Оживає ліс тоді, пишеться велика книга в душі, а літери тої книги — знаки самої природи. Десь уже щезають дядько Павло, мачуха, сирітство... вже заволоділа уявою казка, незрозумілий трепет нервів і вічна безустанна робота мозку.
Кипить у тій таємній лабораторії, як у вселенній, коли вона будилася з хаосу. Міліони атомів движуться, єднаються, розіходяться й сполучаються знов у вічнім русі, у вічнім неспокою. І цей неспокій жене малого від волів, втискає йому якусь невтолиму жадобу в груди, запалює невгасимі вогні і все кличе, обіцяє розкрити щось нове, невидане, невиявимо прекрасне.
А для дядька Павла ясно одно — узяв ледащо в хату. Нічого не хоче робити, а тільки байдикувати. Невдячне стерво, що не розуміє великої дядькової ласки. Що з таким говорити? Він одно розуміє — батіг.
І дядько так тільки й розмовляє з Тарасом — батогом.
Не одстає од чоловіка й Павлиха. Б’є, правда, рідше, але зате гризе безперестанно.
— От уже виродок!.. От уже анахтема!.. От нав’язалося на нашу голову півтора нещастя!
І в такій обстановці занехаяв сам себе Тарас. Шапки у нього не було: сам зліпив собі щось із ганчур’я й ходив у тому літо й зиму. Коли дерлося — зліплював смолою або зшивав дротом. Сорочка на плечах розлізлася, штанів тільки трохи, ноги чорні, порепані — такі ж і руки. В голові повно нужі й по всьому тілу
повзають.
Раз якось підійшов до хлопців: захотілося погратись. А один синок багатеньких родичів, закопилив губи:
— Піди спершу воші вибий.
Мов по лиці вдарили Тараса ті слова. Вперше в житті почув він таке й згорів від стиду. Як обпльований відійшов пріч і критично сам себе оглянув.
І справді: не заслуговував він іншого ставлення. Обдертий, як старчук, Бог знає коли митий, лице подряпане, на голові опудало якесь — чи йому ж ото лізти до людських дітей? У них батьки, у них матері, вони живуть у своїх хатах, їм щосуботи голови миють... Бог з ними... нехай...
Вперше відчув ваготу відчуження від людей. Правда, ніколи не ліз до них так, щоб дуже, але то було по своїй волі: хочу — підійду, не хочу — не підійду. А тепер, мов замкнув хто ворота до людей і поставив пса на тих воротях.
І, як це завжди буває, чомусь саме тепер хотілося Тарасові близькості до людей, хотілося, щоб хтось вислухав його скаргу, пожалів. Так смутно, так гірко самому... Матері нема, батька нема, хати нема... нема нікого... Дядько дорікає ледарством, дядина шматком хліба.
Раніше прислужував у церкві, читав, співав на крилосі, — це давало радість. Тепер і дорогу до церкви забув. Та й цікавого там нема нічого. Хор, так добре налагоджений Совгирем, упав. Бо мало того, що Михель, вічно п’яний, не має часу піклуватися хором, а то ж іще просто не хотять поважні люди підлягати людині, яку не шанують.
— Який він у чорта служитель Господа? Йому бабську спідницю замість стихаря почепити!
— Що ж... чоловік молодий, нежонатий — чого ви хочете?
— Я понімаю... Але треба ж і міру знать. Он Совгирь був і не старий, і не жонатий, а хто про нього хоч лихе слово сказав?
— Ех!.. Втратили ми, люди, Совгиря понапрасну.
І перестали ходити дядьки до хору. А школа й давно розлетілася. Мав потіху отець Григорій із стихарного дяка.
А в хаті дядька Павла все гірше й гірше. Павло прямо зненавидів свого племінника. Вже не крився з тим. Оце стрінеться з ким-небудь із селян. Його питають, не називаючи навіть імені.
— Ну, як там?
— Та що! Ледацюга. Не буде з нього толку.
— А ви б його повчили добре...
