Любка впустила діамантову діадему султани і безладно заметалася з кутка в куток. Навколо гриміла стрілянина, мчали коні, волали й стогнали поранені, дзенькали шабельні леза. Куля пробила пурпурну запону і тонко проспівала над вухом султани. За нею друга, третя.
— Лягай! — Схопила Любку Гюль-Хуррем і потягнула до себе на подушки.
В цю мить зірвалася запона, і до намету влетів Корж з Богданом Баликою. Любка пронизливо крикнула і притулилася до султани. Корж змахнув шаблею.
— Не бий!!! Дядечку!!. Любенький!!. Ми ж козачки! — зойкнула Любка.
А Балика рвонув його руку назад.
— Ти що?.. Здурів! Наших! Бранок!..
І, підводячи пополотнілу султану, підніс до неї смолоскип.
— Насте!.. Та невже ж?! — ахнув Корж і, ні про що не питаючи, схопив її за руку і потягнув з намету, а разом з нею тремтячу Любку, яка вп'ялася в руку султани, наче потопала в Дністрі.
Півтабору було в руках козаків. Стрілянина розбуркала польське військо. Воно готувалося підтримати козаків і кляло їх потайливість. А козаки наче сп'яніли від перемоги і не помічали, що турки отямилися від першого страху і оточують їх. І якщо б Сагайдачний і польська кіннота не кинулися на допомогу, загинули б у ворожому таборі.
Бучно і весело було в козацькому таборі. Цирульники і діди лікували поранених, витягували їм шилом кулі, зашіптували кров і бинтували рани чистими полотнами. Здорові обмінювалися трофейною зброєю, чистокровними карабахськими та арабськими кіньми, палко обговорювали нічні події.
А дехто спав у наметах, відпочивав після нічного бою. Спав і Сагайдачний, знесилений раною. Зелений прапор забитого Каракаш-баші і один з султанських бунчуків стояли біля його намету трофеями минулої ночі. Але смертельна слабість звалила його з ніг, і він наказав Максимові нікого не пропускати, крім посланців від королевича і коронного гетьмана.
Спав він весь день важким, глибоким сном, але надвечір знов почалася пропасниця. Пекла і горіла рана, щось гуло в голові роєм бджіл, а сни і думки мчали в голові швидко, уривчасто і безладно, як осіннє листя у бурю.
Лежав він, широко розплющивши очі, а висока воскова свічка стояла у нього в головах то нерухома і ясна, то бігла вгору зибчастою гадючкою і димно лизала мокру просмолену полотнину намету, наче хотіла підпалити її. Про що думав Петро Конашевич, він і сам не знав, але неспроможний був зупинити кружляння якихось безладних образів і спогадів, наче уламків минулого. Знадвору чути було лайку і співи, тупотіння танцюристів і іржання коней, але тихо було в наметі, і він знов закуняв.
Коли ось відкинулася запона, і п'яний Корж втягнув до намету якусь жінку.
— Чого пручаєшся? Сама спасибі скажеш, — хрипко зареготав він і підморгнув Сагайдачному.
Жінка стояла, загорнута в щось чорне, висока, струнка і похмура, як кипарис. Сагайдачний здивовано мовчав. Корж постояв з хвилину, почухав потилицю і пішов геть.
— Ну, то я, батьку, піду. Би вже самі домовляйтесь...
І зник, залишивши в наметі важкий горілчаний дух.
— Хто ти? — підвівся Сагайдачний.
Жінка мовчки відкинула чорний серпанок. Під ним було напів'європейське, напівсхідне вбрання, розкіш і смак якого одразу відчув Сагайдачний, а обличчя... воно до болю, до запамороки нагадувало щось безмежно далеке і миле...
— Невже?..
Він зібрав усі сили і звівся на ноги. Біль гострою голкою прохопив йому cepце, але він ступнув до жінки і простяг їй руки — і здорову, і знівечену раною.
— Насте!.. Ти?...
Щось болісне пробігло і затаїлося в її стислих губах, і мовчки схилилася її голова.
