Процесія у повному складі заводського керівництва вже направилася до виходу, як раптом поважний гість шмигонув в облущені залізні двері, позначені літерою "М". Павло з жахом зайшов услід. У давно не біленому приміщенні з низькою стелею стояв ядучий сморід; чаші були переповнені; стіни та перегородки пописані лайном: хто, не мав при собі газети, обходився пальцем. У тьмяному світлі єдиної загидженої мухами лампочки проглядався надпис, зроблений на стіні червоним фломастером: "Если ты посрал, зараза, — дёрни ручку унітаза!" Перекладачка переклала, і гість щиро розсміявся.
Вшановували інвестора в лісному мисливському будиночку, де за радянських часів гуляла партійна верхівка. Випили все, що привезли; з'їли пів кабана, насиділися у дерев'яній бані і повернулися до міста під ранок. По обіді, глядячи крізь вікно директорського кабінету на широке бурячне поле навпроти заводу, американець задумливо запитав сам себе:
— I wonder what is better: to buy the plant or to build a new one at the open country? (Я міркую, що краще: придбати завод, чи збудувати новий у чистому полі?)
І з тим, побажавши директору всіляких успіхів, він поїхав.
Наступним інвестором виник росіянин із лондонською пропискою. Його ознайомлювальний візит припав на лютий, коли завод якраз потерпав од віялових відключень електрики. Покупця зустріла чорна темрява: лише в ливарному цеху віддавали бляклим червоним світлом плавильні печі, переведені у режим зберігання, та світився директорський кабінет однією лампочкою.
Щукін Анатолій Борисович, кандидат фізико-математичних наук і професор Нью-Йоркської Академії, перший свій мільйон заробив ще за Горбачова, а в Конотоп приїхав доларовим мільярдером. Він заходився зібрати до купи потужну машинобудівну компанію і пообіцяв інвестувати в обіговий капітал і розвиток заводу щонайменше п'ять мільйонів фунтів стерлінгів. Звісно, якщо Правління посприяє йому скупити акції задешево. В Павла від такої пропозиції виросли крила. Вже на другий день він створив спеціальну групу з п'яти пронозливих жінок, які зайнялися скупівлею акцій у населення за ціною два мішки цукру за ваучер. І фірмочки, які скупили свої пакети задарма, не стали виторговувати щось надмірне. Зрештою, Щукін залишився задоволеним: сімдесят шість відсотків статутного фонду з оціночною вартістю понад десять мільйонів доларів обійшлися йому у мільйон. Він якнайшвидше провів збори (сам із собою), обрався на них Головою наглядової Ради, а на посаді Голови правління залишив Шелестовича.
Після вдалих відвантажень українських чавунів директор Петров надав Спільному Підприємству довгоочікувану допомогу. Запуск першої каруселі, спроектованої за болгарським прототипом заводськими інженерами, відбувався за безпосередньою участю болгарських фахівців. Прийшлося відмовитися від вітчизняних матеріалів зеленого кольоруі застосувати привезену з Болгарії таку саму речовину, тільки рожеву. Перехід ливарні на нову технологію благотворно вплинув на увесь процес виробництва, але сьогодення вимагало додаткових, надзвичайних дій. Завод нагадував собою величезну багатоголову ненаситну істоту, яка вагонами жерла чавуни, металобрухт, феросплави, а грошей на їх закупівлю не вистачало. Павло вважав, що навіть місячна зупинка виробництва унеможливить його подальше відновлення. Вихід він побачив у переплаві зайвого (на його думку) обладнання.
Першими під бензорізи спеціально створеної команди на чолі зі зварювальником Василем Нечипоренко потрапили височенні печі-вагранки, що працюючи у безперервному режимі на коксі, нищівно забруднювали навколишнє середовище і видавали чавун низької якості. До ваграночного комплексу входили всілякі пристосування — бункери, транспортери, крани — й усього з нього здобули дві тисячі тон сталевого брухту. Слідом пішли важкі пластинчаті транспортери, що витягували відливки з підвалу; підвісні путі, броньовані барабани — тобто геть усе, окрім електричних печей і потужних мостових кранів. Те прибирання вилилося у справжнє свято технічної революції. Жоден зі спеціалістів не знав, що, зрештою, має залишитися; знизували плечима: "Хіба так можна? Комплекс проектувався Державним проектним інститутом, десятки досвідчених фахівців усе продумали і зважили. А тут, без жодних розрахунків, без креслень, без узгоджень із інспекціями... І це у цеху підвищеної небезпеки!" Тому командував особисто Шелестович: "Ріж, Васю, я з тобою", — надихав він бригадира. Добре, що нещодавно призначена начальниця цеху беззастережно підписувала необхідні дозвільні документи: вона підтримувала радикальні зміни і так само не сприймала зупинки роботи.
Олександра Іванівна Коштовна (Саша, як зверталися до неї люди) розпочала трудову діяльність контролеркою бюро технічного контролю і, не перескочивши жодної кар'єрної сходинки, дослужилася до заступниці начальника цеху. За дванадцять років роботи вона осягнула всі тонкощі лиття, розібралася, хто є хто і чим мусить займатися. Вона співчувала робочим та справедливо розподіляла роботу і заробітну плату. Її попередник, призначений ще Самусем, дистанціювався від небезпечних перетворенеь і сам попросився з посади. Насправді він був десятим начальником за двадцять років від запуску цеху, й усі дивувалися Шелестовичу: як можна призначати тендітну жінку на це "гаряче" місце?
