Багато воїв одразу ж кинулись до ворiт, побачили там, схопили й пiдняли на списах боїлiв i боляр, що зробили чорну справу. Вої стали грудьми бiля ворiт, бились сокирами, рiзались ножами. А коли всi вої зiйшли зi стiн, тодi й вони пiдняли щити й стали вiдходити до Вишнього града, що височiв на горi над Камчiєю, заскочили до гридницi й стали на її стiнах.
Коли iмператор Iоанн заїхав до города, бiй там ще продовжувався. Зiйшовши з коня i стоячи на скелi, звiдки видно було Вишнiй град i гридницю перед ним, Iоанн зрозумiв, що ромеї швидко не вiзьмуть гридницi, де збилось кiлька тисяч русiв i болгар. Вiн велiв палити її.
Ромеї тягли звiдусiль усе, що тiльки могло горiти, зi всiх бокiв пiдпалювали дерев'янi стiни гридницi, стiни града.
День закiнчувався. Сонце зайшло за гори. Багряне море колихалось на заходi, а ще одно вогняне море буяло в Преславi. Загибав Вишнiй град — краса Болгарiї, у вогнi гинули руськi вої.
Та ось руськi вої швидко почали виходити з цього вогняного моря. Вони ставали перед гридницею, бо вважали за краще вмерти зi зброєю в руках, анiж загибати у вогнi.
Так почався останнiй бiй у Преславi. Зi всiх вулиць поспiшали до гридницi пiшi й кiннi ромеї. Вони поволi оточували, оточували воїв, наступаючи на тих, якi стояли в полi. Воїв була тисяча, далi лишилось кiлькасот, ще далi — кiлька десяткiв. Вони помирали, але перед ними виростав вал з ворожих трупiв. I це було настiльки страшно, що навiть iмператор Цимiсхiй сказав:
— Я ще не бачив, щоб хтось так помирав!
Саме тодi примчали вершники й доповiли iмператору, що вони знайшли у Вишньому градi в кам'яному палацi кесаря Бориса.
Iмператор Iоанн, почувши це, нi на хвилину не затримався, а, сiвши на коня i взявши з собою великий загiн безсмертних, помчав до палацу.
Звiстка про кесаря Бориса дуже схвилювала iмператора: отже, Святослав тримав його у в'язницi у Вишньому градi, а вiйська ромеїв наступали так швидко, що руськi вої не встигли його вивезти...
"Швидше туди, швидше, — думав iмператор. — Я знiму з нього кайдани, виведу з в'язницi, живий кесар Болгарiї потрiбен менi бiльше, нiж Преслава!"
Думав вiн i про iнше. Починаючи вiд Аспаруха i Омартога, як це добре знав Iоанн, болгарськi кесарi збирали в палацах своїх у древнiй столицi Плисцi, а пiзнiше в Преславi нечуванi скарби. Про цi скарби знав весь свiт i, звичайно, iмператори Вiзантiї. Починаючи свої вiйни з болгарами, вони завжди рвались до Плиски й Преслави, прагнули здобути цi скарби. Мрiяв про них i iмператор Iоанн. О, як потрiбнi були зараз золото, срiбло, дорогоцiнне камiння зубожiлiй iмперiї!
Але, звичайно, iмператор Iоанн i гадки не припускав, щоб скарби болгарських кесарiв вцiлiли, — коли князь тавроскiфiв побував зi своєю ордою в Преславi, вiн, безперечно, забрав з собою цi скарби. А хiба не зробив би так само Iоанн? Адже скрiзь — у Сiрiї, Єгиптi, арабських землях, — скрiзь, де з своїм вiйськом проходив Iоанн, вiн найперше забирав скарби...
До кам'яного палацу у Вишньому градi було зовсiм недалеко, i iмператор з безсмертними швидко примчали туди. Залетiвши на подвiр'я палацу, вони побачили, що тут робиться те ж саме, що й у Преславi, — в усiх будiвлях града чулись зойки i крики, скрiзь ходили з мiшками легiонери.
— Де кесар? Швидше до нього! — крикнув Iоанн.
— Вiн у церквi! — вiдповiли iмператору.
