Побачила її варта, почала переймати, кіньми здоганяти.
Догнали сестру у степу, кіньми прибили; потім осліпили її, відрізали буйну косу, а шаблями посікли тіло на дрібні шматки.
Вночі, коли згасли вогні, переплив брат річку, напав на людоловів, порубав, розігнав їх, а сестри не знайшов.
Три літа і три зими шукав брат свою сестру, бився з фашистами і на своїй і на чужинській землі. Була йому в битвах удача, тільки серце удачі не мало — ніде не міг відшукати Ярини.
На четверте літо знову попав брат на те місце, де колись вперше побив ворогів. Підійшов до молодої гінкої берези, щоб зрубати її. Тільки намірився шаблею, а береза заговорила до нього:
— Не рубай мене, брате, я твоя сестра, ордою замучена, порубана. Оця береза біла — це моє тіло, а трава шовкова — моя буйна коса, а чорний терен — мої карі очі...
Замовк Андрій, і після довгої мовчанки з жалем обізвалась Ольга:
— Коли б не почав братік попасати коня, а переправився через річку, то й сестру б урятував. Хай би без коня, хай би сам переплив. Чи так я кажу, Андрію?
Авжеж, так, — здивовано погодився брат, не сподіваючись, що Ольга зробить такий висновок з казки. Дмитро приязно усміхнувся: ця Ольга завжди що-небудь скаже несподіване. О, вони в нього обоє до науки охочі, буде толк... Аби тільки спокійно в світі було, та щось не схоже на спокій, — задумавсь.
А в душі ще озивалася старовинна казка, вставало Побужжя, високі кручі і замучена дівчина в зеленому степу. Згинаючись, вийшов з-за дерев і любовним зором зупинився на Андрієві, що був, як казали, увесь у батька — і з лиця, вдачі.
— Пішли, діти, до хати.
— Таточку, а де ви були? — кинулась Ольга до нього.
Андрій підвівся і спокійно, розумними, трохи сумовитими очима подивився на батька.
— На полі, дочко. Жито там наче гай стоїть.
— А чого ж мене не брали з собою?
— Щоб не плуталась під ногами, — промовив за батька Андрій. — Заблудишся в житі — хто тебе відшукає?
— Не бійся, хто схоче, той відшукає і на самому краю світу, — гордовито підвела голову, як справжня наречена: і ці слова, і манеру триматися вона вже встигла перехопити від врослих дівчат.
На подвір'ї біля квітника поралась Югина, до неї напівзаплющеними устами тягнулися барвисті квіти. З легким усміхом подивилась жінка на дітей, чоловіка.
— Давно з Городища приїхала?
— Нещодавно, Марко Григорович і Соломія привіт передали тобі, запрошують до себе, — подивилась на Дмитра. І той голубий погляд, не вицвілий, не потьмарений, був йому таким самим дорогим, як чотирнадцять років тому.
У хаті коло вази з квітами лежав невеличкий, очевидно Від пістолета, набій; по ньому корінчиком покрутився розбухлий слід іржі. На обідку біля капсуля двома мурашками чорніли чужі літери.
— Югино, звідки ця погань взялась?
— В Городищі знайшла, — відповіла безтурботно, а Дмитро Замислився.
II
Нарешті Андрій упросив батька піти в яр, щоб побачити старе Городище.
— Далеко йти, пристанеш.
— Не пристану, — уперся хлопець на своєму.
В неділю, після сніданку, вдягнувшись у святкове вбрання, Дмитро перекинув на плече дробовик і пішов з сином в чорнолісся.
Вночі пройшла гроза, і тепер в дорожних вибоїнах ще стояла зеленаво-золотиста вода, паруючи легкими димками.
