Обіцяю не скорочувати чисельності; тримісячну заборгованість по заробітній платі почнемо виплачувати негайно і протягом півріччя остаточно розрахуємось...
Оратора перебила Віолета Сергіївна, начальниця планово-економічного відділу.
— Шановний кандидате, ви хоч усвідомлюєте фінансове становище підприємства? Розмір його кредиторської заборгованості і якість дебіторської? Чи відомо вам, що наразі банки взагалі не видають нам готівки на зарплату і не проводять будь-які платежі, допоки не розрахуємось з бюджетом? Знаєте, що таке картотека?
— От горбате стерво! Правду кажуть: не жди добра від старої діви. Перша на скорочення, — пробуркотів Гегіль.
Віолета Сергіївна страждала на сколіоз, і позаочі її називали "горбатою". Павло знав її як запеклу опонентку заводських раціоналізаторів і винахідників: мізерно розраховувала винагороду. Які б вдосконалення не запровадили інженери, вона категорично заперечувала сам факт зниження собівартості. "Я вас благаю: не брудніть при мені слово СОБІВАРТІСТЬ! Що ви у ній розумієте? Собівартість — це поема, пісня, якщо ваша ласка, — рапсодія!" — повчала вона головного інженера, коли той тужився проштовхнути ту чи іншу пропозицію. Навіть Самусь не брався урезонити Віолетту Сергіївну: та за допомогою арифмометра на очах перетворювала збитковий результат на прибутковий і навпаки .
— Дякую за запитання, Віолетто Сергіївно. Насправді я з вашою допомогою де у чому розібрався. Знаю, що грошей на рахунках катма; обігові кошти, заморожені у вигляді незатребуваної продукції і лишків непридатних матеріалів; борги підприємства перед постачальниками, банками, державою і персоналом сягнули такого рівня, що заводу треба трикратно збільшити реалізацію, не витрачаючись на її виготовлення. Тягарем лежать на заводі житловий масив, відгодівельний комплекс, дитячі садочки, медсанчастина, їдальня, база відпочинку, фізкультурно-оздоровчий комплекс і футбольна команда. Американська методика вразумляє: за всіма показниками завод не має жодних шансів на відновлення. Але, якщо ми зупинимося, куди підемо з нашими спеціальностями, якщо у місті всі заводи поставали? Тому ми приречені на зміни технології і нашого ставлення до роботи. Буде важко, але я покладаюсь на трудовий колектив, його фаховість і дисциплінованість.
— Ви такий самовпевнений, Павле Гнатовичу! Здається, що ви вважаєте себе найрозумнішим на заводі. Так? — запитав Іван Григорович, голова зборів.
— І не лише на заводі, — підправив Павло: — я маю стратегічний план.
Делегати відмовилися від закритого голосування, проголосували руками і лічильна комісія затвердила перемогу Шелестовича: за нього двісті вісімдесят чотири, за конкурента двадцять шість.
— Двадцять шість бакинських комісарів, — прокоментував Юхим Йосипович.
— Ви насправді знаєте, де взяти гроші? — пошепки запитав голова профкому на виході з клубу.
— Авжеж. Навіщо ж я, по-твоєму, перся на авансцену?
Розділ ІІ. Повернення Лелеки
Нарешті, після чотирьох років обмінного клопоту, Петро і Ганна перебралися до Гайсина, в Україну. Квартирку вони надибали нівроку: в самому центрі міста у новому п'ятиповерховому домі з ліфтом, побудованому німцями з НДР, що прокладали повз Гайсин ділянку газопроводу до Німеччини. Дві окремі кімнати на третьому поверсі; широкий довгий коридор і кухня три на три. Базар, лікарня, пошта, ЖЕК — усе на відстані п'яти хвилин пішки. Петру Васильовичу, як інваліду Великої Вітчизняної війни, безоплатно виділили "Запорожця", і він став частіше навідувати стареньку матусю у Кібличі. Невдовзі прямо під домом він збудував гараж, а за п'ять кілометрів від міста, на узліссі молодого сосняку, — дачу (хатинку з грубою). Навкруг неї висадили вишні, яблуні, кілька кущів малини і смородини. На грядках Ганя вирощувала все потрошку: від картоплі і цибулі до полуниці і малини. А одне літо подарувало їм три невеличких солодких кавунчики. Поступово життя увійшло у належне, омріяне ними русло, хоча Ганя, насправді, нудилася без улюбленої роботи.
Районна лікарня зустріла імениту лікарку без ентузіазму. Хоч заклад і не мав у своєму штаті фахового ендокринолога, Ганні Макарівні у працевлаштуванні відмовили. Насправді така ставка була, але її тримала дружина головного лікаря, звичайний терапевт, яка сама здебільшого перебувала на лікарняному. Зрештою, настирливу і красномовну "москальку" прийняли на півставки дільничним лікарем, і вона отримала можливість принагідно надавати кваліфіковані консультації. Невдовзі нова лікарка прославилась серед хворих на діабет і зоб, і вони стали криком проситися на прийом саме до терапевта Лелеки. Врешті-решт, під їхнім тиском, їй виділили крихітний кабінетик без вікна у дальньому кутку коридору, під сходами, і дозволили працювати ендокринологом на громадських засадах. І хоч це виглядало убозтвом, вона тому зраділа.
