І стали царювати сини Левонові.
Пьсав Корота Велесь.
А П'ЯТЬНАДЕСЯТЬМА РОКАМИ ПІЗНІШЕ...
(З вечірніх оповідей Добрині синові своєї сестри)
Те літо було для всіх нас найважче.
Почалося з Передславиних роковин. Стара перед цим начеб нічого й не казала, а тут звеліла твоєму батькові й мені, щоб готували сотню Прастена Акуна. Каже до нас обох:
— Самі поведете сотню. Хай Прастен посидить у дворі: старому ні до чого трястись по такій дорозі.
А їй самій минав уже сімдесят четвертий рік.
Ну, про Акуна вона без нас урядила. Як на те глянув Свенельд — я того не відаю, тільки навряд чи обійшлося тихцем, бо Свенельд усі дні дививсь на мене вовцюрою. Ну, та вже було, як було. Зібралися ми й поїхали. Стара їхала критим візком, а ми за нею верхи. Твій батько був веселий і раз по раз вискакував наперед, хоч дорога була грузька й уся в калюжах, а стара одно погукувала па Святослава:
— Куди так біжиш? Не на весілля їдемо...
А вже далеко за переправою каже мені:
— Зумів хитрощі десятницькі? — Я мовчу. — Світлому князеві не личить бути десятником. Це тобі вже котрий рік?
Кажу: двадцять четвертий.
Каже:
— Отож! Скажу Свенельдові, хай сотню дасть. Швагрові великого князя не личить бути десятником. Після шлюбу й скажу.
Вона це мовила таким голосом, що я одразу збагнув, як вона остерігається брата й нетія Людвіка.
Твій батько каже старій:
— Нащо аж після шлюбу? Оце вже хай на сотні й сидить!
А стара якось кволо похитує головою.
До Переяславля їхали ми цілих три дні, бо їхали ж тільки ступою — через стару. Я ще зроду не бував у Переяславлі, припала мені до вподоби ця земли, а стара й собі каже:
— Добру україну придбав брат.
Їй цей Переяславль був наче більмо на оці. Ну, та помисли сам: тут сиділа й тута померла її дочка Передслава, а господином україни був Свенельд, бо Передславин муж був тільки Свенельдовим посадником. Сміхота, й край.
Ну, була річниця на могилі твоєї баби Передслави, після того — поминальна страва в хоромі та кутя, а я сидів за столом і дивився на Вовчого Хвоста й твого батька. Одразу було видно, що це рідні брати, хоч батько твій був молодший на цілих двадцять п'ять років: такі самі очі, лоби й носи, тільки Вовчий Хвіст із вусами та бородою, а в твого батька лише вусенята на верхній губі.
Тоді мені в голову запала думка, і я сказав старій:
— На весіллі Святослава треба оббрити. Вона скинулася: як це так?
— По-деревлянському, — кажу, — як брився велій жупан іскоростенський: тільки вуса та оселедець на голові.
Замислилася, згодом каже до Святослава:
— Маєш повернути собі булгарський стіл. Твоя мати була донька великого князя Владимира — не забувай про це. Ігор не вмів одвоювати, а ти відвоюй.
Коли ми вернулися з Царягорода, Григорій-пресвітер мені казав, нібито стара говорила про свої права на булгарський стіл з царем Костянтином, але Костянтина брали чорти, тільки-но хто заводив про Булгарію.
А стара, поки й жива була, одно торочила твоєму батькові, щоб пішов та зайняв булгарськнй стіл. І таки свого доторочилася. Коби ти лише бачив стару, яка вона була щаслива, коли Святослав за два роки перед її смертю сів на булгарському столі!
Ну, та до того ще було вісім років, а в Переяславлі я ще й думки не мав про те, що це колись буде й станеться. й що батько твій накладе гарячою головою саме через той стіл. Хоч Щековичі ціле життя пнулися до Булгарії. А головне Свенельд. Претич же одговоряв твого батька.
