Із постачальниками розраховуємося виробами по собівартості, а вони торгують нашою продукцією з дисконтом. На заводі ж за нашими справжніми цінами ніхто не купує.
— Пробачте за втручання, але людям ми також відпускаємо за собівартістю, і вони перепродують фірмачам прямо попід заводом, — вставив слово голова профкому.
— Я пропоную розпродати неліквіди, якими забите бомбосховище. За ціною металобрухту піде зі свистом,— сказав Гегіль.
Павло тоскно зиркнув на підлеглих: скільки начальників, а — окрім Фіми — ніхто нічого не пропонує.
— Добре. Все, що надійде сьогодні, спрямуйте на зарплату ливарникам, — скомандував він бухгалтерці.
На заклик директора якось діяти, першим відгукнувся інженер відділу постачання Павло Іванович Лазарєв. Із року в рік він завозив сировину на план, який доводило міністерство і який ніколи не виконувався; матеріали ж списувалися в повному обсязі. Ніхто не знав, скільки їх накопичилося у відвалах вздовж двох кілометрів під'їзних путей.
— Цигани — жінки й діти, — нишпорять навкруг заводу, видобувають з-під землі чушки, старий циган конякою возить надбане до "Чермету", а ми звідти його купуємо, — пояснив Лазарев.
За його пропозицією Шелестович створив з інженерів підрядну бригаду, яка за літо руками наколупала з землі два десятки вагонів чавуну, металобрухту, феросплавів, і того вистачило на три місяці роботи ливарного цеху.
Стратегічний замисел Шелестовича полягав у суцільній переорієнтації заводу на світовий ринок, де, отримавши товар без попередньої оплати, не "кидали", як то робили росіяни, а платили валютою. "Наш завод величезний і здатен виготовити будь-які обсяги потрібної вам продукції. Надішліть ваше замовлення, і ми гарантуємо його виконання", — такі листи він розіслав гігантам автомобільної індустрії всіх континентів, але жодної відповіді не отримав. На той час заводські інженери, роздобувши кресленик гільзи до двигуна німецької вантажівки MAN, прийшли до висновку, що існуючі технології й обладнання не придатні до виготовлення продукції такої міцності і точності.
Оскільки дві третини заводських витрат приходилося на лиття, технологічну "революцію" розпочали з ливарні. Кілька років до того Павло разом з Самусем за розпорядженням обкому партії побував у болгарському місті Враца — "побратимі" міста Суми.
— Повчиться у людей. Ливарний брак у них не двадцять дев'ять відсотків, а півтора, і немає тієї чорної пилюки і чаду, як у вас. Дарма, що болгари, — зауважив другий секретар.
— Візьміть з собою пару десятків "Почесних Грамот" і "Вимпелів переможцям соціалістичного змагання", — напутив секретар по ідеології.
— Не забудьте пляшок із дванадцять нашої "Сумської Горобинової", — додав завідувач промислово-транспортним відділом.
Болгари прийняли делегацію сердечно; поселили в апартаментах центрального готелю, показали навколишні історичні місця, годували виключно у ресторанах і поїли без передиху. Натомість виробництво показали бігцем. Їхня ливарня вразила чистотою, а лабораторії були заставлені німецькими аналізаторами, мікроскопами і спектрометрами.
— Без такого оснащення годі й мріяти про експорт, — зауважив директор Петров.
Офіси були обставлені небаченими у Конотопі персональними комп'ютерами, принтерами, сканерами і факсами. Рекламний стенд у кімнаті переговорів наглядно свідчив, що вся продукція експортується до розвинених країн. Самусь завів розмову про технічну документацію. Відповідь болгарського колеги збентежила: це наше "Ноу-Хау" і якщо хочете, купуйте, а задарма мені не дозволять.
Для звичайного радянського підприємства закуповувати технології за власною ініціативою було неможливо, і Самусь вдався до умовлянь.
— Не ображайся, Михайле. Ось я передам тобі технологію, ти її впровадиш і отримаєш прибуток. Так? А який зиск для нас, для Болгарії? Відповідно до нашого законодавства, я мушу отримати від нашого Уряду дозвіл на передачу Ноу-Хау, а це без оплати неможливо.
— Але ж нас поєднує вікова дружба народів, — прижмурив око Самусь.
— Хіба ми не щиро вас приймаємо?
— Мені здається, ти нам не віриш? — напирав Самусь.
— Тобі я вірю. Я Радянському Союзу не вірю, — вдумливо відповів господар.
— Тут ось із обкому передали грамоти і вимпели, — Павло позбувся важкого пакунка.
— Залиште он на тій полиці. Прийде прибиральниця і дасть їм раду, — усміхнувся Петров.
Так би і повернулась делегація ні з чим, якби не винахідливість Шелестовича. Проходячи цехом повз жбан із приготовленою ливарною фарбою, він зашпортнувся і ненароком занурився в неї рукою по самий лікоть. Від негайного прання піджака він чемно відмовився, натомість в готелі дбайливо упакував його в поліетиленовий пакет.
— Вдома лаборанти нашкрябають субстанції і визначать хімічний склад, — втішив він Самуся.
Від того візиту минуло чотири роки. Радянський Союз розпався, відновилася незалежна Україна, а завод у технології лиття так залишився на місті. Приготовлена з вітчизняних матеріалів фарба лущилась, і відливки відходили в брак. Врешті-решт металурги змирилися і припинили втомливі експерименти. Прибувши до Враци вже директором, Шелестович запропоновував інтригуючи задумку — Спільне Українсько-Болгарське підприємство.