За селом починались луги. Ядерний дощ прибив високу траву до самої землі, оповив сизою вологістю сліпучу зелень. Сумовито було дивитись на спустошене, витолочене, покручене вітром і негодою привілля, що курилось на сонці, мов пожарище. І раптом на очах почала оживати долина. Заспівали, затукали тяжкі краплини, спадаючи з листя і квіту на землю, заворушилась, без вітру зашуміла трава, зводячись і підстрибуючи вгору. Спочатку підводились окремі кущі, зелені і свіжі, міцніші в корені і стеблі, а між ними сіросизуватими западинами ворушилась неспокійна луговина. По ній, мов рибини, скидались зернисті покучерявлені кетяги квіту, довго перехитувались і гордовито стихали, п'ючи густе сонячне проміння. А потім, зразу, пружно підводились цілі прогалини, даючи знак іншим, і весь простір, міняючи барви, підводився міцно і вперто, розливаючи навколо п'янкі пахощі.
— Дивіться, тату, — не так захоплено, як здивовано промовив Андрій, оглядаючи чорними блискучими очима рухливе зелене море.
— Оживають, сину, бо таку породу ми сіяли, міцну, — задумливо промовив, дивлячись в далечінь.
Прісною прохолодою повіяло з лісу. На прогалинах так пахли голубі шапки чебрецю, що можна було впитися до непритоми. З-під кущика пурхнула довгонога поцябрушка і, дрібочучи продовгуватим, сизокрапчастим тілом, побігла, цінькаючи, по вигнутій оброшеній стежці. Могутнім спокоєм дихало чорнолісся. Вузлуваті натруджені дуби важко розкинули нерухомі шатра зубчастого листя. У гущавині чорних стовбурів блискавицями спадали білокорі берези, без вітру шумів полохливий лист на осиках.
З неприхованою цікавістю оглядав Андрій лісову красу, обминаючи прогалини, засіяні просом, пшеницями, яблуневі сади, огороджені воринами або просто обсаджені вишняком і черешнею.
Ледве помітною стежкою вийшли на пасіку. По траві і в блакиті синяка та фацелії довгими рядами бігли червоні вулики. Біля контрольного, навпочепки, сидів старий Марко Синиця, курникаючи під ніс якусь пісню.
Найменша дочка його, Соломія, студентка сільськогосподарського інституту, підвівши голову, пильно оглядала обсипану плодами яблуню. Знаючи, як його любить білоголовий Марко Григирович, Андрій, не здоровкаючись, зразу ж гукнув:
Діду, дайте меду!
Якого тобі, вражий сину? — підводячись, поздоровкався з Дмитром.
— Щільникового.
— Зараз не можна меду їсти.
— Чому, діду?
— Чому? Язик як цурпалок стане. Спухне, — промовив безперечно, стримуючи осміх в розкішній сивій, аж позеленілій броді.
— Ой, діду, а самі просили, щоб на пасіку прийшов.
— Так то ж щоб прочитав мені, старому, яку книжку, розповів про свої одноманітні оцінки. І тепер вони в тебе не змінились?
— Не змінились, діду.
— Все п'ятірки?
— П'ятірки.
— А б'єшся теж на п'ять?
— Всяко буває, діду.
— Соломіє, принеси гостям свіженького.
— Зараз, тату, — майнули між деревами дві чорних коси і синє плаття.
— Не треба, Марку Григоровичу. В нас і свого хватить.
— Як так — не треба? На пасіці бути і меду не попоїсти? Ти що, мене, старого, зобидити хочеш?
—Та нам на Городище треба попасти, не близький світ.
— Успієш іще з козами на торг. Ну, що воно в газетах печатають? Війною пахне, кажуть? Чи то перемелеться?
— Хто його зна, — неохоче відповів.
Отут, в лісах, в зеленому і блакитному світі, наповненому співом птахів і бджіл, не хотілося зараз думати про страхіття, що висувалось із далеких країв.
— Проклятий отой фашист. Товчеться, товчеться по світу, як Марко Проклятий по пеклу. Невже йому таки й спину не буде? Як думаєш?.. А ти знаєш — і в наших лісах якась лиха година воду каламутить. Я разів зо два чужих людей здалеку бачив. Не мішало б облаву зробити.