Ну, а в Переяславлі я не зводив із старої очей. Вона провела поминки з добрим зиском для себе: разів з десять балакала око до ока з Вовчим Хвостом, братом Святослава. Врядилася вона з Вовчим Хвостом.
Уже перед Києвом сміється до Святослава:
— То коли ж думаєш засилати сватів?
Батько твій не озвався. Та й сам розсуди: Святославові в голові влови та раті, а стара торочить йому ще про один злюб. Та й мені теж на душі було не з медом: шкода стало сестри. Не любили вони одне одного.
Хто ж тоді знав, що так злюбляться! Батько твій і після того думав тільки про копія та мечі, але якби не твоя мамка, а моя рідна сестра, він би літував і зимував у полі: така ратна душа була! То здолав хазарського хакана, то долучив до Києва Тмуторокань, то пішов на ясів та касогів, то підібгав під себе вятицького князька, то за Дунай ходив п'ять лід зряду: одно рать і рать. Ну, та вже як з'явиться було в Києві — зразу ж до вашої сім'ї: причаклувала його твоя мамка. Він любив і тих двох дітей, але Ярополкова мати сиділа в Родні, а тоді швидко й одійшла, а до хорому княгині Ружі він і не навідувався.
Але ж хто це міг відати наперед! Отож я і вболівав за сестричку.
А стара й досі не призначала дня. Думаю, чого вона зволікає?
Претич каже мені:
— Щось отой Щекович куйовдиться. Мав послати дружину в Смоленськ — а це вже передумав? Ти, — каже, — розпитай стару.
Стару я не хтів розпитувати, сестра ж відала стільки, як і я. Спитаю, думаю, у Святослава. Святослав подивився, подивився та й каже мені:
— Ходімо до баби.
Кажу — йди сам. Бо наче я набиваюсь із сестрою. Подався Святослав сам, тоді назавтра мені й каже: так, мовляв, і так, баба боїться, що Свенельд обступить нас у княжому дворі. А дружина слухається Свенельда.
Оце-то, думаю собі, сім'я! Не сімеєчка, а щековине кубло, ладні одні одним горлянки поперегризати.
— А що ж, — кажу твому батькові, — думає чинити стара?
Він тільки плечима знизує. Я до нього кажу:
— Хто тута великий князь київський? Ти чи Свенельд?
Каже: я ще не доріс літами.
Кажу: якщо не доріс, то для чого тобі аж три жінки?
Каже: баба велить.
А ти, кажу, сам не хочеш?
Батько ж твій помислив і каже мені:
— Який же князь не хотів би зайвої україни? Та ще такої, як Деревня земля!
Все тямив у свої дев'ятнадцять років. Пішли ми з ним до старої, і я кажу:
— Треба трохи розтринькати дружину.
Стара рече: як? Але мою думку вона втямила. Кажу: Святослав уже ж великий князь — хай візьме зо дві, зо три сотні, виведе їх і зоставить у Переяславлі братові,
Стара помислила, помислила й рече:
— І для Вовчого Хвоста буде діло — не займайте Вовчого Хвоста. Ведіть у Новгород-Сіверський.
Кинувся Святослав збирати охочу гридьбу, але Свенельд щось, певно, внюшив, бо почав сам вести дружину на Смоленськ.
Виходило начебто ще ліпше, але Щекович не пішов на Смоленськ, а лише переправився через Дніпро і став на Переяславльській дорозі: десь-то розчолопав промисли старої та Вовчого Хвоста.
У Києві ж лишив сина Люта. Правда, Лют без гридьби ніщо, але він мав пильні очі й вуха. Тоді стара покликала мене й бубнить:
— Можеш вибратися серед ночі з Києва? Але щоб тебе Лют не підстеріг.
Кажу, можу.
— Тоді, — каже, — поїдь до Вовчого Хвоста. Нехай обмине Свенельда й переправиться під Вишимгородом-Деснянським.
Налаштував я собі конягу з дня — Борис-холоп вивів і поставив у себе на Кожум'яках, а вночі я тихо вибрався з Подільських воріт, мавши там вірного чоловіка, й гайнув понад Дніпром униз.
