тово-смугляві щічки темніють рум'янцем, очі бризкають блискучою бронзою, з-під темно-синього хлоп'ячого берета весело, бадьоро теліпаються чорно-сині кучері по плечах. Чудесно!
А потім бере в жмені сипкого, голчастого, колючого снігу, і по-хлоп'ячому вихиляючи плечима, рішуче біжить до старої засипаної снігом оранжереї. Там у норі з перин лежить макуха з віястими, сонними, гидливо примруженими очима. Ану, годі лежати! Що за тюхтійство таке! Раз, два! Ні? Ну, так от!
І в нору за шию, в лице летить голчастий, сухий, холодно колючий сніг. Тюхтій сердиться, витрушує, обурюється, відвертається лицем до стіни й бере в руки детективний роман.
— Фе! Сором! Скандал! Ну, справді, як же не сором? Правда, Руді? Ну, милий Руді, це ж просто незрозуміле: лежить, як ведмідь у барлозі. Вам треба знову "Друзів Ладу", щоб підняти? Правда? Максе, ну, вставайте ж, їй-богу. Гайда на саночках спускатись. Маса народу санкується. Але можете собі уявити, Руді. все дівчата, жінки й зовсім-зовсім молоді хлопці. Мужчини ж усі отак само лежать, як Макс. Що це значить, Руді?
Руді не знає. Так, правда, лежать колишні владики, господарі життя, лежать випотрошені, обвислі, як порожні торби, а жінки штопають, шиють, перуть, ніжно гладять їх по головах, вибачливо потішають, жартівливо термосять їх снігом, соромлять. Так, це правда, а чому так — не знає доктор Руді. От і сам він ліг би в свою нору, ліг би замотком на всю зиму, на все життя, заплющив би очі, дихав би теплом свого власного тіла — і хай замітає, заносить снігом. Хай днями й ночами сумує собі десь там за своїм коханим червоне полум'я волосся. Лежати б собі в замотку, без руху, без суму, без усякого полум'я.
А чому ні Труда, ні мама, ні графиня, ні принцеса, ні жінка техніка, ні дівчата з саночками, чому вони не хочуть лежати заметками, чому вони ходять так спокійно, так упевнено, так весело по мертвій землі, чому вибачливо гладять голови тюхтіїв, чому штопають, шиють, гріють — невідомо Невже справді жінка стоїть ближче до тварини — і їй легше втратити людину? Є в неї самець, є дитинча, є кого лизати, любити, є чим нагодувати себе й їх — чого їй більше треба? Та й що вона втрйтила? Ланцюги?
Чи інше щось тут є—не знає доктор Руді й не може пояснити милій, хорошій Труді.
***
Звістки з Азії немає. А серце принцеси щоранку прокидається з ніжним болем, з холодком чекання, із страшними поривами туги. І болючий, і солодкий ритуал от принцеса сидить боком до грубки в глибокому фотелі із шитвом у руках, накинувши на плечі кожушанку, боком сидить, а не спиною й не лицем, щоб у полі зору були і двері, і грубка, поганенька, незграбно змадикована принцом Георгом. От чути в коридорі важкі, нерівні й обережні кроки І вже любо сидіти в фотелі, і вже повно повно стає в холодній кімнаті, вже все нашорошено чекає в ній. і грубка з акуратно вийнятим із неї принцесою попелом, і фотель, і голка, і синюваті від холоду, замерзлі від чекання руки принцеси. От тихий, несмілий, винуватий стукіт у двері.
— Прошу!
Холодний, сухий, чийсь дивно-чужий голос виходить із уст принцеси Елізи, з тих уст, яким трудно дихати від. стримуваного хвилювання. Лице принцеси замкнено-сухе, холодне, не ворухнеться, очі строго спущені до шитва, облямовані пухнатим темним мереживом вій. А в палі зору під сіткою вій видно ноги, великі, обережно, навшпиннках шкаддибаючі, в подертих черевиках. Вони так боязко, тихесенько шкандибають до грубки, наче по серцю принцеси ступають. І таки по серцю, бо аж холоне, аж стискується воно й здригується на кожний крок. І скорботно дивується: що ж воно, боже, таке? Чого такою дивною, містичною ніжністю тягне від цих калікуватих ніг у великих подертих черевиках? Чого гарячим зворушенням заливає груди від цих боязких, червоних од морозу рук, що так безшумно витягають шворку з-під оберемка дров? От він зараз вийде, не діставши навіть кивка головою за свою послугу, як останній наймит-попихач, якого навіть не помічають. Тихо-тихо причинить двері й зникне до вечора. І до вечора принцеса буде любовно брати з оберемка по одній дровинячці й з ніжністю всувати її у грубку. А увечері так само боязко, винувато, не сміючи кашлянути, принесе нову в'язку старанно нарубаних дров. Принесе знову кричущу, зв'язану ніжність, солодкий біль і тужне зворушення. І знову очі принцеси холодно, гордовито будуть спущені на книжку біля свічки, по якій хилитатиметься тінь гнотика.
А в душі весь вечір і всю ніч хилитатиметься солодко й боляче здивовання: що ж це тане, боже мій? Хто од зробив, що в цій шкутильгаючій постаті, під цим стареньким палвтомі, підперезаним ременем, захована така хвилююча, безкрая насолода, таке неймовірне щастя її. От сховане, сховане воно там усередині її, в цій— незграбній, боязкій шкаралупинці. Досить їй зробити рух, торкнутись до шкаралупки — і вибухне з неї, і обхопить обох таким чудом, від якого можна захлинутися.