— Дмитре Тимофійовичу, погляньте на нашу яблуню, — підбігла Соломія.
Смагляве обличчя було ясне й щасливе, як буває в пору безтурботної юності, коли світлі надії скрізь стелять добрі шляхи. Була дівчина середнього зросту, високогруда і гнучка, мов лозина. У кожному русі вчувалася пружність і сила.
"Яку доньку викохав у лісах. Очі аж світяться розумом". — мимоволі задивився на дівчину, пригадуючи, що вже про неї, про її працю в саду і на пасіці тепло писалося в газеті. Обережно пішов поміж вуликами до яблуні. Молода крона аж угиналася від плодів, на яких пробивалися перші промінці рум'янцю.
— Це такі яблука в червні? — здивувався, торкаючись рукою до чистого стовбура.
— А вона думає виростити яблука, мов кавуни, — обізвався Марко Григорович.
— Ні, трохи менші, — серйозно відповіла Соломія. — А от якість кавуна не завадило б прищепити плодовим деревам.
— Яку саме? — недовірливо запитав Дмитро.
— Щоб вони цвіли і плодоносили кілька разів, до самого морозу.
— І це можливо?
— Можливо, Дмитро Тимофійовичу. Наука не знає слово "крапка".
"Селянські діти", — згадав твір Некрасова і усміхнувся сам собі.
"Селянські діти", — як музика обізвалися схвильовані думки, широко розкриваючи новий світ. Прислухався до них, мов до свого весілля, і добрів, і радів, дивлячися то на Соломію, то на Андрія.
Дівчина з подивом бачила, як мінилося обличчя Дмитра.
"Ех ти... маленька, — подумав, ніби про свою доньку. — Селянська дитина... А в інституті вчишся, готуєшся науковим працівником стати. Ти розумієш, що це значить? Певно і не розумієш, бо це тобі звичним здається".
— Дмитре Тимофійовичу, що ви подумали? — червоніючи, запитала Соломія.
— Багато чого... Про державу нашу. Як підносить вона нас. Розумієш, — наче матір дітей на руках.
— Як ви хороше сказали, Дмитре Тимофійовичу. Навіть не думала, що ви такий... ліричний.
— Прямо не бригадир, а типова... лірика.
Обоє розсміялися.
— Ні, Дмитре Тимофійовичу, то ви сильно передали... Скажіть: у вас є таке відчуття, що наші люди — рідня вам?
— Це ти теж хороше... Велика рідня, — задумався.
— Вірно — велика рідня! Не раз, буває, ідеш містом; ріки людей протікають, а тобі здається — всі вони твої друзі, всіх ти їх знаєш. І ще краще жити і працювати хочеться. І, правда, це анітрохи не дивно!
Повна і чиста довіра якось зразу поєднала літнього чоловіка з повівом самої юності. Як до потаємних найкращих своїх думок, дослухався Дмитро до мелодійного голосу Соломії. Було приємно, що багато її юних поривів також жили і в його серці; було хороше, що з кожним новим словом дівчина стала ще кращою в його очах, такою, як подумалося, такою, якою хотілося бачити молодість.
Селянська дитина... Як це вузько. Та таку дівчину і всьому світові не соромно показати... Ні, це не селянська — це наша, радянська дочка.
— А ти не боїшся тут, в лісах, жити? — запитав, коли попрямували до хати.
— Чого мені боятись? — здивувалася. — Дробовики є і в мене, і в батька. Вовків завжди одженемо.
— Стріляти вмієш?
— В лісі жити й не вміть, — засміялась, блиснувши двома рядками сліпучих зубів. — Торік із батьком двох вовків убили. А в Городищі, біля Білого озера, на виводок напали. Спіймали його.
— Та вона, непосида, дикого голуба на льоту збиває. Я її на генерала б учив: як почне командувати та коверзувати мною — хоч із пасіки тікай. Тільки й спокою, поки в тому інституті вчиться.