Та й свої хлопки були... Ще й панночки різні... Ну, от як гарем. Так я з ними пив, хмелив себе їх поцілунками... Отже, ми з тобою — квити. І ніхто нікому...
І на півслові урвався. Настя стояла перед ним і ніби виросла на цілу голову. Очі її кидали блискавки. Рука лунко стукнула костяшками пальців об стіл.
— Цить! — пошепки наказала вона. — І ти ще насмілився розповідати... Ух, який же ти!..
І, не зиркнувши на нього, гордовита, недосяжно-прекрасна в своїй ображеній і незламній величі, вийшла і запнула за собою завісу намету.
Сагайдачний рвонувся за нею, але не добіг до виходу і важко гупнув на землю.
— Ну, коли ж весілля? — зустрів Настю Корж, але Гюль-Хуррем і не зиркнула на нього.
— Весілля коли, кажу? — перепитав Корж гучніше.
Настя рвучко обернулася.
— Це тебе не стосується, Даниле. І не лізь в чужі справи, коли не питають.
— Як-то? — обурився Корж. — Та я ж тебе малою на руках носив! А ти! А вже на весілля якщо не ти, то пан гетьман мене запросить, бо ж я розповів, де ти поділася, ще й допомагав тебе визволяти, під кулі та під шаблі за тебе ліз. Недобре робиш, дівчино! Не ламай кирпу перед бідними! Мо, ще й не раз до мене по допомогу прийдеш.
Настя трохи пом'якшала:
— Ніякого весілля не буде, — спокійно пояснила вона, — бо я одружилася там, у Туреччині. В мене є чоловік і дитина, а де ж ти бачив, щоб за життя чоловіка вдруге одружуватися?
— Ocь воно що, — збентежено почухав потилицю Корж. — А я гадав добре випити за твоє щастя... А хто ж він, грек чи болгарин? Бо коли ж він бусурман, так воно... той... не шлюб...
— Ні, турок, — вже роздратовано відрізала Настя.
Корж так обурився, що навіть упустив люльку, яку старанно набивав корінцями.
— Та ти, Насте, здуріла, чи що? Щоб пана гетьмана поміняти на якогось поганого бусурмана? Та ти з паном гетьманом як у бога за пазухою була б!.. Та хата ж в нього яка зараз у Києві! Аж шість покоїв внизу, та й нагорі ще світлиці. Італієць якийсь збудував. І добра ж там!.. Он які килими!.. З Каффи привезли, з беглер-бейового палацу... І пан воєвода вчащає до нашого Сагайдака, наче до рівного.
І, обурений вкрай, Корж аж плюнув і пішов геть.
— Всі ж вони, суки, однакові, — бурчав він під ніс. І Горпина, і Настя. Та щоб самого пана гетьмана!.. Іч, падлюка!
Любка мовчки слухала розмову Насті з Коржем і, коли він пішов, подала Насті вечерю і сумно похитала головою. — Навіщо сказала ти йому, господине, що повернешся до падишаха?
Настю дратувало запитання, і вона сухо відрізала:
— Бо це правда. Я сказала Сагайдак-беєві, що не залишусь з ним.
Любка з жахом і здивуванням розкрила великі очі і сплеснула руками.
— Та хіба ж ти, господи не, не знаєш закону? Нема тобі дороги до падишаха, як з могили мерцям. Чи то життя тобі обридло, такій молодій та красивій?
Настя знизала плечима.
— А що ж мені — залишатися в цьому бруді і смороді? Чи до Києва податися невідомо навіщо і куди?
— Але ж, господине, за шаріатом, коли чоловіки побачать султану — вона мусить вмерти того ж дня. Її зашивають у лантух і кидають у Босфор біля Дівочої [322] вежі. Ну, а тут, певне, кинуть у Турле, чи як він там зветься.
Настя пополотніла. Вона рвучко обернулася до Любки і зазирнула їй в очі. Але й тіні жарту чи глуму не було в її сумних, безбарвних очах.