Разом з безсмертними імператор кинувся до церкви. Але що це? У супроводi своїх боляр з дверей церкви вже виходив кесар Борис — у бiлому одязi, пурпуровому корзнi, пiдперезаний червоним поясом, у червоних сандалiях, з цепом i гривнами на грудях. Побачивши iмператора, кесар зупинився i, впавши ниць, вiтав його.
— Встань, — промовив Цимiсхiй, — i йди сюди. Кесар зробив кiлька крокiв i зупинився перед Iоан-ном.
— Бiдний кесар Болгарiї, — сказав iмператор, — ти довго i багато страждав...
— Так, великий василевсе, нам усiм довелося багато й довго страждати...
— Ти, кесарю, з болярами своїми зробив велику послугу, вiдчинивши ворота Преслави, i iмперiя нiколи не забуде цих ваших трудiв... Але я не знав, що ти вже на волi, я думав, що Святослав вкинув тебе до вiзницi.
— Нi, iмператоре, муки мої й боляр були безмежнi, але я не сидiв у в'язницi, а весь час був тут, у Вишньому градi.
— Велике щастя, що ви всi вцiлили, — звернувся iмператор Iоанн вже до боляр. — Я прийшов сюди, поневоленi болгари, щоб врятувати вас вiд орд тавроскiфiв, вiд язичника — князя Святослава, щоб визволити Болгарiю, щоб жити з нею в любовi й мирi, як заповiдали iмператори ромеїв i як того прагнули кесарi вашi...
I на знак прихильного ставлення до болгар iмператор Iоанн зiйшов з коня, подав руку кесаревi Борису, i вони разом пiшли до палацу.
Там імператор ромеїв добре поїв, випив, перепочив, а тодi запитав у кесаря Бориса:
— А як, кесарю, скарби каганiв?
— Вони цiлi, василевсе...
— Як? — iмператор не мiг приховати свого здивування. — Святослав не встиг їх забрати?
— Нi, — вiдповiв поволi кесар Борис, — вiн їх не став брати.
— Проклятий тавроскiф! — скрикнув iмператор Iоанн. — Вiр менi, вiн побоявся їх брати, бо знав, що я нажену його навiть за Дунаєм i покараю, а за скарби вигадаю найлютiшу кару.
Кесар Борис на мить пригадав свою розмову з Святославом, коли той дарував йому життя й скарби, i нiчого не вiдповiв.
— I де цi скарби? — не вгавав iмператор.
— Вони тут, у палацi, в пiдземеллi. Сп'янiлий вiд вина, iмператор примружив очi.
— Кесарю Борисе, — сказав вiн. — Ти менi покажи цi скарби. Я хочу бачити, що ж має Болгарiя?!
— Я виконаю твою волю... — згодився кесар.
Тримаючи в руках великi восковi свiчки, вони сходами спустились у глибоке пiдземелля. Кесар Борис сам одiмкнув два важкi замки, що висiли на залiзних колодках, i розчинив дверi. Удвох вони зайшли до пiдземелля й зупинились...
Спочатку, поки очi не призвичаїлись до пiвтемряви, важко було добрати, де вони опинились. Десь близько шумiла вода — напевне, поруч за стiною, а може, й над ними вирувала Камчiя, повз свiчку iмператора раз i вдруге пролетiв кажан...
А потiм iмператор роздивився. Вони стояли в широкому й довгому льоху, кiнець якого губився в темрявi. Льох цей, видно, був складений в давноминулi вiки iз великих брил сiрого дикого каменю. На брилах скрiзь попiд стiнами у важких залiзних скринях i просто на землi лежали скарби болгарських каганiв.
Тут було багато зброї, — стародавнiх болгарських золотом, срiблом i дорогоцiнним камiнням оздоблених мечiв, щитiв, шоломiв, було тут багато й римської зброї — корони, цепи, гривни iмператорiв, тих князiв i воєвод, з якими колись воювали болгари, в кiлькох скринях насипом лежали арабськi, вiзантiйськi, франкськi золотi й срiбнi грошi. Ще одна скриня була наповнена дорогоцiнним камiнням.
— Яке щастя, — вирвалось у iмператора Iоанна, — що князь Святослав не взяв цих скарбiв!
— Так, — згодився кесар Борис. — Болгарiя стала б нещасною, якби вона втратила цi скарби.
