— Так, Свенелде, i кесар, i боляри заслужили на те, щоб їх убити. Але що тодi сказали б у Вiзантiї i тут, у Болгарiї? Адже вони й так кричать, що ми язичники, варвари, вбивцi... Нi, — помовчавши якусь хвилину, вiв далi Святослав, — тому, хто вбиває не лева, а пса, честi мало. Прийде час, i коли скаженi пси перегризуть один одному горлянки, буде видно, хто зробив по правдi — ми чи кесарi Болгарiї. Шкода болгар. Бачу, що Вiзантiя проллє тут велику кров, важкi жажелi одягне на виї їхнi... Горе, горе Болгарiї з кесарями такими...
— Але, княже Святославе, що маємо робити ми?.. — запитав Свенелд. — Iмператор Iоанн iде з великою силою, кесар Борис з болярами своїми йому допоможуть...
— Так, — згодився князь Святослав, — тепер кесар iмператору допоможе... А нам треба подумати, що робити.
Пiзно вночi Святослав стояв на березi Дунаю, дивився на небо, де висiв срiбний серн молодого мiсяця, на тихi береги, лодiї, що вимальовувались на плесi.
Зараз за одну нiч вiн мiг посадити воїв своїх на лодiї, спуститись до гирла Дунаю, вийти, в море.
Зараз, i також за одну нiч, князь Святослав мiг ще з воями своїми переправитись на лодiях через Дунай, вийти на лiвий берег i, потопивши лодiї, пiшо йти до Києва.
Обидва цi шляхи були небезпечнi й важкi, — у гирлi Дунаю на них вже могли чатувати кораблi ромеїв, по той бiк Дунаю в полi їх могли зустрiти печенiги. Але хiба вперше боротись руським воям? Головне в тому, що цi шляхи були, ними можна було потрапити на Русь.
Мине короткий час, i цих шляхiв не буде. У гирлi Дунаю заявляться кораблi ромеїв, вони пiдiймуться вище й одрiжуть шлях до лiвого берега. З гiр у долину спустяться легiони iмператора Iоанна.
"Так що ж робити?" — думав князь Святослав.
I раптом вiн здригнувся й круто обернувся, бо почув за собою кроки й звуки...
Позад нього стояв воєвода Свенелд, поруч iз ним воєводи київськi, мужi новгородськi, тисяцькi з Переяслава й Роднi, воєводи чернiгiвський i деревський.
— Чому не спите? — запитав князь.
— Не спиться, княже, дивимось навкруг, чуємо Русь.
— Що ви чуєте?
— Кличе Русь, — промовив Свенелд i показав рукою на лiвий берег Дунаю.
— Так що ж, пiти морем?
— Нi, княже!
— Тодi, може, перейти Дунай i рушити в поле?
— Нi, княже!
— Але в Iоанна вiйська багато...
— Знаємо...
— А пiдiйдуть кораблi ромеїв — i Дунаю те перейдем.
— Знаємо.
— Так що ж робити? — запитав князь.
— Стояти на мiсцi i берегти честь, княже.
I, князь Святослав зрозумiв, що в цю нiч думає не тiльки вiн, а вся його дружина. Важка йому, але важко i їм. Вони знають, що сьогоднi в них ще є шлях до Русi. Але це не їхнiй шлях. Бо Русь вмiє стояти тiльки чолом до ворога, не спиною.
— Отже, не пiдемо, — сказав Святослав.
— Не пiдемо, княже, станемо на смерть! — вiдповiли воєводи.
4
Свiт, у якому їм тепер судилося жити, був невеликий.
Город Доростол стояв на правому, високому, березi, майже бiля самих його стiн повiльно котив води широкий у цьому мiсцi Дунай. Вдалинi було видно низький лiвий берег — спокiйну на перший погляд, безмежну рiвнину, де зрiдка жовтiли кучугури, а до самої води пiдступали низькорослi, густi, як буває на болотах, лiси.
Але то була не спокiйна рiвнина. Лiвий берег завжди загрожував правому. Там, на болотах i в лiсах, час вiд часу збиралися орди, з високих кучугур вони стежили за правим берегом, пiдкрадались до плеса i зненацька, темної ночi перепливши Дунай, налiтали на придунайськi городи i села.
