— Його мати — грекиня, вона з молоком напоїла його лютою ненавистю до всiх болгар-християн... Я проклинаю Бориса!
— Дивно менi чути, — промовив Святослав, — що патрiарх Болгарiї проклинає свого кесаря. Бiдна Болгарiя, коли таке робиться в нiй, i чим я можу допомогти тобi, отче?
— Прийми нас у Доростол, — просив патрiарх. — Ти, князю Святославе, — язичник, як i твої вої, але я молитимусь, щоб ти перемiг ромеїв...
— Я не вiрю в Христа, — сказав Святослав, — але якщо в Болгарiї немає мiсця для її патрiарха, будь тут, отче...
5
Микула здалеку побачив Ангела, що порався одразу ж за бурделем на городi, розбивав рискалем землю. Вiн вибирав камiння.
I Ангел пiзнав Микулу. Тiльки руський воїн завернув з шляху й попрямував до дворища Ангела, той кинув рискаль i швидко пiшов йому назустрiч.
— О, якого доброго гостя днесь маю! — кричав Ангел. — Цвiтано, Цвiтаної — покликав вiн жону.
Вона одразу прибiгла з двору — радiсна, збуджена, з рум'янцями на щоках.
— Як добре, що ти прийшов, — говорили навперебiй вони.
Але Микула був чимось стривожений, неспокiйний.
— Лiпше би я днесь не приходив до вас у гостi, — почав вiн.
— А що? — сполохано подивився на нього Ангел.
— Зайшов попрощатись, — важко зiтхнув Микула. — Iдемо ми до Дунаю.
Ангел зрозумiв, про що говорить Микула, бо давно вже бачив синi димки на перевалах, вдень i вночi чув важку ходу руських воїв, що прямували в долину.
— То це правда? — запитав Ангел.
— Правда, Ангеле! — вiдповiв Микула. — Ромеї пiшли на нас, впала Преслава, вони взяли Плиску й Данаю.
I вже розмовляли не тiльки вдвох. Звiдусiль, побачивши руського воїна, до дворища Ангела поспiшали люди. Пiдiйшов ближчий його сусiд — старий, сивобородий Огнен, прибiг, задихавшись, i став бiля них сват Ангела Гадж, прийшло ще кiлька чоловiкiв i жiнок, якi тiльки-но порались на городах. Усi стояли мовчки, тихо, дослухаючись до розмови Микули з Ангелом.
— Куди ж ви йдете?— питав Ангел.
— Вони напали на нас зрадою й сунуть з усiх перевалiв. Ми ж iдемо до Дунаю.
— I далi пiдете, Микуло? Микула подивився на болгар.
— Нi, — твердо сказав вiн, — пiдемо до Дунаю i там будемо битись.
— Але їх дуже багато, — замислився Ангел.
— А вже й нашi боляри пруть i пруть в гори, гавран гаврану очi не капат* (*Ворон ворону очей не виклює (болг. прислiв'я).), — сказав сусiд Огнен. — Сьогоднi вночi поїхали, сам чув, брати Турени до Преслави.
— Тепер уже вони разом з ромеями вiзьмуться за своє.
Цвiтана навiть заплакала.
— Пiдемо ми до Дунаю, — голосно промовив, щоб пiдтримати усiх, Микула, — i станемо там. Хiба для того приходили ми, — питав вiн, — щоб цю землю ромеї пiдкоряли?!
— Ой нi, — загомонiли болгари. — Руськi вої — добрi вої, були б тут — i ми жили...
— Не за те ми боролись, — вiв далi Микула, — щоб цю землю й вас пiдкоряли. Бились ми, бо ромеї однаково — що нам, що вам... Бились ми тут, бились там, у горах, — вiн простяг руку й показав удалину, — станемо тепер над Дунаєм на смерть.
— А що робити нам? — крикнув Ангел.
— Так, так, що робити нам? — заговорили всi сусiди.
Микула скинув баранячу шапку, нiби вона давила йому голову, i, спираючись на меч, довго дивився на голубу долину, над якою висiли, як лодiї з пiднятими вiтрилами, рожевуватi хмарини. З цiєї долини сюди, в передгiр'я, котився теплий вiтер. Вiн приносив пахощi свiжої землi, молодої трави. Там, далеко-далеко, видно було чорнi шматки тiльки-но зораної землi, там скрiзь видно було людей, з рiзних кiнцiв линуло мукання худоби.