— Ти це напевно знаєш? — перепитала вона.
— Та як же!.. Це ж відомо кожному в Стамбулі. Адже ж баші, і крамарі забивають жінок, коли вони розкриваються перед чужими чоловіками, а в падишаховому сералі це ще суворіше. Та поки ми тут відпочивали, вже й вирок тобі там підписано і муфті Есаад фетву ствердив, бо не могли б вони для тебе зламати закону. Тоді повстали б і яничари, і спагі — і всі. Вони і так ненавидять падишаха і готові причепитися до першої дрібниці, аби позбутися його.
Настя й гребінь упустила з рук, а Любка уперше за життя наважилася розповісти своїй господині все, чого та не помічала і не бажала бачити, засліплена підлесливістю і пишнотою палацових церемоній.
— Давно вже вихваляються яничари, що заб'ють падишаха за його скупість і за фетви проти п'яниць. І ніхто нe піде захищати його. Не люблять його в народі, бо аж стогін іде від бакшишників. Смокчуть баші з живого і мертвого, бо ж не довго доводиться кожному з них ласувати на добрій посаді: завжди знайдеться багатир, дасть хабара у сералі, щоб дали йому теж підживитися. А вільної посади й катма. Отже, доводиться виганяти кого-небудь з урядовців, щоб призначити на його місце того, хто дасть хабара. А як грабував людей Алі-баша!.. А муфті Есаад як грабує!.. Навіть про тебе, — боязко прошепотіла Любка, — кажуть, ніби Гюзельдже робив тобі подарунки, щоб ти просила падишаха за певних людей... От і плещуть по казармах, ніби ти розхитала державу... Та якщо війна триватиме довго, та якщо вдарять морози — не зносити падишахові голови. А зараз пішли серед війська чутки, ніби нема перемоги тому, що ти шпигунка козацька і все їм переказуєш. Недурно яничари обсіли твій і падишахів намет, щоб ані вдень, ані вночі не могли ви врятуватися від їх люті. Ні, господине, не треба було кидати Коржеві таке слово... Хоч і незначна він людина, а й він десь бовкне зайве... І пішло... Ще не дай боже, дійде до Саrайдак-бея — і дійсно вирядить він тебе до падишаха. Не губи ані себе, ані мене, бо ж і мені без тебе нема де подітися, — доказала Любка і заплакала.
Настя мовчить, приголомшена і залякана. В пам'яті постають спогади про втоплених у Босфорі султан, яких випадково бачили без серпанку. І жах, холодний жах охоплює Гюль-Хуррем. Вона тремтить, наче змерзла або вже відчула себе в холодних хвилях Турле.
Довго сидить вона нерухомо, хоч Любка вже розчесала і позаплітала їй на ніч волосся, потім наказує Любці послати постіль. Любка зникає і незабаром повертається з оберемком сіна і бараницями. Якомога краще стеле вона ліжко для господині і загортається біля її ніг у стару свитку Коржа.
Блимає каганець. Холодний жовтневий вітер просочується крізь подертий намет і задуває тьмяний вогник. Туман і мжичка навколо султани, і так само темно і холодно на серці її.
Що робити? Де подітись? Хіба що самій кинутися в Турле, як тоді — в Чорне море? Але огида проймає Настю при думці, що її молоде розкішне і випещене тіло задубіє, захолоне і стане поживою раків і хробаків.
Так що ж тоді, повернутися і сказати цьому схудлому козакові з сивиною на скронях і запаленим поглядом божевільного, що вона згодна стати його дружиною? Але ж як звикнути до вбогого, сірого і одноманітного животіння після барвистої розкоші султанських палаців? Та невже він той самий гетьман, якого чекала вона дівчиною з такою закоханістю і захопленням? І що їй до того, що вона ходитиме тут без серпанку, коли й під прозорими бруськими газами вміла вона тримати цілу державу в своїх випещених жіночих руках. Та ще й яку! Тільки такий хлоп і хам; як Данило, і може обурюватися. "А хатаяка: шість покоїв та дві світлиці", злісно розреготалася Настя. Знайшов чим привабити після стамбульських палаців, де з ранку до півдня не обійти всіх покоїв!
