А в городі — холод та голод, та ще для нас, учорашніх… Дарина ж моя ніяк не віддихається після тифу, харчі їй потрібні".
То ми з Уляною Несторкою до гостя городського — усе пан та пан. Йон посміхнувся гірко та й мовить: "Який тепер з мене пан? Усі ми тепер — товариш, по горю та нещастю…" І запитала Уляна у Дмитра Листопада про дочок його. Йон і розказує, а ми слухаємо та мовчки плачемо:
"Богдана — не знаємо, де й вона тепер. Бо як прийшли німці й гетьманці, з більшовиками пішла вона. Тільки й надії нашої, що Бог її вбереже, бо нині Бог, з усього видно, за більшовиків руку тягне. Та й останненька вона у нас, із дітей наших. А Марія — нема уже Марії на світі цьому, згоріла Марія у пожежі світовій, яку й ми з Дариною колись починали роздмухувать, може, за це нас доля так тяжко й карає. Нема Марії нашої на світі, і Дарині першій це відкрилося. А відкрилося Дарині моїй, бо таке горе велике серце матері і за тисячі кілометрів чує, уже й наука сучасна не заперечує. Минулого літа, десь під ранок наснилася їй Марія. Ніби іде дочка наша довжелезним тюремним коридором, обертається й каже: "Прощайте, мамо, і простіть, що нове горе вам причиняю. Помирати я іду за волю народну, пом'яніть душу мою…" І пішля вона далі, по сходах, униз, ніби сама земля її ковтає. Тоді — постріл, і від того пострілу Дарина моя прокинулася, у саме серце їй кольнуло. Уранці не чуть Дарини моєї і не чуть, піднімаюся я до неї в кімнату, а вона біла як смерть за столиком сидить, і свічечка мерехтить перед нею, і іконка, і портрет Марії. І мовить до мене Дарина: "Ось, душу Марії поминаю, нема вже на світі старшої дочки нашої…" І розказує про видіннє своє нічне. Став я її всіляко розраджувать, хіба тепер можна, кажу, снам вірити, коли серце людське — рана суцільна, кривава, будь-що привидиться. Але не чує мене Дарина моя. І ходила вона до собору, подавала за упокій душі Марі іної — і на дев'ятий день, і на сороковини, поки й сама в тифі не злягла. А як злягла вона в тифі, я картопельку у саду, на грядці копав, де раніше у нас квітник був. Тепер уже й панам не квіти в голові, а картопелька. Копаю я картопельку, аж іде вулицею чоловічок підстаркуватий, в одежині убогій, з двома торбинами через плече, коцюба в руці. Глянув він на дім наш, тоді — на мене, а паркан я ще минулої зими спалив, не було чим топити. Тоді переступає той чоловік через канавку, яка од огорожі нашої залишилася: "Чи не подасте, Христа ради, картоплинку?" Дав я прохачеві три картоплини. Поклав він їх до своєї торбини і запитує: "А чи тут проживають пани Листопади?" — "Тут", — кажу. Як познайомилися ми, признався той прошак, що не випадково він тут, біля Мар'їного гаю, а розшукує Дарину Листопад. Розшукує Дарину Листопад, бо заприсягся передати їй листа од дочки Марії. Останній це лист її до матері, бо уже немає Марії в живих. Як повстали улітку есери супроти більшовиків, була й Марія з повстанцями заодно. Але не судилося їм перемогти, бунт приречених це був. І відбувся невдовзі скорий суд більшовицький, і засудили Марію до страти. І в ніч свою останню написала Марія в тюрмі слова прощальні до матері. І залишила листа тим, хто в камері з нею перебував. Але і їм воля не світила. І передали листа таємно людині, перед якою мали відчинитися двері тюремні, а сам він — з Києва. І розірвав прошак підкладку свого піджачка, і дістав цидулечку. Як розгорнув я того папірця, руки мені затремтіли і серце наче кліщами стисло, хоч наче ж і не рідна мені Марія, була вона уже в Дарини, коли ми побралися. Кров'ю було написано листа того! Пам'ятатиму я до скону кожне слово його, кожну літерку: "Мамочка, дорогая! Спасибо, что тывоспитала меня такой, какой я есть. Я умираю за свободу. Народ наш обманут, но история все поставит на свои места, и только ее приговор будет справедлив. Прощай. Прости. Твоя Мария". Заплакав я гірко, але нічим не міг мене втішити чоловік, що листа приніс, сказав тільки, що в підвалі тюрми їх розстрілювали, засуджених до страти, отже сон Дарини правдивий був. Погрівся він коло вогню, а на грядці сухий бур'янець горів, попрощався і пішов своєю дорогою, до Києва йому треба було. А як пішов той чоловік од мене, узяв я гріх на душу, поклав листа Маріїного у вогонь, і згорів він безслідно. А узяв я гріх на душу, бо не міг листа того, кров'ю написаного, показати Дарині — не витримало б серце її материнське. І сказала на теє Уляна Несторка розсудливо: "Проститься вам, пане Дмитре, гріх цей. Матка є матка. Хоч і наснилося їй, і подавала вона за упокій, а іскорка надії тліє в душі її, покуль і душа у тілі. Чи вам було гасити ту іскру останню?" Отаке судилося мені почуть на хуторі Семи-розумовім, і зберегла я почуте у пам'яті своїй, як у скрині.