— Чудна земля, — сказав Микула, розчулено дивлячись на долину й одкидаючи рукою волосся, що спадало йому на чоло, — Зараз саме час виорати її, покласти зерно... Коли ж ромей не пускає.
— Що робити? Що робити? — бiдкались люди. Микула замислився.
— Моя земля ген там, — показав вiн на далекий обрiй, — а буду стояти тут.
— Моя земля тут, — нiбито вiдповiв йому Ангел, — але стану за неї там. Я пiду з тобою, Микуло.
— Хiба тiльки ти пiдеш? — сказав сусiд Огнен. — Не буду i я тут сидiти, пiду до Дунаю.
— I я... i я... — один за одним говорили сусiди. "Чудна земля, i чуднi на нiй живуть люди!" — про себе промовив Микула.
— Я тебе одного не пущу! — скрикнула Цвiтана. — Де ти з мечем, там i я буду.
— Навiщо тобi ходити? — не хотiв мати сорому через Цвiтану й засварився Ангел. — Що жона на вiйнi?
— Не говори так, Ангеле, пiду! — зашарiлась Цвiтана.
— А коли пiдемо? — запитували вже болгари. Аж тодi Микула зрозумiв, що трапилось те, чого вiн не ждав. Вiн зайшов до Ангела попрощатись, але було не до прощання, бо i Ангел, i всi болгари, що зiбрались тут, iдуть з ними, руськими воями. I хотiв цього Микула чи нi, а доведеться йому їх вести, думати про них, стерегтись, щоб десь не наскочили на них ромеї.
— Тодi що ж, — сказав Микула. — Одразу й пiдемо... Будемо збиратись тут!
Сусiди кинулись до своїх дворищ. Микула з Ангелом зайшли до його бурделю.
— Що ж брати з собою? — бiдкалась Цвiтана.
— Вiзьмемо все, що зможемо, — сказав Ангел. — Нiчого їм не залишимо.
— А вино?
— Що подужаємо — вип'ємо, мiх з собою вiзьмемо, а остачу — в землю.
— Ти, Цвiтано, вiзьми з собою голку й нитки, — порадив Микула, — бо моя сорочка й порти чисто порвались.
— Вип'ємо, Микуло, — налив тим часом у дерев'янi кухлi вина Ангел.
— То й вип'ємо, — згодився Микула.
Так вони посидiли якусь часину. Ангел схоплювався, клав у лантух усе, що, як думав вiн, могло знадобитись над Дунаєм. Цвiтана, щось примовляючи, бiгала по бурделю, зазирала в клiтi, в ями.
I ось вони вийшли у двiр. Там було чимало сусiдiв Ангела. Але нi, не тiльки тi сусiди, що слухали Микулу, були тут. До них приєдналось ще чимало чоловiкiв, якi жили далi. Та й це були ще не всi. З усiх куткiв селища до двору Ангела iшли чоловiки, жiнки, отроки. Кiлька болгар поспiшали на конях, ще кiлька приїхало на запряжених волами возах. Всi в селищi почули звiстку, яку принiс Микула, i зробили так, як i Ангел, — вирiшили йти до Дунаю.
— Що я бачу? — сплеснув руками Микула. — Це ж усе селище йде...
— Де ви, там i ми, — почув вiн у вiдповiдь збудженi голоси. — Ако смерт — да заєдно...* (*Якщо й смерть — то разом.)
Щось уперто думаючи, довго стояв Микула бiля дверей бурделю. Потiм вiн ступив уперед, став серед людей.
— Зане так, — голосно промовив вiн, — покладемо, людiє, мiшки на вози. Гей, комонники, — голосно закричав вiн на вершникiв, — борзно поїдете на бранi! А нинi запрягайте вози, забирайте всяке жито, щоб ромеям нiчого не лишилося, женiть корiв i овець, поїдемо всi i нiчого їм не покинемо.
Ще через короткий час люди залишили рiдне село й хто на возах, хто й пiшки стали спускатись у долину. А попереду тихою ходою iшов Микула.
РОЗДIЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
1
Вiйсько Iоанна Цимiсхiя стояло в Преславi кiлька днiв. Начальник метальних машин Iоанн Куркуас знов хвалився й гордився перед iншими полководцями: це вiн говорив iмператору, що треба взяти Преславу до свята воскресiння, це завдяки йому воїни iмперiї дуже швидко пройшли небезпечнi клiсури й стоять у Преславi. На радощах Iоанн Куркуас пив, пив стiльки, скiльки могло вмiстити його величезне черево. Пив вина грецькi, болгарськi, угорськi, херсонеськi, задунайськi — iз землi уличiв, зробленi iз жита, — пив усе, що було в пивницях болгарських кесарiв.
Проте, вiддаючи належне Iоанну Куркуасу як винопивцевi, не слiд забувати й того, що тут, у Преславi, вiн робив ще одно звичайне для нього дiло, так що навiть диякон Лев написав про нього в своїй iсторiї: "Магiстр Iоанн вчиняв у Мiсiї безумнi злочини проти священних храмiв, вiн пограбував багато церков, а ризи й святi сосуди використав для власного вжитку". Що б хто не говорив про iсторiю диякона Льва, а про Iоанна Куркуаса вiн писав правду!
Але пив i грабував Преславу й болгар не тiльки Куркуас, а всi полководцi й воїни, а також iмператор Iоанн. У свято воскресiння Христа, — о, його в Константинополi завжди вiдзначали урочисто, багато, — тут, у Преславi, iмператор Iоанн також зробив великий вихiд iз собору преславської Софiї. Разом iз кесарем Борисом вiн проїхав вузькими вулицями Преслави, де ще зяяли розбитi вiкна й дверi i пахло згаром, разом з кесарем виїхав за город, де вишикувались i бурхливо вiтали iмператора легiони. Потiм iмператор Iоанн розговiвся, пообiдав, навiть поцiлувався з кесарем Борисом. А пiзнiше покликав проедра Василя, сказав йому, що виступає з вiйськом, велiв проедру пильнувати за скарбом болгарських каганiв.
Пiсля цього iмператор Iоанн повiв своє вiйсько далi...
Тепер, проминувши Стару Планину й Плиску, це вiйсько виглядало справдi страшним i грiзним. Там, у горах, де таксiархiї ховались в ущелинах, вiйська майже не було видно. Тут, на схилах Планини й придунайськiй рiвнинi, де попереду їхало багато закованих у броню вершникiв, а за ними крокувало бiля п'ятдесяти пiших i кiнних таксiархiй, з правої й лiвої руки посувалось чимало турм i банд фемного вiйська, — тут, на схилах гiр i рiвнинi, одразу видно було всю силу iмператора Iоанна, гордiсть Вiзантiї!
Посуваючись з своїми безсмертними посерединi нього вiйська, iмператор Iоанн вiдчував себе в повнiй безпецi. Раз за разом оглядав вiн з пагорбiв своє вiйсько, посмiхався. Це була ще не вся його сила. За наказом iмператора кiлька таксiархiй i друнг з фем iшли понад морем з Месемврiї й Варни, щоб проминути невисокi Лудогори й несподiвано вийти до Дунаю. Десь пливли до Дунаю й кораблi Вiзантiї. Iмператор Iоанн був певен, що гордий Святослав, який опинився з своїм вiйськом на смужцi землi над Дунаєм, не вистоїть проти ромейського вiйська. Вiн уже зараз, либонь, сiдлає коні, щоб тiкати за Дунай!
Вражало iмператора те, що ромеї не зустрiчали на своєму шляху ворожого вiйська. Невеликi бої довелося провести тiльки в Данаї й Плисцi, — там стояла й до останнього билась сторожа князя Святослава. Легiони iмператора Iоанна минали городи й села Болгарiї. Тiльки недавно тут буяло, кипiло життя, кузнець робив своє дiло, а ратай своє. А зараз легiони йшли й не чули людського голосу, не бачили нi кузнеця, нi ратая, йшли нiбито в Аравiйськiй пустелi...
На питання, де подiлись тутешнi люди, не могли вiдповiсти й боляри, що виходили з сховищ i приєднувались до вiйська iмператора. Люди були? Були. Князь Святослав мiг їх забрати до себе? Нi, князь Святослав не брав їх до себе.