— Зі свого боку, ми внесемо в статутний фонд потужний ливарний цех, ви його бачили, а ви — технологію лиття. На період її впровадження ми, не чекаючи прибутку, постачатимемо вам чавун, який в Україні у півтора рази дешевший, ніж у Болгарії, — розпочав Павло. Болгарин промовчав. — А ще ми зможемо поставляти катодний нікель по десять тисяч доларів за тону, — соромливо додав українець.
Чарівне слово "нікель" зачепило Петрова. Піднявши очі в стелю, він пошепки підрахував ймовірний зиск: "Десет хиляд в Україні, дванайсед хиляд в Болгарії, — два хиляд чиста печалба на тона... Харашо, дуже харашо". Доручив юристу опрацювати документи, а тим часом запросив відвідати цех. Цього разу господар показав геть усе. Найдовше Шелестович затримався біля каруселі, з якої виходили біло-рожеві відливки. "Неначе булки в одеській пекарні на Канатній вулиці", — заздрісно подумав він.
Установчі документи сторони мали підписувати на другий день. Згідно Угоди українська сторона зобов'язувалась передати до Статутного фонду цілісний комплекс ливарного цеху, вартістю вісім мільйонів доларів, а болгарська сторона — комплект документації на технологію, який Петров оцінив у два мільйони. У такій самій пропорції, вісімдесят до двадцяти, домовилися ділити майбутній прибуток.
Вечерю Петров влаштував у горах, у приватному ресторанчику, що ліпився до рожевої скелі понад веселим струмком. Прямо на вході шинкар налив по чарочці пряної саморобної горілки. "Аперитив. За рахунок закладу", — об'явив він. Подали грецький салат у глибокій мисці, зі справжньою овечою бринзою, додали по смаженій поросячій ніжці.
— Він щоранку коле кабанчика, і в нього завжди свіжина, — задоволено пояснив Петров.
Гарна видалася вечірка в горах. Обидві сторони були задоволені результатом перемовин і дозволили собі геть розслабитись. Опісля ще довго бродили нічним містом, не минаючи жодного генделика, і Петров пригощав гостя де кавою, де вином із горішками, де морозивом.
Ранком Шелестович вийшов на балкон готелю і з четвертого поверху озирнув гостинне місто. Приватні двоповерхові і триповерхові цегляні будинки під червоною черепицею підкреслювали заможність їх мешканців. Подумалось: "Чому у нас не дозволяли так будувати? Бач, які болгари! Створюють житло собі на радість... І технологічно нас випередили... Навчалися у наших інститутах, а обігнали".
По-болгарськи Враца — це ворота. Невеличке місто, захищене від вітрів прадавніми біло-рожевими і блакитно-білими мармуровими горами, оточене з трьох боків стрімкими скелями з вузенькою ущелиною на виїзді, віками поставало перепоною всяким завойовникам. Гори не дають волі вітрам, і восени місто вкутується щільним туманом. Петров розповів, як італійські фахівці, що монтували у нього на фірмі високоточний верстат, повернувшись із двотижневої відпустки, в ясну погоду вперше розгледіли ті чарівні скелі. "Як швидко ви їх збудували!" — захоплено пожартували вони.
В очікуванні документів Павло пройшовся центральною вулицею, вимощеною місцевим мармуром і засадженою розкішними платанами. Серед численних магазинчиків натрапив на книгарню "Советская Книга", що закінчувала розпродаж застарілого краму, і придбав томик Івана Буніна, якого досі не читав. З вітрини музикального магазина на нього глянув золотавий альт-тромбон. Спершу застидився: навіщо директору дудка? Та глянувши на ціну — п'ятнадцять доларів за інструмент у купі з футляром і мундштуком, — не утримався і купив: хтозна, може колись захочеться? Минулого разу він привіз із Болгарії шикарне укривало з овечої шкіри, яке дуже сподобалось Анфісі; сьогодні ж йому трапилася елегантна шкіряна куртка для неї і славнозвісні джинси марки "Super Rifle" для Платона й Олени... Втомившись від походеньок, Павло пригостився чашечкою кави по-турецьки, зайшов до головпоштамту і неспішно написав листа дружині. Свята традиція: де б він не бував, звідусіль надсилав їй лист. Знав, що тліє вона серцем, щоб у нього все вийшло і щоб він, випавши з-під її контролю, якось себе не знеславив.
Приватизація заводу відбувалася на трьох аукціонах і розтягнулася на два роки. Трудівникам заводу разом з адміністрацією за їхні ваучери перепало тринадцять і чотири десятих відсотків акцій; ще двадцять один відсоток розійшовся серед населення України; решту ж прибрали до рук дрібненькі фірмочки, які розраховували перепродати свої пакети з наваром. Щоб прискорити процес, вони тиснули на Голову Правління, створюючи йому незручності у прийнятті ключових господарських рішень, які він, згідно Статуту, мусив узгоджувати на загальних зборах. Аби привабити хоч якого стратегічного інвестора, Шелестович самотужки склав Бізнес-план, переклав його англійською і запропонував Європейському Банку. Незабаром, до Конотопу прибув Голова інвестиційного фонду, зареєстрованого на Багамських островах, чистий американець. Молодий красень — справжній Мальборо — із ноутбуком замість записника, був приємно здивований наявністю стратегічного плану і останнім бухгалтерським звітом.
— Але ви нічого не пишете про якість? Я б порадив залучити авторитетну сертифікаційну компанію й атестувати вашу систему якості на відповідність світовим стандартам, — зауважив він.
Казус стався при обході виробничих приміщень.