Але помре, si madame la princesse не пожалійє його. Він вашко кволі. Флегмона, зараження кров. І сертсе погано працюйє. Мі будемо боротіся за життя. Mais sаns bonheur — lе medесіn n'еst qu'un soldat sans sabre et armure. Les mеdесіnеs — sela nе vaut rіеn quelquefоіs //Але без щастя лікар — це солдат без шаблі і панцира. І іноді ліки не варті нічого//.
— Чого ж вам треба? — спитала Настя, і думки вихором закружляли в її голові, але жодної з них не могла вона ані зловити, ані додумати до кінця.
Лікар замислився.
— Хай мадам скаже, qu'elle //Що вона// дуже жаліє пан гетьман і бажає йому здоров'я. Ну і... кохай його, але тільки так, щоб він повірив мадам. Тоді я буду лікувати, et peut etre lе bоn dieu //І мабуть, бог// врятує його. А так — кінець, і дуже швидко.
Настя мовчала. Вона наче стояла над прірвою, вчепившись у камінь, і ось раптом їй кажуть, що й цей камінь впаде. Земля западалася їй під ногами. Все гойдалося, все крутилося, штовхало її в труну. Мовчки, як загіпнотизована, зняла вона з пальця діамантовий перстень і дала лікареві.
— Візьміть. Віддайте йому, — мертвим голосом відповіла вона. — Скажіть, що я не гніваюся на нього. Він хворий, а я цього не зрозуміла одразу. Я прийду до нього згодом.
Лікар сховав перстень і підніс застережливо палець.
— Ні. Мадам не повинна бути в нього сама. Колі я там буду. Мсьє гетьман потребує цілковиті спокій. Лежати, як un bеbe //Немовля//. І не квільюватися.
Настя хотіла щось спитати, та лікар низько вклонився і зник, перш ніж вона зібралася з думками.
Безсило впала вона на ліжко.
Байдуже. Все на світі байдуже. І жити тільки тому, що сили немає заподіяти собі смерть.
Опівдні лікар надіслав по Настю.
Вона з огидою оглянула свою зім'яту і забруднену сукню. Але не було в неї ані в що переодягтися, ані ароматичних горілок для вмивання, ані свіжої білизни, ані чогось теплого... Від бараниць смерділо, намет був старий і подертий, крізь дірки несло вогким, пронизливим вітром.
Сидіння на самоті змучило її гірше безсоння, і вона навіть зраділа запрошенню.
Поквапливо загорнулася вона в свій серпанок і пішла до Сагайдачного. З зусиллям розплющив він очі, і Настя враз побачила разючу зміну в його обличчі.
— Настуню, — тихо сказав він. — Бачиш: навіть підвестися не можу. Погано мені... Спасибі, що ти зрозуміла... А я вчора казав казна-що.
Настя мовчки схилилася до хворого і, торкнулася устами його чола. Він слабо потиснув їй руку, зняв з пальця перстень з рубіном і віддав їй. Вона підхопила його на палець і, опустившись на край ліжка, пестила його волосся і неголені щоки і всміхалася болісно, гірко і винувато, не дивлячись йому в очі.
Сагайдачний довго мовчав.
— Настуню, — заговорив він, ніби надихавшись теплом її ласки. — Позавтра останній бій. Перекинчики-турки кажуть, що Осман кине на нас всі свої сили. Я боюся за тебе. Сьогодні вирушає до Києва валка хворих і поранених. Дорога вільна. Татари відійшли на південь. Їжджай разом з ними. Житимеш там у мене. А якщо мене заб'ють, все моє — земля, золото, новий будинок — все буде твоє. Але зараз, Настуню... якщо трохи кохаєш та жалієш мене, повінчайся зі мною.
Настя розгублено мовчала.
— Мадам, вас просить пан Свиридович, — владно покликав її Ле-Куртьє.
Настя вийшла разом з лікарем. Вона гадала, що лікареві треба поговорити з нею віч-на-віч, але Свиридович дійсно чекав на неї...
