"Тільки щоб живим! Обов'язково живим! — І коли Курочка виходив бочком, щоб не показувати начальству спину, поманив його пальцем. Дістав із шухляди дачку марок, подав у радісно підставлені долоні: — Тобі, Івасюта одержить окремо.— І додав пишномовно: — Німеччина й фюрер не забувають послуг!"
Перед тим як виїхати в Петрівці, навідався до в'язниці: захотів оглянути камеру, де сидітиме затриманий. Наказав винести все, об що можна вибити зуби. Тільки голі стіни! Посуд же подавати лише тоді, коли їстиме. Задоволений, сів і поїхав. І коли перекладач натякнув несміливо, що не завадило б узяти більше охорони, Отто Крамер зміряв його презирливим поглядом: "Ви що: боїтеся отих жалюгідних бандитів? Ви ж німецький офіцер! Як вам не соромно!" Промовляв не стільки для перекладача, скільки для двох есесівців, що, озброєні автоматами, сиділи позаду. Знав, ці слова завтра ж будуть підхоплені ким треба в гестапо (підлабузники, слава Богу, не переводяться!) і рано чи пізно докотяться до вищого начальства. І вже коли їхав, коли врізався у ніч і пошматований простір завивав за віконцями "хорха", сам себе переконував, що з ним нічого не станеться. Кар'єра ж, яка так блискуче починалася (в двадцять вісім років — штурмбанфюрер, начальник міжрайонного гестапо), не може ні з того ні з сього обірватися. Це було б кричущим безглуздям, порушенням усіх природних законів. Не вірячи ні в Бога, ні в чорта, ні в самого фюрера, OTTO Крамер в той же час відчував майже забобонну побожність до власної фортуни, до тієї могутньої сили, яка передрікає його долю й нікому не дозволить її поламати. У це Крамер вірив беззастережно і свято.
Приїхавши у Петрівці, в знайомий уже двір, наказав, як того разу, замкнути господарів у погріб. Почекав надворі, поки охоронці вивели налякану жінку, двох дітей, і тоді зайшов до хати.
В ніс ударило застояним, несвіжим повітрям. Перекладач запалив велику лампу, привезену із собою, викрутив ґніт, і яскраве світло розлилося по кімнаті, з низькою провислою стелею, з великою піччю й полом, де лежала пом'ята постіль, з глиняною долівкою. "Варвари! — подумав бридливо Крамер, роздивляючись знайому йому обстановку— Дикий, некультурний народ!" Глянув роздратовано на віконечко — там не було й натяку на кватирку, пройшовся до столу. І тут погляд його упав на етажерку, яку він того разу не помітив.
17*
515
Етажерка стояла в кутку під портретом Тараса Шевченка, такого ж варварського поета, як І весь цей народ. "Книги? — здивувався Крамер.— Варвари читають книжки?" Не скидаючи рукавичок, щоб не підхопити якої зарази, простяг руку й висмикнув н.івмання одну з книжок.
Це був, аапевно, підручник з фізики: Крамер упізнів з дитинства знайомі малюнки, і йому стало якось аж не по собі, що тут, у цій дикій країні, насмілилися вивчати те ж саме, що вчив колись він. З наростаючим роздратуванням Крамер кинув підручник на долівку, навмання висмикнув ще одну книгу — вже з іншої, нижчої полиці, і це вже був не підручник, а томик якихось віршів, хоч про що там писалося, хто її автор, Крамер не міг зрозуміти. Він висмикував книжку за книжкою, жбурляючи їх погім додолу, і щось його особливо дратувало'в усіх цих томиках. Що саме — не міг дотямити. Зрештою збагнув: кожну книжку дбайливо обгорнуто в газету. Певне, власник оберігав ці томики, як найбільше багатство в цій хаті. Крамер не міг повірити, що книжки належали отій жінці, яка недавно спала в зім'ятій несвіжій постелі і яку кілька хвилин тому провели повз нього з отупілим од страху обличчям, чи її дітям, таким же дикунам, як і мати... Але етажерка стояла перед очима і портрет висів, любовно обвішаний рушником. З-під високого упертого лоба дивилися глибокі очі людини, яка знала щось більше од Крамера. Крамер роздратовано одвернувсь од портрета, розстебнув важку, хутром підбиту шинелю, сів до столу.
Перекладач тим часом, упоравшись із лампою, вийшов надвір до машини. Крамер сидів нетерплячий. Йому здавалося, що ніколи ще час не волікся так повільно, він аж постукував рукавичкою по столу.
Врешті почув за вікнами якийсь рух, приглушений вигук. "Привезли!" — подумав полегшено. Переборов бажання вийти назустріч, застебнув шинелю, поправив високий кашкет, надав своєму обличчю холодного, нещадного виразу. Сидів і незблимно дивився на двері, що ось-ось мали одчинитися й пропустити захопленого агента.
І двері одчинилися, і першим зайшов перекладач — Крамер не впізнав його, бо обличчя, власне, не було: якась біла пляма хилиталася під кашкетом, щось таке стерте й невиразне, наче в мундирі перекладача йшла не жива людина, а привид. А з-за тієї потойбічної істоти враз вигулькнуло інше обличчя: смагляве, вусате, з палаючими, як у чорта, очима, і з-під лискучих чорних вусів виблискували міцні вовчі зуби. Вигулькнуло і вигукнуло весело (Крамера аж морозом обсипало од того веселого голосу!):
— Добрий вечір, пане Крамере! Ось і ми до вас у гості! — І вже гаркнуло, люто викочуючи очі: — Ну ти, руки вгору! Генде гох, твою мать!..