— Ти!.. Ти!.. — захлинався Сагайдачний.
Він стис її пальці, рвонув до себе.
Гюль-Хуррем ображено визволила руки.
— От де довелося побачитись, — глухо виронила вона з ледве помітною горловою вимовою, як у людини, що довго жила на сході...
Сагайдачний стояв перед нею, тім'ям торкався вогкої полотнини намету; і Настя, і свічка, й намет — все крутилося у нього в очах. Він захитався, важко опустився на ліжко і торкнувся рукою чола, наче збирав свої думки. Потім раптом заметушився, відсунувся у куток і, сміючись і захлинаючись від болю і щастя, вказав їй місце, поруч себе.
— Настуню, та чи це дійсно ти?.. Де ж ти досі була? Ні, зачекай!.. Адже ж я спалив тоді Каффу... А ти?..
— Знаю, — хитнула вона головою. — Того ж дня султанські євнухи викрали мене з беглер-бейового палацу.
Сагайдачний не слухав. Гострий біль проколов йому руку, плече, спину і знов віддався в серці. Він стиснув губи, щоб не застогнати, але від напруги дрібний піт заблищав на його чолі. Настя помітила.
— Лягай, — Просто і владно наказала вона і відсунулася у самий куток.
І він покірливо випростався на ліжку і не зводив з неї очей.
— Як ти погарнішала, Настуню, — захоплено прошепотів він, коли біль пройшов. — Якою ти гордовитою стала. Наче троянда у розквіті. Адже ж кажуть: троянда — цариця квітів.
— Мене й звуть у Стамбулі Гюль-Хуррем, тобто Троянда Щастя, — всміхнулася вона. — Ну, а ти що? Захворів?
— Мене поранено, — нібито засоромився Сагайдачний. — Та це дурниця: так — дряпнуло трохи... Ну, а ти? — урвав він сам себе. — Кажи, що з тобою було? Боже ж мій, та я не йму віри власним очам!.. Невже це дійсно ти, Haстуню?!
Настя стримано всміхнулася:
— Та що ж його розповідати!.. Схопили мене в саду пірати. Ганчірку в рот, та на корабель. Там я вже довідалася, що ти з козаками під Каффою. Втопитися від розпачу думала, — ніби й собі засоромилася вона, — а потім вже не могла: захотілося жити...
— Що ж, тебе катували там, знущалися, гвалтували? — З мукою добивався Сагайдачний.
Настю обурило його запитання. Глибока зморшка залягла проміж брів, але вона стрималася і ніби спокійно вела далі:
— Тітка падишахова вирішила підсунути мене Османові, щоб через мене робити всі свої справи. Та не на ягнятко напала... І незабаром сталося так, що не вона крутила мною, а падишах наказав втопити її.
— Так ти жила з падишахом? — ревниво вигукнув Сагайдачний.
Настю знов пересмикнуло від цих надто настирливих і одвертих запитань, але вона знов стрималася і відповіла:
— Дитина в мене... Хлопчик... Він зараз в Едрене, з колишньою мамкою... щоб часом куля не влучила в нього.
— Так ти кохалася з Османом? Забула мене? — схопив її за руку Сагайдачний.
Гюль-Хуррем знизала плечима.
— Так, як тебе — ні. Але він кохав мене, пестив, як міг. З ним було краще, ніж з будь-яким башею.
А Сагайдачний не помічав, що стискає до болю їй пальці, і вів допит, як слідчий, як невблаганний суддя. — Так він не був тобі огидний? Він не згвалтував тебе силоміць? Чи, мабуть, ти сама кинулася йому в обійми?
Гюль-Хуррем рвучко звелась на ноги. Очі її гнівно блиснули.
— А ти врятував мене від неслави?! — металево забринів її голос. — Та як ти смієш допитувати менe! Подивилася б я на тебе, коли б ти був на моєму місці... І ні ти, і ніхто мені не суддя!
Сагайдачний наче прокинувся від марення, випустив її руку і узявся за скроні.