— Панно Настю, мам гонор віншувати з визволенням, — схилився він до її руки і дзенькнув острогами.— Поспішайте з виїздом. Валка вирушає у присмерках. Треба було б і раніш, та самі знаєте — небезпечно.
— Не знаю, що робити, — сказала Настя, дивлячись у просторінь. — Їхати чи не їхати?!
Свиридович по-своєму зрозумів її вагання.
— Але ж панна Настя може бути цілком спокійна: Причепа з Максимком та ми всі будемо пильнувати пана гетьмана вдень і вночі. А такий відомий лікар, як пан Ле-Куртьє, і не таких витягував з могили.
— Скажіть мадам вся правда, — перебив лікар. — При кворі не можна про тсе говорити.
Свиридович знов дзенькнув острогами.
— Панна Настя мусить негайно виїхати. Коронний гетьман і його мосць королевич вирішили надіслати Османові парламентерів і запропонувати йому обмін полоненими. Маючи такий козир, як падишахову дружину, пан коронний гетьман сподівається мати успіх. Тим більше, що до пана коронного гетьмана дійшла дивовижна чутка, ніби панна Настя бажає повернутися до падишаха.
Настя пополотніла, затремтіла всім тілом. А Свиридович базікав і не помічав її жаху.
— Звичайно, коли б пан гетьман був здоровий, всі наміри коронного гетьмана пішли б димом: прикликали б панотців та повінчали б панну, а вже дружину пана гетьмана ніякі чорти б не наважилися надіслати султанові.
— Добре! Я їду! — кинула Настя і повернулася до намету.
Сагайдачний зустрів її запитливим, схвильованим поглядом, і раптом Настя опанувала себе, всміхнулася йому сором'язливо і ніжно, сіла біля нього і сказала пошепки: — Дійсно, Петре, повінчаємось. Мені боляче їхати, не взявши шлюбу з тобою.
Димучі туманні присмерки густішали. Вартові не дозволяли нікому наближатися до гетьманського намету. Ледве помітними золотими пушинка ми розпливалися у тумані вогні, і вартові бачили один одного, наче оповитих саванами. Тихо-тихо долинали з намету протяглі церковні виспіви, і десь гавкала і стогнала поранена стрілою собака.
В наметі стояв складаний поставець, на ньому хрест і євангеліє, а на трьох щойно вкопаних стовпчиках вилискували сріблом ікони. Прозорий газовий серпанок з хліба козацького оповивав Настину голову; на шиї вилискувало перлове намисто, а сукня, зім'ята буденна сукня султани Стамбула, блищала гаптуванням і здавалася барвистою і розкішною в суворій простоті військового намету. Постіль Сагайдачного відсунули в куток, одягли його в новий чорний жупан, від якого ще блідіше було його воскове обличчя з запалими, тільки що виголеними щоками. Він був такий слабий, що Причепа, урочисто пов'язаний весільним рушником, підтримував його під пахви, готовий понести його навколо поставця, якщо він не зможе рухатися.
Старенький піп гугнявив і співав старечим нечутним голосом. Любка боязко тулилася в кутку. Лікар стояв з пляшечкою ліків і уважно стежив за хворим, а Свиридович пошепки відповідав Гнату Танцюрі:
— Коли б не я, полетіла б знов пташка до турецького табору. Я три пари коней загнав, щоб відшукати вінці.
Настя стояла бліда, скорботна й задумана. Часто заплющувала очі, ніби тому, щоб глибше зазирнути в себе. Піп поспішав, гугнявив невиразною швидкомовкою, а Балика з Причепою підспівували йому тихими, але вірними голосами.
Сльози душили старого майстра.
"Не весілля, а похорон, — думав він. — І що тобі сталося, бісова ж ти дитино! Такий красунь був, такий молодець!.."
Як уві сні обійшли молоді навколо поставця, поцілувалися і торкнулися устами холодного трібного хреста.