Ганні Макарівні конче не вистачало професійного спілкування. Вона згадувала науково-практичні семінари, симпозіуми і консиліуми та марила комунікацією з кваліфікованими колегами. Виписувала "Медичний бюлетень", конспектувала медичні поради з телевізора, листувалася з видатними професорами і уважно стежила за новинами в ендокринології. Вона зневажала лікарів, які нехтували підвищенням кваліфікації, натомість в робочий час обговорювали завтрашню рибалку чи учорашнє розкішне гостювання, або просто пересуджували інших. Не церемонячись, вона робила зауваження і наставляла, що і як слід робити. В Рязані їй позаочі докоряли: "Эта хахлушка професорам глазки строит, в компании под гитару поёт, — ясное дело, мужики перед нею тают. Вон, на День Медработника секретар обкома как уж её обхаживал..." Натомість тут, у Гайсині, колеги дорікали непомірною вченістю: "Коли вже ця зарозуміла москалька залишить нас зі своїми напученнями!"
Попри всілякі дрібні незручності двадцять років поверненці прожили щасливо. Вони радісно привітали Незалежність і стійко пережили нелегкі часи відродження Вільної України. Сподіваючись на краще, захоплено зустріли Помаранчеву Революцію, але побутових змін не дочекалися. Керівництво лікарні, діждавшись вісімдесятиріччя норовливої Лелеки, офіційно їй подякувало, нагородило грамотою, грошовою премією та, побажавши заслуженого і довгого відпочинку, попросило звільнити заповітний кабінетик. Вона пішла, а хворі, не заставши улюблену лікарку у поліклініці, стали навідувати її на дому.
На вісімдесят сьомому році у Петра Васильовича розрісся рак передміхурової залози. Світ змеркнув. Борючись із хворобою, він згадав давню пораду провідного уролога, кандидата медичних наук з Трускавця: "Повсякчас підтримуйте сталі статеві стосунки, бо передміхурові протоки мають випорожнюватись щонайменше двічі на тиждень". Тож Петро розумів первопричину своїх страждань і наполегливо приставав до дружини з вимогою хоч якось виконувати свій супружній обов'язок, але та залишалась невблаганною: дурень, твій уролог.
Вгамувати мужчину спробувала Фаїна Макарівна, яка гостила у Гайсині.
— Петре, ти неначе той школярик! Який вже секс у нашому віці, коли там усе пересохло і зашкарубіло? Нам, жінкам, від нього тільки біль і морока.
Егоїстична заява Фаїни обурила Петра Васильовича. Він уже й забувся, коли останній раз промивав передміхурові протоки, і цього разу висловився дружині прямо: якщо тобі вже так боляче, так заради мого життя найми молоду домашню робітницю. Або купи мені надувну ляльку з піхвою, які вже з'явилися у вільному продажі... Сказав, але його не почули. Одначе Ганна не кинула чоловіка напризволяще: звозила до видатного професора у Київ на операцію; організувала хіміотерапію і опромінення, повсякчас здобувала знеболювальні ліки. Але він, уже геть слабкий, скиглив одне й те саме, ще й почав присікуватися з будь-якого приводу, навіть нарікати бездітністю і Яковом. Ганя слухала, слухала та як дзизне: "Ти б краще згадав, як прислужував німцям!" Петро аж закашлявся: цього від неї він не очікував!
Промучившись рік лежачим, Петро Васильович сконав. Ховали його з військовим оркестром і одночасно з батюшкою, який напередодні встиг його пособорувати. Ганя організувала дванадцять вінків від різних установ: від консервного заводу, від відділу соціального забезпечення, райвійськкомату, відділу ощадного банку, комітету ветеранів Великої Вітчизняної війни, чотирьох відділень районної лікарні і колективу вчителів середньої школи №99, директора якої вона лікувала. Попереду процесії школярки в українському вбранні несли чотири подушечки з орденами і медалями. При опусканні труни солдати салютували з автоматів. Місцева газета опублікувала зворушливий некролог.
Пам'яті Петра Васильовича Чепурного
Яскрава зіронько ти моя! Ти освітив весь шлях мого життя. Яскравим променем ти вказував і зігрівав шлях іншим. Таким ти був, мій Петрику! Згасла на небосхилі твоя зіронька: завершила свій земний шлях людина великої душі, високого громадського обов'язку, ветеран війни — Петро Васильович Чепурний.
Усе своє життя він, людина високоосвічена, посвятив служінню рідній Україні, її народу. Тяжка хвороба останні роки його життя прикувала до ліжка. А 18 листопада перестало битися його неспокійне серце. Важкий земний шлях закінчився. Спочивай, Петре Васильовичу в рідній українській землі, так, як ти й заповів.
Вічна тобі пам'ять!
Дружина Ганна Макарівна Лелека.
Розділ ІІІ. Приватизація
Перший робочий день новообраного голови Правління розпочався з розподілу мізерних грошей, що залишилися на рахунку після того, як банк, не питаючи розпорядника, задовольнив вимоги податкової.
— Обленерго погрожує з понеділка відімкнути завод, — сумно зазначив головний енергетик.
— Фірмачі відмовляються відвантажувати чавун: третій місяць не платимо. Просять хоча б частину, бо комбінати вже перестали їх на територію пускати, — подав голос начальник відділу постачання.
— А пробували домовитися з ними напряму?
— Їм вигідніше відвантажувати мільйони тон на експорт за долари, ніж місяцями очікувати від нас купони за нещасні п'ять вагонів.
— Від учорашнього купон знову впав на сорок відсотків, — підказала начальниця фінансового відділу.
— А що у нас з реалізацією, Юхиме Йосиповичу.
— Неважно: самісінький бартер.