Шукаючи європейських партнерів, Павло відвідав автомобільну виставку у Познані, де познайомився з директором польського заводу, що розташовувався неподалік, у місті Кротошин, і так само спеціалізувався на автомобільних запчастинах. Павло охоче відгукнувся на його запрошення, відвідав підприємство і побачив для себе багато чого корисного. Особливої його уваги удостоїлася система транспортування деталей поміж верстатів. Замість павутини конвеєрів, яких він свого часу нагородив по цехах, поляки застосовували спеціальні візки на резиновому ходу, що дозволяло їм виготовляти продукцію малими партіями, простежувати якість оброблення і вести достовірний облік незавершеного виробництва.
У впровадженні візків, окрім удосконалення внутрішньої логістики, Шелестович угледів можливість додатково видобувати металобрухт. За його замальовками інженер Людмила Грязєва нашвидкуруч розробила робочі креслення, і ремонтно-інструментальний цех виготовив першу сотню візків. Першими прибрали ланцюгові конвеєри, що з усіх боків обплутували верстати; слідом пішли автооператори, колись змонтовані під гаслом "Важкий труд на плечі машин"; на завершення звільнили площу від німецької лінії "Didesheim", якою пишалися двадцять років. Загалом розібрали чотири спеціалізовані поточні лінії і, здобувши більше тисячі тонн якісної шихти, зібрали замість них півтора десятки гнучких металообробних дільниць.
Доглибним припоном на шляху прогресу Павло вважав зашкарублу манеру оплати праці. Трудівники жартували: ви вдаєте, що платите, а ми прикидаємось, що працюємо. Всі прагнули отримувати все більше й більше грошей, і ніхто не цікавився, звідки вони беруться. Було як: ливарники гнали тонни і вимагали оплачувати їх безвідносно до подальшого відходу відливок в брак. Токарі, проточуючи деталі, дурили контролерів; ремонтники, міняючи зношені частини, не переймалися подальшою працездатністю обладнання. Щоб встановити причину зупинки верстата, начальник цеху мусив зібрати біля нього цілий консиліум. Зберуться, сперечаються, хто ж таки винен, і чекають на головного інженера, який би їх розсудив. При цьому істинний винуватець — токар, який свідомо перевищив режими оброблення і зламав верстат, стояв собі осторонь і посміхався. Якщо один верстат простоював, за ним зупинялася вся лінія, зривався план, а начальник цеху брехав директору, що добове завдання виконано. Майстри мусили безпосередньо управляти людьми, спостерігати за якістю їхньої роботи і якщо треба, особистим прикладом показувати, як правильно працювати. Насправді ж майстрам платили менше, ніж кваліфікованим робочим, тож здібні спеціалісти на цих посадах не затримувались, а їх займали початківці та невдахи, з яких відверто глузували. Бухгалтерки, за лічбою, не цікавились натурою, і при інвентаризації жодна не вміла відрізнити електродвигун від редуктора; медики працювали за нормативами Мінздраву, але претендували ще й на заводські надбавки; інженери вважали, що їм мають дякувати за те, що вони взагалі з'являються на роботі, бо не для того вони длубалися над конспектами, щоб заробляти менше робочих; керівники підрозділів і вісім заступників директора обмежувались ретельним нотуванням його вказівок, і тільки канцелярія, що розташовувалася поряд із директорським кабінетом, на чотирьох машинках невтомно і сумлінно строчила нагальні документи.
Не покладаючись на відділ труда і заробітної плати, який він, до речі, ліквідував на другий місяць директорства, Шелестович особисто розробив систему, яка, на його думку, мала спонукати кожного окремого працівника ревно працювати на загальнозаводський результат. В основу своїх шукань він поклав доробки різних підприємств, яких свого часу чимало відвідав в інженерних справах. Він розділив зарплату на дві рівні частини: постійну, яка залежала від індивідуальної майстерності працівника; та змінну, яка визначалася розміром загального прибутку. Індивідуальна майстерність, оцінювалася сумою окремих надбавок до наперед призначеного заводського тарифу, як-то: кваліфікаційний розряд, шкідливість і важкість умов праці, стаж роботи, володіння суміжними професіями, науковим званням і іноземними мовами. Ця частина мусила стимулювати працівників до оволодіння новими навичками та мала сплачуватись незалежно від фактичних обсягів виробництва: автор сподівався, що люди, не переживаючи за дітей, які залишаться без шматка хліба, працюватимуть якісніше. Щоб звести різноманітність існуючих професій, яких налічувалось більше сотні, (від ливарника, токаря і інженера до кухаря, свинаря і акушера) до якогось знаменника, Павло склав заводський Класифікатор у тринадцять тарифів з інтервалом в офіційну мінімальну заробітну плату. Перший, базовий, тариф призначався прибиральниці, тринадцятий — директору. Змінною частиною зарплати Павло підхльоскував працівників до виконання особистих виробничих завдань, що вкупі мали забезпечити вчасну реалізацію договірних зобов'язань компанії.