І нічого не чути, не знать було про Богдану відтоді, як німці до Мрина зайшли. Уже повертало на зиму, коли примчала варта гетьманська до будинку Листопадів. І перевернули гетьманці усе в домі, але нічого не знайшли, що шукали. І запитували вони в батька й матері, коли вони востаннє бачили дочку свою. І відповідали Листопади, що з самої весни, як влада перемінилася, не знають нічого про долю її. Тоді посміхнувся старшина, який командував солдатами: "Може, й правда, що з весни не бачили ви свою більшовичку, але навряд чи коли уже й побачите. Кубло більшовицьке з підпільною друкарнею ми розкрили в повіті, і вона в тому кублі була не останньою. І чекає на неї тепер суд наш скорий, військовий". Слаба ще була Дарина після тифу, але другого дня пішла до тюрми мринської, щоб про Богдану дізнатися. Але нічого не сказали їй у канцелярії тюремній. І ходила вона щодня до тюрми, як на службу, і вистоювала біля воріт тюремних, ї зжалилися нарешті над старою жінкою в тюремній канцелярії і сказали: "Не ходіть до нас і не вистоюйте, як на варті, бо вже немає дочки вашої в тюрмі, а повезли її до Києва". І зібралася Дарина хутчіш до Києва їхать, але поїзди не ходили, страйкували залізничники, а пішки іти — ноги після хвороби не несли.
Та скоро загриміли бої під Києвом, відлунило голосно і в Мрині: війська Директорії билися з гетьманцями, а з сівера уже вступали до Краю червоні загони. Як вщухли бої у місті, рушила Дарина до Києва.
їхала трьома поїздами, кілька днів просиділа на вокзалах, а таки добралась. У Києві діяли військово-польові суди, на стінах будинків висіли накази командира осадного корпусу про кару на смерть для провокаторів і погромників. Великими грошовими штрафами каралися власники крамниць, які не замінили російських вивісок на українські. Спалені будинки, вибиті вікна, посічені шрапнеллю стіни усе ще нагадували про торішній артилерійський обстріл Києва більшовицькими військами. А вже оголошено було про нову війну з Радянською Росією, уже червоні частини зайняли Харків. В один із січневих днів місто хоронило загиблих у бою під Мотовилі вкою. Гарцювали січовики на конях, слідом везли на гарматних лафетах чорні труни. На кожній труні лежав багнет і військовий шолом. Загиблих хоронили в Царському саду, в братській могилі. Дарині од побаченого віднялися ноги, ледве добралася на Шулявку, де мешкала невістка. А як трохи одлежалася, стала оббивати пороги київських канцелярій. І всюди відповідали їй, що Богдани Листопад у київських в'язницях немає. Тоді почала вона ходити од тюрми до тюрми з передачею. Але ніде не прийняли в неї передачі для Богдани Листопад.
А як зайшли до Києва червоні війська, поспішила Дарина до міського моргу, бо сказали, що там лежать постріляні в тюрмах, коли влада мінялася. І були люди, що знаходили рідних серед постріляних та порубаних, плач і стогін висів під склепіннями підвалів. Але тіла дочки своєї не знайшла Дарина.
І бродила Дарина по київських вулицях у надії зустріти Богдану серед нового люду, що переможно наповнював місто. І зупинили її патрулі військові, бо усе в Дарини, од постави до одягу, свідчило про приналежність її до буржуазних класів, яким, згідно з наказом військового коменданта, належало негайно оголосити соціальну війну. Але розказувала вона про дочку, більшовичку, яка в тюрмах була за гетьманщини, а тепер — невідомо де, на цьому світі чи на тому. І відпускали її, бо й глухому чути було щирість душі її зболеної. А як вривалися до невістчиної оселі серед ночі з обшуками переперезані кулеметними стрічками люди, повні підозри й ненависті до буржуїв, шукали золота і прикрас, рвали портьєри на онучі, гордо мовчала Дарина про дочку-більшовичку.
Що спільного мала Богдана її з цими людьми? І не вибачили б Дарині її гордості, але завбачлива і практична невістка відкуплялася од нічних гостей горілкою, запасеною в часи гетьманщини…
А як устаткувалася трохи нова влада, привела тривога материнська Дарину Листопад у міський партійний комітет. Але й тут нічого не знали про долю дочки її, а може не хотіли сказати, навіть матері, ї стояла Дарина в коридорі, під стіною, як на березі ріки бурхливої: люди, приналежні до справ революційних, заклопотано снували коридорами, а вона із горем своїм особистим почувалася чужою їм. І тут почула вона голос жінки, що бігла коридором: "Товаришу Домонтович! Тут ще для вас пакет, з Москви!" І побачила вона кремезного чоловіка, що обернувся на той голос. Був він увесь у чорному: чорна шкіряна куртка, шкіряні штани і чоботи, чорний шкіряний картуз, і тільки голова, геть сива, та ще посріблена роками борідка дисонували із вбранням його. І це був він, той Дмитро Домонтович, якого Дарина знала ще з Петербурга, з яким потім зустрічалася в Києві, коли розшукувала Марію, сестру свою, той Дмитро Домонтович, що хоронив Марію на каторжному цвинтарі, на далекій Карі, як писав про це в своєму останньому і єдиному листі Іван Коляда. Це був Домонтович майже нереальної сьогодні молодості, хоч і для нього не минули безслідно десятиліття, що спливли від тої пори. Це був той Домонтович і не той: цей, нинішній, Домонтович мав владу над багатьма людьми, над їхнім життям і їхньою смертю, і це відчувалося в ході його, в кожному порухові, у кожному слові, у суворому блискові очей його. Люди розступалися перед комісаром, як вода перед могутнім кораблем. І ступила Дарина назустріч Домонтовичу, і перепинила ходу його владну.