— Постіль! Стеліть швидше постіль! — крикнув Причепа, коли вінчання закінчилося. — Пан гетьман нездужає.
І обережно опустив на ліжко напівпритомного Сагайдачного.
Всі раптом зарухалися, загомоніли. Лікар дав хворому крапель. Свиридович з удаваною радістю вітав молодих. Максимка ввійшов з підносом чарок і наїдків, а Причепа гасив свічки біля ікон, і від них пішов по намету важкий дух воску і кіптяви.
А тепер хай пані гетьманова поспішає в путь, — виголосив Свиридович, перехиливши чарку. — Вийдемо на хвилину, панове, хай молоді попрощаються.
Надворі була темна ніч. Запрягали коні. Почет перевіряв мушкети, на вози вантажили хворих і калік. Валкові старанно мастили осі, щоб вони не рипіли.
— З богом! – гукнув Свиридович, коли Настя сіла в ридван. — Щаслива путь вам, пані гетьманова! Не загубіть шлюбного запису, а копію я незабаром приставлю його мосць королевичу і пану коронному гетьману. Тоді вже ніяка сила не перебіжить вам дороги.
ПЕРЕМОЖЦІ
Тихо-тихо на полі смерті. Ще пахне на ньому пороховим димом, ще не всмоктала земля свіжої крові, і стоїть вона по ямках і борознах чорним липучим холодцем. Вітер сухо шарудить уцілілими бур'янами. Від річки йде туман, чорні хмари вкривають нeбо.
Але скільки муки таїть в собі ця чорна темрява без зір і вогнів! Коні з розпоротими черевами б'ються в передсмертних корчах. Виють, стогнуть поранені, гризуть землю, благають добити їх або з марною надією повзуть до далеких вогнів свого табору.
З лісу, підкорчивши зад, криво підкрадаються до мертвих шакали. Мародери поквапливо й жадібно нишпорять по їх кишенях, щось ховають у торби, і їх нашорошена і незграбна поквапливість дивовижно нагадує криву ходу шакалів.
З польського табору вже поспішають жовніри по поранених і забитих. Обережно ховають вони під полою ліхтарі, нашвидку дають пораненому ковтнути горілки, потім підхоплюють його на ноші або на доломан і несуть до табору, поки не помітили їх турки і не розпочали стрілянину. І раз у раз сполохують вони шакала і раз у раз знаходять подзьобаних гавами мертвяків з порожніми очницями і обдертими до кісток черепами.
А хтось злісно відгукнувся з темряви:
— А за панів наших забув? Ти що гадаєш, Хоткевич з Потоцьким голодують? Та й на півпальця не схудли! А старий чорт ледве тягає своє кнуряче черево.
— Та, звісно ж, з стола наїдки та горілки не сходять! — плюнув собі у долоні третій і глибоко застромив у землю лопату. — Це тобі не наше життя: спи на землі, як пес, мокни, клякни в дозорах, ще й у череві вітер виспівує, наче у комині. Та... що вже казати: копайте, хлопці, могилу, бо ж хорунжий застукає. Знов зуби посиплються.
Десь далеко-далеко, з боку турецького табору, замигтіли крізь муслін туману дрібні вогники. Це турки йшли білувати забитих коней. Жовніри кинули лопати і перезирнулися.
— По м'ясо. Ось зачекайте, хлопці: за місяць і ми конятину їстимемо.
— Тьху, теж вигадав! Краще вже з голоду вмерти...
А літній гусар з глибоким шабельним шрамом на чолі злісно буркнув:
— А людяки не хцеш? Коняка, вона принаймні не палить тютюну і не згіркла від нього. А ось під Москвою ми сім років тому мервяків жерли. Та що казати: живих забивали нa м'ясо. Наш ротмістр з’їв свого джуру. Брат брата жер, військові товариші — жовнірів, а найбільш сильний — слабшого.
— Cвєнта Маріє!.. — тихенько ойкнув рекрут-новобранець і швидше запрацював лопатою.
Польське військо дійсно голодувало.