденному життю, і всім подіям, які відбувалися в світі, і навіть прозріння крізь каламуть часу. В євангеліях від Матфея і від Луки, мовби вгадуючи настання часів затемнення розуму у цілих народів, говорилося: "Всякий гріх і хула простяться чоловікові, а хула на духа не проститься чоловікам ні в сім віці, ні в будущім" (Матфей, XII, 31–32, Лука, XII, 10).
В грудні я знову гибів у нетопленій емтеесівській майстерні над холодним залізом, знесилено хукаючи на свою холонучу душу, а в столиці нашої Вітчизни святкувався високий ювілей нашого великого вождя, весь світ слав йому свої побажання і подарунки, академік Лисенко і прославлена українська трактористка Паша Ангеліна приймали ті подарунки в урочистій обстановці, в газеті "Правда" найближчі соратники Сталіна змагалися у вихвалянні й прославлянні вождя, але мою увагу привернула лише стаття помічника генералісимуса — Поскрьобишева "Любимый вождь и великий учитель", в якій він писав, що Сталін не тільки поміг мічурінцям розгромити вейсманізм-морганізм, але й показує, як треба на практиці застосовувати передові наукові методи: "Товариш Сталий, занимаясь в течение многих лет разведением и изучением цитрусових культур в районе Черноморского побережья, показал себя ученым-новатором". Наводив Поскрьобишев ще й інші приклади новаторської діяльності вождя: насадження евкаліптів у Колхіді, впровадження баштанних культур у Підмосков’ї, розповсюдження культури гіллястої, пшениці.
Про евкаліпти і кавуни та дині під Москвою я не знав нічого, але гілляста пшениця однаково, що п’ята нога в колгоспної корови: коли й виросте, то раз на тисячу років і лише для дивувань і сміху. Та що казати про соратників і помічників, коли й наш фронтовий брат, автор славетного Васі Тьоркіна читав на ювілейному вечорі в Великому театрі: "Пусть весны долгой, долгой чередой Листву листве, цветы цветам на смену Несут над Вашей славной сединой, Над жизнью, в мире самой драгоценной"; а ще неприємно вразило підлабузницьке пустомельство на адресу вождя в журналі "Огонек" того самого ще зовсім недавно переслідуваного письменника, оповідання якого про війну перевернуло тоді мою душу. На додачу до всього мій улюблений фронтовий поет мерщій кинувся складати й друкувати книжку "Дарунки вождю" — яке пониження людського роду! Кинути б їм гнівні слова Шевченкові: "О, люди, люди, небораки!", але розумів я, що думати так та ще й вигукувати маю силу і волю не серед положаїв, а хіба що в чистім полі під високим сонцем, де підслухати мене могли тільки жайворонки.
Оксана мені б помогла, бо лиш жіноча любов рятує нас від страшної спустошеності душ. Однак тяжке безнадійне мовчання і далі облягало мене, Оксана не озивалася, її загадкові довгі очі не просвічували тих темнощів, що обступали мене дедалі щільніше й безнадійніше.
Прорвався в ту безнадію ще один лист від Лесі Шепелявої.
"Шановний колего! — писала ця добра душа. — Ви мовчите, але, може, так і треба, як казав наш геній. Я знаю, що ви, хоч і не озиваєтесь, але там, у степах, і від цього моє дурне серце вспокоюється і я навіть здаю чергову сесію, щоб перейти на вищий курс. А тепер я питаю: навіщо переходити туди, де немає Вас, шановний колего? Всі знайомі Вам люди ставлять це запитання і не можуть знайти відповіді. На кафедрах торжествують жалюгідні посередності, відомий Вам професор зник у невідомому напрямку, але його імені тут не забувають і поводяться з ним, як з коноплею на терниці: б’ють, тіпають і знову б’ють. Наше місто гордо йменують вузівським — університет і чотирнадцять інститутів, — тому саме нашому місту випала висока честь: прийшла рознарядка, щоб один із студентів виступив у обласній газеті з статтею до 70-ліття товариша Сталіна. Ви вже, мабуть, здогадалися, хто був той студент, і не помилилися: нікчемний Сирота. Звичайно ж, як і з тою горезвісною "науковою роботою" про кнут і колхоз, історія повторилася: зважаючи на його абсолютну бездарність, писав не він сам, а йому написали, але Сирота все ж зумів підлити в статтю власної отрути, якою обплював ім’я відомого професора, а також тих студентів, що потрапили під його згубний вплив і стали полигачами в підступних діях проти найпередовішої в світі сталінської агробіологічної науки. Як бачите, шановний колего, Сирота Вас не забуває, хоч цього разу імені й не назвав.
Але я пишу зовсім не для того, щоб нагадати Вам це нікчемне ім’я. У мене є для Вас маленька радісна звістка. Днями до відомих Вам людей звернулася одна дуже симпатична установа з запитанням, де можна знайти Вас, шановний колего. За цією симпатичною установою вгадується така прекрасна людина, що відомі Вам люди, не вагаючись і не питаючи Вашої згоди, дали Вашу адресу. Не гнівайтесь на таке самоуправство і ждіть приємних звісток. А відомі Вам люди ждатимуть з нетерпінням ще більшим".
З усіх установ, які я знав у Нижньодніпровську, найсимпатичнішою, здається, була ота, що містилася в похмурій будівлі з скляним намордником. Але та установа нікого не питатиме про твою адресу, сама знайде тебе на землі, в небесах і на морі, а коли треба— то й під землею. Тому на останні рядки Лесиного листа я майже не звернув уваги. Ну, питали, ну, писали, ну, може, напишуть. А що зміниться в моєму житті і взагалі — що зміниться? Тут Положай розповідає про рознарядку на область, там рознарядка на студентів, — рознарядка на відданість вождю? Велика лотерея для маленьких людей, які гризуться між собою, мов собаки, щоб вихопити щасливий номер. И вся-то наша жизнь єсть борьба, борьба!.. Коли звести все життя до боротьби, то перемагатиме тільки нахабна примітивність, а творче начало поволі відступатиме, поки й зникне зовсім. І що ж тоді зостанеться — положаї й сироти? Академік Лисенко твердить, що в природі боротьба точиться тільки між видами, а всередині кожного виду боротьби немає зовсім, там — взаємопїдтримка, взаємодопомога, взаємозбереження. В кущі бузини пагони тягнуться до сонця не тому, що хочуть випередити своїх сусідів, а тому, що помагають один одному. Тоді чому ж сам академік Лисенко діє всупереч власній теорії? Чи, може, він належить не до того виду, що академік Вавілов, замучений голодом у Саратовській тюрмі, а до виду трактористки Ангеліної?
Положай тоді в польовому вагончику нагадував про кадр з кінофільму Чіаурелі, де Сталін веде трактор.