Златка дивилася в безмежний простір, заколисана щастям і радісним весняним співом жайворонка. Арсен щокою притулився до її теплого коліна, теж вслухався в неповторну музику весни.
Раптом його вухо вловило ледь чутний тупіт копит. Він підвівся, глянув довкола. Ген-ген на виднокрузі мчить якась темна цятка. Що воно? Чи то вітер гонить перекотиполе безкраїм степом, чи вершник поспішає з важливою звісткою?
Арсен пильно вдивляється в далину. Ні, не перекотиполе! Швидко, то зникаючи на хвилину в невидимій звідси балці, то виринаючи на зелених пагорбах, наближається та чорна цятка.
Гонець!
Уже видно, як жевріє, мов головка будяка, малиновий верх його шапки, іскряться проти сонця самоцвіти на піхвах здобутої в боях дорогої шаблі. Летить бистрокрилим птахом дужий кінь...
Златка стривожено простежила за Арсеновим поглядом і теж побачила вершника.
Хто то? Куди він мчить? Невже знову війна?
Арсен мовчки пригорнув кохану до грудей, ніби хотів назавжди захистити її від усього лихого на світі. А серцем слухав далечінь, і йому вже вчувалися звуки козацьких сурм, що кличуть у похід, іржання бойових коней на коротких привалах, приглушені голоси товаришів і ледь чутний брязкіт зброї в тривожній тиші ночі... І зрозумів він, що його щастя коротке. От-от життя знову покличе на тяжку нескінченну дорогу, назустріч вітрам і грозам... Бо й само ж воно — дорога без кінця!
1964—1971 Лубни