Весь обперлий, все ще не вірячи в реальність того, що відбувається, Крамер задирає руки, а з сіней заходять і заходять — Крамер не може вже й рахувати. І в руках кожного — зброя. І той, схожий на цигана, а разом і на чорта з найстрашнішого сну, близько підходить до Крамера, дихає йому в обличчя чимось таким міцним і жахливим, що в Крамера аж у голові тьмариться, весело посміхаючись безцеремонно обмацує його.
Крамер прийшов до тями аж у машині. "Хорх" мчав тепер у зворотному напрямі, за рулем, як і перед цим, сидів перекладач, а позаду, замість охорони, троє бандитів, і серед них отой найстрашніший, схожий на диявола. Двоє з них були в шинелях тепер уже мертвих есесівців. Перекладач гнав машину так, мов намагався втекти од автомата, що впирався йому в спину,— повітря аж завивало довкола машини, вривалося всередину крижаними гострими струменями.
Крамер сидів закляклий, переповнений страхом і не знав іще, чого вони од нього хочуть. Перекладач, до якого врешті-решт повернувся вигляд живої людини, передав йому їхній наказ: сідати на своє місце і їхати так, наче нічого й не сталося. І не здумати гратися зі смертю, коли їх уже в місті наважиться зупинити патруль. Тут автомат боляче ткнувся дулом у спину. Крамер усім тілом відчув, як його прошиває черга, і хотів запевнити, що його машину ніхто не насмілиться зупинити, але не здобувся на слово: горло перехоплене так, наче його затисло обценьками.
На мить мелькнула думка про втечу. Шарпонути дверцята, вивалитися з машини, загубитися в мороку. Але отой диявол, що сидить прямо за ним, натисне на спусковий гачок швидше, ніж він вискочить. А Крамер не хотів помирати.
Повнився несміливою надією, що вони його не вб'ють,— могли застрелити ще там, у хаті. Він напевно їм потрібен живий, може, хочуть його викрасти і переправити через лінію фронту; за час служби в гестапо Крамер наслухався таких історій удосталь і зараз був не проти, щоб це сталося й з ним. Вії" робитиме все, що від нього зажадають, стане навіть їхнім агентом, аби лише зберегли життя.
Тільки чому ж тоді вони їдуть у Хоролівку?
Машина вискочила на узвишшя і мов ще швидше помчала донизу — в затемнене місто. Осяяні світлом, промайнули постаті патрулів,— впізнавши машину ще здалеку, вони навіть не спробували її затримати. Крамер, напружений, як струна, розслабився. Молив тепер Бога, щоб їх ніде більше не затримали. Боявся, що, коли доведеться розмовляти з патрулем, не витримає, зрадить себе, а диявол позаду сіконе, не задумуючись, з автомата...
Лише тоді, коли машина помчала в бік базарної площі, Крамер догадався, куди вони їдуть. Догадався й зіщулився, а невидимі обценьки ще раз здушили за горло.
Машина стояла, втомлено пофоркуючи мотором, а прямо перед нею, вихоплена світлом, висіла видовжена постать із звернутою набік головою. Шибениці не було видно — ховалася в темряві, і здавалося,— страчений висить прямо в повітрі з обрубаним кінцем вірьовки, що наставилася з-за вуха у небо. Він наче прислухався до чогось, що коїлося там, угорі, прислухався напружено й болісно, весь засипаний снігом, закостенілий на холоді, а білі ступні ніг з повириваними нігтями торкалися майже радіатора.
Крамер аж очі заплющив, щоб не бачити мертвого, а в машині позаду зарипіли сидіння. Одчинилися дверцята, і йому наказано вийти.
Він стояв поруч із перекладачем, спиною до машини, обличчям до повішеного, який тонув у мороці (світло вже виключили), і бачив не тільки страченого, а й усю шибеницю, і поліцая при ній, який був поставлений стерегти страченого. Поліцай стояв виструнчений, опустивши гвинтівку на землю та витріщившись на несподіване начальство. Він отак і стояв би, якби один із отих чоловіків, що сиділи позаду, не підійшов до нього, не висмикнув із рук гвинтівки та не дав йому в зуби. "За що?!" — ойкнув поліцай, опускаючись задом у сніг. Чоловік же мовчки схопив його за комір, трусонув, поставив поруч із Крамером. А другий, скинувши шинелю есесівця, спритно, як мавпа, подерся на шибеницю. І вгорі загойдалася порожня петля, а страчений уже лежав на снігу, коли двоє підійшли до Крамера, заломили йому руки за спину, зв'язали; і один із них повісив йому на груди ^ошку з написом, оту жахливу дошку, що висіла досі на страченому, в Крамера вже не лишилося сумніву, що вони хочуть зробити з ним. Він рвонувся, закричав, але крик застряв йому в горлі: чиясь безжальна рука стала запихати до рота ганчірку Ганчірка була в мастилі, в бензині, й у Крамера очі на лоба полізли. Випихав язиком ту ганчірку, щоб звільнити рот, сказати їм, що він усе для них робитиме, аби тільки не вішали, аби не вішали! Вони ж волокли його до петлі, що гойдалася чорно і страшно...
Потім машина розвернулася і помчала назад. Попереду, поруч з перекладачем, який з іову втратив лице, сидів циганкуватий отой чоловік, що скидався скоріше на чорта, позаду ж, витягнувшись задубілим тілом, лежав. Твердохліб, і оті двоє, що сиділи по обидва боки, підтримували його так, наче він був ще живий і йому могло бути боляче.
Машина поїхала, і на площі знову стало тихо, аж моторошно. Недалеко од шибениці лежав оглушений поліцай, а важке тіло Крамера все ще погойдувалося, все ще розкручувалось то праворуч, то ліворуч, і білим квадратом звисала на грудях табличка з чорним словом: "Бандит".
Ще ніколи, здається, не було такої довгої зими.