— Зараз вона буде щаслива, — сказав iмператор. — Римська iмперiя визволить Болгарiю. Я гнатиму Святослава до самого Дунаю, буде потреба — ми пiдемо й за Дунай. Ми виконаємо свiй обов'язок перед iмперiєю i Болгарiєю до кiнця. Але хтось мусить бути й у Преславi. На заходi — Шишмани, на пiвночi — угри. Треба стерегти Преславу, цi скарби... Я тебе залишаю кесарем iмперiї i Болгарiї в Преславi.
Кесар Болгарiї Борис був задоволений. Тiльки цього вiн i бажав вiд iмператора ромеїв.
З
Сидячи в Переяславцi, князь Святослав швидко дiзнався про бiй в Преславi. Гiнцi, якi примчали з Плиски й Данаї, розповiдали, що вiйська iмператора, як татi, пройшли гори й стали пiд Преславою. Руськi вої рубались там до загину, поплiч з ними на смерть стояли й болгари, але всi вони склали голови, а разом iз ними й воєвода Свенелд.
Князь Святослав дуже печалився, дiзнавшись про загибель воїв у Преславi й смерть Свенелда. Але гiнцi говорили, що, взявши Преславу, грецькi вої посуваються далi на схiд, уже взяли Плиску, доходять до Данаї.
Князь Святослав посилає назустрiч ромеям загони, що складаються з руських i болгарських воїв. Болгарськi вої знають кожну стежку, кожну ущелину й камiнь. Руськi вої — смiливi, звитяжнi люди, вони нiчого не бояться, навiть смертi.
I якщо пiсля Преслави вiйська ромеїв iдуть якийсь час нiби в пустелi, а iмператор Iоанн навiть дивується, де ж подiлись болгари, то незабаром вiн дiзнається, де вони й що замислили. Чим далi виходять ромеї з гiр i чим ближче до Дунаю, тим важче їм просуватись. Уночi на стоянках ромеїв зчиняється тривога. Якщо вони ночують в ущелинах, на них згори, зi схилiв, сиплеться камiння, з нiчної темряви летять стрiли. Так день за днем, нiч за нiччю. Ромеї не знають, звiдки їм ждати нового удару, де на них чатує смерть...
Як же здивувався князь, коли зустрiв бiля Доростола воєводу Свенелда. Вiн навiть не повiрив своїм очам, але це було так: коли князь Святослав стояв i оглядав рови перед Доростолом, недалеко зупинився загiн вершникiв-болгар, а з коня сповз, важкою ходою рушив до князя воєвода Свенелд.
— Здрав будь, княже! — прохрипiв вiн. Князь Святослав оглянув воєводу з голови до нiг, переконуючись, чи не помилився вiн часом, й скупо вiдповiв:
— Здоров будь...
— Княже Святославе, — розпачливо сказав Свенелд. — Преслава впала, вої нашi побитi...
— А чому ж ти живий? — запитав Святослав. Блiдий, без кровинки в обличчi, iз темними западинами пiд очима, гострими вилицями, Свенелд дивився на князя.
— Краще б менi не стояти тут, коли загинула моя дружина. Але вони поранили мене, — вiн показав на груди, — бiля гридницi, i я не бачив кiнця Преслави. Уночi ж болгарськi вої винесли мене з города, поклали на коня, повезли, i так я опинився тут, княже...
Князь Святослав подивився на болгарських воїв, що стояли оддалiк, суворi зморшки розiйшлися на його обличчi, iншими вже очима глянув вiн на Свенелда.
— I глибока в тебе рана?
— Що рана? — застогнав Свенелд. — Болить серце. Адже в той час, коли ми сукупно з болгарами рубались у Преславi на стiнах, хтось вiдчинив ворота в городi...
— Хто ж то?
— Про це знає кесар Борис з болярами.
— Пси! — крикнув князь Святослав. — Отже, все лжа, все всує. Ми їм вiрили, допомагали, рятували, а вони поставили нам списи в спину. Проклятий кесар, проклятi його боляри!..
— Чому ти не вбив їх ранiше, княже? Князь Святослав торкнувся рукою шиї, нiби щось заважало йому дихати.
— Убити?! — сказав вiн.