В цих словах іронія. їх треба розшифровувати як: "Сукин ти син! Чого ти знущаєшся з сироти?" Але дядько Павло не майстер розшифровувати й толкує прямо.
— Та я вже й так не жалію, а нічого не виходить. Ну, та я його вивчу робити!.. Брехня!..
І вчив. Не давав хлопцеві просвітлої години. В усякій праці і для всякої скотини мусить бути відпочинок — не було його тільки для Тараса. Варт йому зупинитися хоч на хвилинку, аби хоч передихнути — вже чувся голос дядька Павла.
-Постойкуєш? Воно й лучче: сів на дядькову шию й поганяй.
За їжею. Варт Тарасові випадково взяти кращенький шматочок, як уже чулося:
— Он ба’!.. Як ласенький шматочок брати, так він знає. А як робити, так не
хо...
А коли Тарас не вибирав і просто їв, міг щохвилини сподіватися вказівки:
— Дивись, як умина! Робити хлопчик, а їсти мужичок.
І так щодня, і так безперестанку, і так безугаву і сьогодні й завтра, й післязавтрього... Навіть життя при мачусі вже почало здаватися Тарасові привабливішим. Бо там була хоч рідна хата.
Рідна хата...
Щось тепле проходило по Тарасовій душі, коли він сам собі вимовляв отих два слова. Рідна хата... Отих два віконечка, що пропускали в середину хати жменьку світла, починали здаватися великими, кришталевими, бо через них лилося соняшне світло на малого Тарасика. Піч полупана... Така велика, що займає чверть хати, але яка ж вона рідна! Не раз і не двадцять раз прибігав Тарасик із синіми від морозу ногами, шуркав зараз на піч, притулявся до теплої глини й відогрівався, кричучи звідти:
— Мамо! А мені щоб млинці були!
— Еге ж! Намололи саме для тебе, — бурчить мати, але Тарас знає, що млинчик таки буде.
Як це недавно було — і як безконечно-безконечно давно!.. І немає вже на світі того Тарасика, що весело вибігав на вулицю, плескався у воді, а Катря зі сміхом затягала його в хату. Немає й того хлопця, що виходив серед церкви і, під поглядом сотень очей, схвильовано, але радісно відчитував "Апостола". Єсть тільки замурзана брудна потвора, котрій, можна сказати: "Піди спершу воші вибий".
І гаряча хвиля образи заливає Тарасові лице.
XV
Жити в хаті дядька стало просто незносно. Павло дійшов до того, що не міг спокійно бачити племінника. Здавалося, більше нічого й не робив, як тільки слідкував за ним. По імені уже й не називав ніколи, а так, як прийдеться.
— Ей ти, ледацюго! Дармоїд чортів! Ледар царя небесного!
Хлопця це озлобляло. Він бачив, що робить і не менше, і не гірше дядькових дітей, але ті й не ледацюги, й не дармоїди, а він дармоїд.
Попробував було огризатися, але з дядьком Павлом це виходило важко. Він сатанів одразу, лице набрякало, й він тоді був немилосердним.
Але дух протесту, очевидно, було заложено вже в саму душу цього малого вихрастого хлопця, і час від часу він проривався наверх, і тоді мали місце огидні сцени.
Одного разу це восени вже було діло — наморився Тарас за день і, повечерявши, сів долі, притулившися до печі спиною. Угрівся й непомітно задрімав.
А дядько Павло саме збирався йти пасти кобилу на ніч. Вже взявся, надів свиту й саме підперізувався. Погляд його впав на Тараса.
Павлові стало жаль, що от він, хазяїн, мусить кидати теплу хату, йти кудись у темну, холодну ніч. А от лобуряка наївсь, напхавсь незаробленим добром і хропе собі.
Павло підійшов і вдарив Тараса чоботом під бік.
— Ей ти, лобуряко! Ану вставай та йди кобилу пасти!
Тарас, раптово збуджений, не розумів що з ним. Витріщив очі й дивився вперед, але нічого не бачив. Це теж сердило дядька.
— Дивись! Витріщився, як звірюка! Кобилу йди пасти — чуєш? Жерти так здоровий.