Але що робити?
І не спить, борсається у безсонні султана Стамбула, наче риба, викинута на пісок. З жахом прислухається вона до пострілів чатових і до турецьких гармат, бо ж перемога турків загрожує їй смертю.
Та й важко заснути хоч на хвилину в козацькому таборі: шумлять козаки, перегукуються, співають пісень або мчать верхи повз її намет, і від кінського тупоту здригається під нею земля. От у Османа в таборі — тихо, пристойно, наче в самому Стамбулі, де тільки у свята, після селямлику, чути співи й танці. А лайку... тільки серед гяурів і чути її, тому що не бруднить собі вуст правовірний сороміцьким словом, як не ковтне пташиного посліду або кізяка.
Минає ніч серед думок і вагань. Ось залунав у турецькому таборі північний азан. Ось заспівали півні. А сну все немає... Заснула Любка і уві сні кашляє важко й надсадно. Відвикла Любка від холоду, застудилася. Настя пригадує свою мавпочку, сина, папуг, що вміють говорити по-людському, своїх карликів, танцюристок і казкарок з Медіни й Каїра. І здається їй, що знов захопили її людолови і привезли до палацу Назлі-ханум, але цього разу вже не видертися їй на волю...
І сльози, безсилі сльози точаться з її очей, і кусає вона собі руки, щоб болем притамувати муку душі...
На світанку заснула Настя, але враз прокинувся табір — і знов тупотіння, вигуки, співи, лайки і розмови розбудили колишню султану Стамбула. Настя не розплющувала очей. Боліли заплакані очі. Боліла голова. Нерухомо лежала вона на бараницях і не хотіла ані думати, ані говорити. Любка тихенько вислизнула з намету, і саме тоді заспівали в турецькому таборі муедзини, кришталевими лункими голосами. І побожно, наче правовірна, повторила за ними Хуррем:
— Лла аллах іль аллах, Мохаммед регуль аллах [323].
А за мить хитнулася завіса намету, і, схрестивши руки на грудях, стала перед нею Любка:
— Господи не, там якийсь лікар-франк... Він просить доповісти про себе. Каже, ніби прийшов в негайній і важливій справі.
— Я не виспалася. Хай прийде згодом, — з зусиллям вимовила Настя.
— Та я сказала, господине... А він настоює...
— Ну, хай ввійде, — байдуже зітхнула Настя.
Все одно... Як краплина туману, повисла вона між небом і землею і не знала, що робити, де подітися.
Лікар Ле-Куртьє, лейб-медик королевича Владислава, церемонно вклонився і торкнувся землі крислатим капелюхом з пишним страусовим пір'ям.
— Міlls pardons, princesse. Я дуже вибачаюся за ранній візит. Мсьє гетьман важко захворів. І я, comme un docteur, мушу поговорити з мадам.
Він замовк, зиркнув на Настю, чекаючи запитань, але Настя мовчала.
— А доктор етта — c'est соmmе un cure, як пан-отьєь, — виправився він, щоб його зрозуміли. — Він багато батшить і багато розумійє про паціент. І мовшить, і говоріть тільки тоді, колі дуже треба. Втшора мсьє гетьман дістав великий сердешні шок — зворушення. Він був непритомні. Він міг вмірать. А внотші він марів і все кликав до себе мадам. Voila. І тсе може його загубити. Треба підтримати кворі. Сказати добре слово. Оh, c'est un grand hоmmе! Un chevalіеr. Корольєвитш його полюбляв. А тепер...
Настя зблідла, напівпідвелася.
— Помер? — суворо спитала вона.
Лікар заперечливо тріпнув головою.
— Ні.