Через це город Доростол i будувався як справжня фортеця. Вiн стояв на високому скелястому березi, звiдки видно було плесо й задунайську рiвнину. Зi всiх бокiв город оточували дерев'янi, складенi з городниць стiни, що мали троє ворiт — двоє вiд долини й гiр, ще однi — вiд Дунаю. На стiнах день i нiч пильнували дозорцi, сторожа ходила й понад берегами.
Звичайно в Доростолi жило небагато людей: кметь iз своєю дружиною, боляри, купцi, якi вели торг на Дунаї, ходили до iмперiї й далi, посилали в море рибалок, та ще ремiсники. Кметевi й болярам належали також i плодючi землi на захiд вiд Доростола й понад берегом. Там жили повинники — їхнi парики.
Але в грiзнi часи, коли з-за Дунаю виривалась якась орда, до города збиралася вся дружина кметя, сюди мчали з усiх усюд зi своїми дружинами боляри, сюди тiкали повинники — селяни, рiзнi ремiсники, що звичайно жили в хижах i землянках за стiнами города, — усi вони знаходили притулок за високими стiнами города, брали в руки зброю, пiднiмали мости, замикали ворота, приймали бiй.
Тепер сталося, як i в давноминулi часи. Город над Дунаєм, де кожен камiнь покроплений був кров'ю, де пiски й земля навкруг засiянi були стрiлами й людськими кiстьми, мусив ще раз рятувати людей вiд смертi, рятувати й воїв князя Святослава.
Все своє недовге життя князь Святослав дiяв як богатир. Коли вiн бачив, що на Русь насувала чорна хмара, а людям її загрожує небезпека, то кликав дружину свою, попереджав ворога: "Iду на ви!" — i рушав на нього.
Зараз Святослав не мiг сказати свого грiзного "Iду на ви!" — не вiн iшов проти ворогiв Русi, супроти нього самого пiдступно виповз з вiйськом своїм iз гiр iмператор ромеїв Iоанн. Вiн iшов проти Святослава, на воїв його, на Русь.
Князь Святослав знав, що боротьба з Iоанном буде довга й жорстока. Римськi iмператори вже давно збирали сили й воювали з Руссю, чужою, правда, кров'ю, це вони з давнiх часiв пiдбурювали проти Русi хозарiв i будували їм фортецi, це вони простягали до Русi свої пазурi з Клiматiв, це вони пiдбивали проти Болгарiї Русь, а Болгарiю проти Русi, це вони в спину русам насилали печенiгiв...
Тепер iмператор Iоанн сам вiв легiони проти Русi. О, як добре вiдчував Святослав свою помилку пiд Адрiанополем. Тодi, стикнувшись з руськими воями, iмператор Iоанн говорив про любов i мир... Нi, не про любов i мир з русами думав тодi вiн, захоплений зненацька русами. Вiн зрозумiв, що не може їх перемогти, злякався й запропонував Святославу почесний мир...
Почесний мир! Тепер київський князь Святослав бачив, чого вартий мир з iмператорами, чого варте їхнє iмператорське слово, але зараз вже пiзно було про це думати... Зараз йому треба було замикатись у Доростолi й стояти тут на смерть.
Правда, не всi тут, у Болгарiї, шукали для себе рятунку в Доростолi. Ще тодi, коли князь Святослав вирушав з воями своїми з Переяславця до Доростола i коли скрiзь покотилася чутка, що саме в Доростолi руський князь зiйдеться на життя i смерть з iмператором ромеїв, темної ночi втiк iз Доростола в гори на захiд разом iз дружиною своєю кметь Банко, слiдом за ним, навантаживши на човни коштовностi, подалися вниз по Дунаю купцi i деякi боляри.
Але це було не бiльше, як краплина в морi. За кметем i його дружиною, купцями й болярами в Доростолi нiхто не шкодував. Крiм тих, що повтiкали, у Доростолi залишилось ще чимало i купцiв, i боляр. Їхали вони сюди й з iнших придунайських городiв. Одним iз перших прибув до Доростола великий болярин Мануш, за ним прискакали боляри Горан, Радул, Струмен.