В якийсь один незрозуміло короткий момент в Тарасові пробудилася свідомість і образа від усіх отих безконечних докорів, образ, знущань... Ніздрі у нього роздулися, й він відрубав.
— Не піду!
Дядько Павло почав темніти. Щелепи видулися.
— Ой підеш, хлопче!.. Ой підеш!..
— Не піду! Я вам не наймит.
— Ой буду просити!.. Та ще й добре буду просити!.. Голос дядька Павла звучав зловісно, але він іще не кидався на хлопця, мов збирав більше люті.
— Мене ви все б’єте... Що я сирота... що за мене нікому заступитися... Якби тато були живі...
— Ой, хлопче!.. Бив я тебе при батькові та ще й без батька буду! Іди мені зараз кобилу пасти, бо інакше я... не знаю, що тобі зроблю!..
Але тут трапилося щось несподіване. Тарас, бачачи, що як попадеться дядькові в руки, то вже не вирветься; стрибнув, мов барс, уперед, з силою вдарив обома руками дядька в груди й кинувся до дверей.
Дядько Павло заточився по хаті, гепнув задом на лаву. Зірвався з неї в ту ж мить, але Тараса вже не було.
Пабло заскреготів зубами, рвонувся бігти, та вже жінка вхопила його за полу.
Бійся Бога, Павле!.. Куди ти побіжиш серед ночі? Хіба ти його наздоженеш? Нехай, нехай!.. Він і сам явиться!.. їсти захоче, то й явиться! Ач зіллячко... Ну й гадюку ж вигріли на серці — рідного дядька в груди штурхонув та хіба ж так?
— Пусти!.. Пусти мене!.. Я його вб’ю, чортове насіння, анахтемського виплоду сина! — кричав дядько Павло й виривався, але так, щоб не вирватись.
Він і сам розумів, що бігти нічого, тому й не побіг, а тільки немилосердно лаявся. Зі злості напався на сина.
— А ти, лобуряко, чому не хапав? Тобі все одно, що батька зневажено? Одягайся в сію ж минуту — підеш кобилу пасти!
— Тю на тебе, старий! Та куди ж ти дитину женеш серед ночі?
— Дитина! Що вже дівкам під спідниці загляда!.. Ледарі чортові!.. Я вас вивчу!.. Я вас усіх призведу!..
А Тарас, вибігши на вулицю й переконавшися, що за ним ніхто не женеться, став. Серце у нього сильно билося. Все ж як не як, а він допустився вчинку, який не похваляється в селянському обіході. Ніхто не похвалить, а всяке скаже: "От молодець Тарас! От розумник, що дядька в груди штовханув. Ти, браток, іншим разом ще й тітку стусони — отоді вже всяке скаже, що батьків син".
— Та я ж не ви-и-инен! — кричить Тарас беззвучно, кидаючи слова у чорну пітьму, а сам плаче-плаче, притулившися спиною до чиєїсь загати.
Ніч, осінь, вітер... Босі ноги вгрузли в грязюку... Під сорочкою аж шарудить — повзають воші... сльози течуть по брудному обличчю й розмішуються у якусь замазку.
Куди йти? Де подітися? Птиці гнізда мають, а звір лігво своє і тільки син людський не має де притулити голови.
Собака почав гавкати з-за тину від нічого робити. Тарас відійшов до другого плоту й став там. У голові ніяких думок, а в серці ніяких бажань. От так би стояти й нехай... усе нехай... І вітер нехай... і ніч... і собака...
У тьмі показалися якісь фігури. Обережно пробиралися попід тинами. Тарас хотів спочатку тікати, але потім — нехай і це...
— Хто тут? Господи Су се!..
Тарас пізнав до голосу. Це була стара Моргунка, баба Оксанина. А то хто позаду?.. А то сама Оксаночка. Вона пізнала Тараса.
— Це ти, Тарасику? А що ти тут робиш?
Тарас мовчав і тільки хлипав.
— Мабуть, утік від Павла, — вголос роздумувала баба.