— Прости мене... Я сам не розумію, що кажу... Я так мучився... Стільки перестраждав...
І раптом знов збився з тону і шалено стиснув її руку:
— Так він кохав тебе, кажеш? І ти забула мене?
І сам урвався на півслові, помітивши, як вигнулися п'явицями її брови.
— ...Не буду більше, Настуню... Я все зрозумів... Нам погано, а жінкам-бранкам ще гірше... Ну, не гнівайся! От подумаємо, чи то вирядити тебе до Києва, чи то залишити тут...
Настя мовчки розгорнула свій чорний серпанок: — Виряди мене до дитини і до чоловіка, — кинула вона у пітьму.
Сагайдачний, як сновида, звівся на ноги.
— Що?.. Що ти кажеш, Настуню?.. Тебе ж звільнено! Ти врятувалася від неволі. Здійснилися молитви твої!.. Отже, забудь усе, що там було... От замиримось з Туреччиною, весілля справимо... Добре, Настуню?
Вона мовчала. Сагайдачний торкнувся її плеча, зазирнув у вічі. Губи її були стиснуті, очі дивились кудись у просторінь...
— Що ж ти, Настуню?.. Ну, глянь мені в очі, — розгублено белькотів Сагайдачний. — Прости, якщо, я образив тебе.
Вона заговорила не одразу. Обличчя її було суворе і урочисте.
— Ні, Петре, — відкарбувала вона. — Не склеїти розбитого келеха, як кажуть перські мудреці. У мене одна доля, у тебе — інша. Не бути нам ніколи подружжям. Сагайдачний відсахнувся, ніби земля хитнулася у нього під ногами. І цей спокій, і якась повна величі суворість сказала йому більше, ніж гнівний оплеск її голосу, ніж скарги і сльози. Він сів на ліжко, стиснув рукою чоло і довго сидів нерухомо.
Настя мовчки загорталася в свій серпанок.
— Настуню, — спинив він її, коли вона простягла йому руку. — Стривай, Насте... Ні, так не можна... Чуєш не можна! Я образив тебе. Не зрозумів, не відчув, що є речі, про які не питають. Ох, який же я дійсно ведмідь!.. Але, слово честі, слово гетьмана і шляхтича, я більше ніколи не питатиму ні про що.
Настя похитала головою.
— Не питатимеш, Петре, але ж думатимеш. Не пара я тобі тепер. Та й тоді не була парою... Бо ж був ти вчений, славетний вояка, а я — дурненька селянська дівчина... Ну, а зараз... Ти гадаєш що там була я рабинею? Ні, Петре; була я царицею Стамбула, і Осман плазував біля моїх ніг, а разом з ним євнухи, баші, патріарх і сам шейх-уль-Іслам. І посли чужоземні мене вихваляли, і шах і шахині писали листи. Я керувала державою, а не хлопчисько Осман. Бо ж він тільки спритний мисливець та добре влучає з лука. А щоб тепер стати твоєю дружиною... Та ще й почувати себе в чомусь винною... Та яке право ти маєш вимагати від мене звіту, від дружини турецького падишаха! Ні, Петре: ні перед ким я ні в чому не винна і нікому не вклонюся у цілому світі.
Слова Насті нібито подвоїли сили хворого. Він схопися на ноги і забігав з кутка в куток, забувши біль, кволість і рану. Він весь палав.
— Ні, Насте, зачекай!.. Якщо воно так, хай буде по-іншому... Не так, як у людей... Бо ж все, що дозволено чоловікові, то жінці — зась... Ну, а коли ти... Ну, отже, ми з тобою piвні. Обоє вільні... Обоє владні і міцні... Нікому не вклонимось... Хіба ти гадаєш, що я тільки сумував за тобою? Плакав, як баба? Мучився? Ні! Я й в походи ходив, і своє робив, і пиячив... І, мабуть, саме тоді, коли Осман... Ні, зачекай... Ми рівні, кажу я... Ну, так я теж набрав собі бранок повний палац... Красунь. Туркень. Татарок. Черкешенок...