Але очі принцеси навіть не кліпнуть, не підведуться. Бо, коли підведуться, коди зустрінуться з тими голими, дитячо-одвертими, благально-покірними вікнами в душу (а вони повинні бути саме благально-покірні!), тоді... тоді все завалиться. Не стане ні Азії, ні Європи, ні сонця, ні планет. І тоді треба швидко-швидко, моментально втекти и заритися в якусь печеру в глибині непролазного лісу, далеко-далеко від людей, від минулого, від можливого майбутнього. А чому б І ні?
І принцеса чує, як холонуть їй ноги, як знеможено, злякано затихає душа й щоки починають горіти палаючим стидким вогнем.
А з Азії все нема та й нема ніякої звістки. І як приходить граф Елленберг, як тільки вступає в хату його жіночо-м'яка постать із оброслим рудою, обсмиканою бородою лицем, так принцеса Еліза вся зіщулюється, вся зсихає й натягає себе на дріт суворого чекання. А коли він виходить, не діставши й від неї ніякої звістки з Азії, принцеса Еліза вся спадає й знеможено звішує руку з поруччя фотеля. Розуміється, все могло статися: могли літаки з принцом Георгом не долетіти, могло трапитися нещастя з посланцем, а може, захорів принц Георг. У кожному разі, поки що звістки нема.
А після того настає вечір, наступають ранки, дощові, снігові, хмарні й сухо-сонячні, але все холодні, й усе треба палити в грубці. І все шкандибаюча постать, мовчазна, несміла й понижена (понижена всіма-всімаї), носить оберемки дров, ступаючи навшпиньках. І часом принцеса Еліза із страхом впивається руками в поруччя фотеля, щоб не глянути, щоб не підбігти, не схопити в руки обросле кошлате лице, щоб із гнівом, болем і ридаючою ніжністю не зірвати з нього цього мовчазного смиренного пониження.
Але раз граф Елленберг приходить не з питайним виразом ласкавих очей, а із стримано-тріумфальним. І принцеса Еліза з острахом схоплюється йому назустріч.
Звістка?!
Граф Адольф ніжно й обережно, як спійманого метелика, за кінчик, підносить принцесі невеличку товстеньку куверту. Потім скромно й мовчки відходить у далекий куток, бере в руки "Теорію омнеїзму" й пильно читає, відвернувшись од таїнства, що відбувається на другому кінці кімнати.
Принцеса Еліза сидить у фотелі, й аркушики паперу хистко погойдуються в її руках.
"Високоповажна й Дорога Кузино! Посилаю Вам свій всевідданий рапорт! Прошу не гніватися за запізнення — вина не моя, а тих тяжких обставин, в яких доводиться боротися за наше святе, велике діло. Я поминаю ті пригоди й нещастя, що траплялися нам по дорозі до Індії й що коштували нам двох літаків і тринадцятьох людей — половину нашої експедиції. Ці пригоди забрали в нас, крім того, багато часу. Але найбільше часу забрав арешт, в який ми попали зараз же, як перелетіли на територію Союзу Східних Держав. Явище об'єктивно відрадне, бо показує здоров'я й пильність східних народів, але суб'єктивно воно нам коштувало багато прикростей. Нас узято за комісарів європейських Каесемів, і хоч ні одної Сонячної машини не було знайдено на наших апаратах, нас усе ж таки тримали в строгій ізоляції. Можливо, що ми ще й досі б сиділи або нас були б уже розстріляли, коли б не став нам у пригоді Євро-пейсько-Американський Союз Оздоровлення. Це організація європейців і американців, яким удалося врятуватися на території Союзу Східних Держав; вона має ту саму мету, що й ми.
Переходячи до самої суті справи, маю щастя донес ти, що вона стоїть на доброму грунті. Дійсно, вся Європа й Америка обхоплені страшною пошестю, і надії на видужання зсередини немає абсолютно ніякої. Що дня стежники Союзу Східних Держав доносять про щораз більше й більше здичавіння європейсько-американського світу. Нам, дітям цього світу, доводиться з болем соромитися перед нашими азіатськими велико душними сусідами — така неглибокість, така нетрив кість були в нашій вихвалюваній цивілізації. Картини, які малюють стежники, наводять на глибокий сум і ви кликають жагуче бажання поспішити на порятунок загибаючому півсвітові. Я не буду Вам їх переказувати, бо Ви самі щодня їх бачите на нашій нещасній батьківщині. Скажу тільки, що найтрагічніше враження роблять такі велетні нашої культури, як Париж, Лондон і Нью-Йорк. Це тепер — моторошні, фантастичні пустелі.
Руївничо-отруйна робота наших божевільних продерлася й на Схід. Легенда щастя з силою пожежі по висушеному спекою степу спалахує то тут, то там — і доводиться вживати надлюдських, героїчних і часом жорстоких заходів, щоб гасити небезпечні місця. Бувають випадки, коли Верховна Комісія Союзу Східних Держав, спеціально призначена для боротьби з Сонячною машиною, дає накази видушувати газом або палити радієм цілі округи, заражені Сонячною машиною. Особливо часто трапляється це з островами.
Урядові кола Індії досить оптимістично, хоча й стримано, дивляться на результат боротьби. Вони гадають, що на весну дезинфекція в нях досягне ідеальної височнии. Охорояу кордонів і на полі, і на морі провадиться ідеально — і тепер майже немає випадків, щоб із Європи лопав хоч один сонцеїст до Африки або Азії.
Справа походу виглядає зовсім легкою й потребує тільки певної кількості окупаційних армій. Божевілля Сонячної машини є тим добре, що воно, паралізуючи все культурне й людське жлття, паралізує вкупі й яку-небудь здатність до організації. Ніякого опору, розуміється, ця маса жуйної худоби не зноже протиставити. Вс