Сюди iшли, полк за полком, пiд знаменами своїми вої князя Святослава. Частина з них заходила просто до города, деякi ставали таборами на рiвнинi, пiд стiнами Доростола.
Разом iз ними, а часто слiдом, також пiд знаменами своїми, iшли вої болгарськi, — i вони шукали притулку в городi Доростолi, ставили табори на рiвнинi.
На всiх шляхах, що ведуть до Доростола, чувся тупiт, скрип колiс, їхали верхи, йшли пiшки, бiля возiв з високими колесами, з яких визирали переляканi жiнки й чорноока дiтвора, крокували мовчазнi, замисленi повинники й смерди, вiд самих Залiзних Ворiт до Доростола пливли човни.
Так у Доростолi поволi зiбралось все вiйсько князя Святослава, сюди повтiкало багато людей з-над Дунаю, сюди ж, у Доростол, саме перед тим, як мали зачинити ворота, на кiлькох колiсницях i просто на конях прибув чималий гурт людей, у чорних довгих рясах, довгобородих.
Їх впустили до мiста, i найстарiший iз них — древнiй, висхлий, надзвичайно блiдий чоловiк — одразу попросив одвести його до Святослава.
Князь Святослав говорив iз ним у будинку кметя, де тепер вiн, здається, розташувався надовго.
— Я прийшов до тебе, княже, щоб ти захистив мене i паству мою... — почав, ставши перед Святославом, старик.
— Хто ти єсть, отче? — запитав Святослав. — I яка твоя паства? Бачу я, що ти дуже стомився. Сядь, спочинь тут, отче!..
— Я патрiарх Дамiан, а паства моя — усi християни Болгарiї... — вiдповiв старик i важко зiтхнув.
— Святий патрiарше, — посмiхнувся Святослав i сiв напроти нього, — як же я можу захищати тебе, коли сам єсм язичник? Не Христу, а Перуну i iншим богам молюсь з воями моїми.
— Княже Святославе, лiпше вже прийти менi до тебе — язичника, анiж пiду я до iмператора й патрiарха константинопольських, якi ненавидять, проклинають i знищують нас, християн болгарських...
— Не вiдав я, — посмiхнувся Святослав, — що християни християн ненавидять i знищують. Говорили менi, що християни проповiдують: не убий!
— Княже Святославе! Ромеї — вiд iмператора з патрiархом до останнього патрикiя i священика — тiльки кажуть: не убий. Справдi ж вони розбiйники, грабiжники i просто злодiї...
Князь Святослав мовчав.
— Я скажу правду, княже Святославе, — мовив патрiарх. — Ти сказав, що я — християнин, а ти — язичник, i це так. Ми люди рiзної вiри... Є рiзна вiра i в нас у Болгарiї. Знаю я, що є рiзна вiра й на Русi. Але знаю й те, що ми в Болгарiї терпимо рiзнi вiри, а ти, княже, терпиш рiзнi вiри на Русi. Так i повинно бути, кожен молиться по-своєму, сам Христос сказав, що для бога — немає нi еллiна, нi юдея.
Патрiарх Болгарiї дуже стомився пiсля важкої дороги в горах, зараз вiн, крiм того, розхвилювався i якийсь час помовчав.
— Уже давно константинопольськi iмператори й патрiархи ненавидять нас, болгар, бо ми вiримо во Христа, але не вiримо в сатану, якого вони замкнули в храмi Софiї. Нашi люди не хотять патрiарха константинопольського, бо знають, що за ним стоїть iмператор. I скiльки кровi вже пролили за це болгари. Каган Симеон за це, княже, все своє життя вiддав... Але кагана Симеона немає, а наступники його продались Константинополю, огречились, привели сюди ромеїв. Я, княже, зараз був у Преславi. Вони вбивають болгар, вони пограбували всi храми, вони глузують з нас — християн...
— А кесар Борис? — запитав Святослав.
— Що кесар Борис? — звiв д'горi очi патрiарх.