На другий день над обід я був уже в Переяславлі. Вовчий Хвіст зорить на мене та на мого коня, але нічого не питає, твій дядько був небалакучий муж; ба він і так про все здогадався, лише спитав:
— Уже виходити?
Кажу, вже. Я йому повідав, де на нього чатує Ольжин брат, і що стара звеліла обминути його й переправитись під Вишимгородом-Деснянським. А він прикладає пальця до губів:
— Свенельд має в Переяславі послухів. Підемо вниз.
Вовчий Хвіст узяв лише своїх опричників — посадської дружини не брав, і подалися ми вниз до Родні, щоб збити послухам слід, а тоді звернули до Зарубської переправи. Дорога сюдою була довша на цілий день, але це спантеличило Свенельда. Його стежі нас вистежили тільки тоді, як ми були вже навпроти його стану. Але він ще мусив переправлятися через Дніпро, а ми йшли правим берегом, якраз на Берестове.
Підходимо до Києва через Хрещатий Яр, аж брама на замку, а сторожа не хоче відчиняти, каже — світлий князь Лют не велить, звелів ждати за воротами до ранку. А до ранку міг доспіти Свенельд, у нього ж дружина втричі більша, ніж у Вовчого Хвоста.
Пробрався я Подільськими воротами, мавши там своїх людей, — і до старої. Стара видибала до Красних воріт, а там уже її нетій Людвік, вона як засичить на того зміюка:
— Не впускаєш брата великого князя?
Аж тицяє межи очі йому ціпком. Дивлюся — Лют вагається, а тут і Святослав підбіг: бере й сам одсовує засуви. Забоявся Лют — у нього ж була тільки одна сотня, у Вовчого Хвоста — п'ять.
Ну, а вже на мене так зиркнув, що коли б я був молоком — скиснув би.
А вранці підійшов і Свенельд. Пізно. Переяславльська опрична дружина засіла вже була весь княжин двір. Стара йому так любенько каже:
— Маємо вже й перших весільних гостей.
А ті "гості" стоять у боронях та шоломах. Свенельд покрутився та й пішов геть. Хоч його дружина була втричі більша, зате Вовчий Хвіст укріпився в княжому дворі, а на таку валку Свенельд не зважився.
Я після цього достеменно збагнув, що Свенельд аж ніякий не воєвода: інакше не чатував би Вовчого Хвоста за Дніпром, а стояв би в Києві. Такого ж маху він дав і тоді, коли стара привела до Києва Ярополкову матір Дацку.
Ну, коли до Києва вступив твій дядько Вовчий Хвіст, можна було готуватися й до шлюбу.
Твоя мамка також звиклася до цієї думки й уже не квасила щік, а Святослав нетерпеливився, казав старій:
— Доки ви тут мньохатиметеся з тим шлюбом? Я вже досі мав бути в степу!
Він уперше хтів піти на печеніга. Нишпорив тоді по лтавських і голтавських низових селах Кочу-бей — двоюрідний брат Курі-хана, що потім пив із Святославового лоба вино. Коли б тоді знав твій батько, що доведеться прийняти од нього смерть, ганявся б не за Кочу-беєм...
Врешті діждалися ми й шлюбного дня. З Любеча приїхав мій батько Маломир Любечанин — головний сват. Він ще зроду не бував у Києві, тож ходив і скоса зириз на все й на всіх. А я ходив за ним назирці, тримаючи жменю на руків'ї меча, щоб бува не трапивсь йому на дорозі Свенельд або Лют Свенельдич. Або ще якийсь гад, бо він же не одному залив сала за шкуру: всю Ігореву дружину перебив був і пойняв у полон.
Але Щекович і Щековичич принишкли. У княжому дворі сидів з опричниками Вовчий Хвіст, а Свенельдова дружина турмилася в Ольжиному дворі на Щекавиці. Бо стара так ласка-авенько сказала була:
— Негоже ж виганяти гостя за город.