Назвався він — гостем із фронту… Ми й справді почувалися гістьми у цьому вишуканому товаристві інтелігентів, що пізніше деякі з них через нерозум'я своє і брак політичного досвіду заподіяли стільки лиха народові нашому. Не театральними кармазинами, не гопаком у червоних шароварах, не показними символічними дійствами на сцені життя треба привертати увагу киян і усього світу до українського болючого питання, гаряче казав Андрій Листопад, а — реальною силою. Сила ж така є. У місті — десятки тисяч українських вояків. Цю величезну силу українського озброєного люду і треба вивести на демонстрацію, під промовистими українськими прапорами. І ще він закликав, поки є час, поки не пізно, приступити до організації українського національного війська. Скільки літ (і яких літ!) минуло, а й досі оживають у пам'яті моїй розгублені обличчя цих прекраснодушних людей, що присвятили свої найкращі почуття рідній Україні: ідея Андрія Листопада була для них занадто несподівана, майже божевільна, вона лякала своєю рішучістю, безповоротністю, можливими, як вони полохливо застерігали, страшними наслідками. Вони щиро вірили, що українське питання вирішиться взаємною розважливістю та доброю волею розбуджених революцією демократичних верств: "Дякувати Богові, і без воєнщини обійдемося…"
Не знаю, чи згадалася їм така запальна і водночас така твереза пропозиція мого побратима, коли вони, уже навесні вісімнадцятого року, перехоронювали тіла юних героїв, загиблих біля станції Крути, тіла романтичних і довірливих дітей своїх, гімназистів та студентів, яких самі ж і послали, неозброєних та необстріляних, під кулі. Я завжди пам'ятатиму той похорон. Я був один з тих, хто схилив українські військові знамена над їхньою братською могилою, на схилах сивого Дніпра. Домовини з тілами забитих і розстріляних везли на селянських возах, їх тягли сірі українські воли. Усі домовини покрито було червоними китайками, згідно з давнім козацьким звичаєм. Співав величезний хор. Промовляв на похороні професор гімназії, старші учні якої вступили до студентського куреня Січових Стрільців і майже усі загинули. Гімназіяльний професор порівнював героїв Крут з героями Термопіл. А я слухав, дивився і думав: "Честь і слава вічна героям од народу нашого, але загинули — діти. І гинули діти наші, коли десятки тисяч українізованого вояцтва тримали нейтралітет у російсько-українській війні. І це — тільки перші жертви недалекоглядства гуртика інтелігентів. А скільки їх було потім і скільки ще буде? Мільйони". "Чому місяць, чому ясний над Крутами не зійшов? Чому милий чорнобровий більш до мене не прийшов? Чи ж я його не любила? Чи словечка не дала? Чи його куля убила? Чи сира земля взяла?" — почув я сумну пісню дівчини в одному із сіл Придніпров'я, у якім ми заночували, виступивши в дев'ятнадцятому році супроти отамана Зеленого. Я розумів, хоч і не міг їй пояснити, чому не прийшов її милий. Бо людям, яких національна хвиля винесла на поверхню суспільного моря, забракло відчуття реальності. "Тому місяць, тому ясний над Крутами не зійшов, тому милий чорнобривий більш до мене не прийшов…" І довго ще не прийде. Аж поки ми, діти України, житимемо в світі ілюзій. Можливо, окремій людині Бог і вклав добрість у душу її, але череда людська у вчинках своїх і поступах керується жорстокими законами виживання. І вже був, був час усім нам зрозуміти, що сусіди наші, і на схід, і на захід, і на північ, і на південь, шанують силу, а не красиві, демократичні словеса. Андрій Листопад зрозумів це раніше од багатьох із нас…
Але ж — не лише він зрозумів. І відбулося в ті дні у Києві Українське військове віче. І нам з Андрієм, побратимом моїм і батьком духовним, поталанило бути на ньому. Коли стали ми в просторезному залі за командою "струнко!" та заспівали нашого національного гімна, очі Андрія наповнилися щасливими слізьми, я теж плакав і не соромився сліз своїх. Хоч прозвучав і на віче з вуст одного студентика заклик перекувати багнети на плуги, бо настало, мовляв, царство демократії. Але вирішено було твердо: без зброї не буде нам волі, волю принесуть народові лише залізні українські полки, лише багнет стане запорукою нашої волі! І гриміли під склепінням зали священною клятвою поетові слова: "Гей, до зброї! Бийте в дзвони! Будьте смілі, як дракони! Хай гудуть, як громи, дзвони! Хто там ззаду? — Кулю гаду! Хто там ззаду?.." І руки наші тяглися до пістолів, і ладні ми були послати кулю в кожного, хто не з нами, хто вагається…
І вийшло українське вояцтво на київські вулиці! Під жовто-блакитними прапорами, під грім оркестру, що награвав Запорозького марша, крокували військові частини по Думському майдану, де напередодні було стягнено ланцюгами з постаменту постать Столипіна. І досі лунає у вухах моїх гаряче і радісне "слава!".
Так сталося, що невдовзі після тої незабутньої маніфестації мусив я повертатися до діючої армії, на румунський фронт. Відпустка моя скінчилася. Повертався сам. Андрій Листопад зумів залишитися в Києві. Він провів мене до поїзда. На пероні ми попрощалися, навіть гадки не маючи, що бачимося востаннє. Ще тричі писав він до мене у полк. Я довго беріг ці листи, не розлучався з ними навіть у боях. Але пішли ті листи на дно Збруча, разом з одежею, коли я, під досвіток, не вбоявшись більшовицьких кулеметів, перепливав ріку, поспішаючи — в табір для інтернованих… Але зміст листів пам'ятаю добре. Захоплено писав Андрій Листопад про військово-політичний клуб імені гетьмана Павла Полуботка, до якого він вступив, підтримуючи і далі українську мілітарну ідею. Писав і про нову грандіозну маніфестацію в Києві, на яку полуботківський полк вийшов з транспарантом: "Україна для українців!", про величезний жовто-блакитний прапор, якого хтось із студентів того дня спромігся почепити на булаву Богдана Хмельницького. Так само захоплено писав Андрій про всеукраїнський військовий з'їзд у Києві. Засмутила мене неприхована гіркота третього, і останнього, листа, написаного до мене Андрієм Листопадом. Уже він бачив, як повертаються події. Доки в Центральній раді точилися говорильні про демобілізації, демілітаризації та міліційні загони на взірець Швейцарії, в Росії визрівали інші, далекі від політичного романтизму сили. Час для організації дисциплінованої, сучасної, без театральної гайдамаччини, української армії було безповоротно втрачено. Брак політичної передбачливості і віра в чесність російської демократії стали нам на заваді до відважних політичних кроків. Наші горе-політики забули або не знали, що "політика не визнає сентиментів". Балакуни-соціалісти, як називав їх у своєму останньому листі Андрій Листопад, залишили свій народ напередодні вирішальних подій беззбройним. Ось ще коли прирекли вони, наші високошановані професори й писаки, на героїчну, але марну смерть тих триста юнаків, які, так співається у вже згадуваній мною пісні, "відважно в бій ішли і за рідну Україну під Крутами смерть знайшли". Багато ще буде написано про той час його свідками і учасниками подій. Я ж тут розповім лише про долю мого побратима і духовного батька.
Андрій Листопад пов'язав долю свою з полком гетьмана Хмельницького. І був він серед тих вояків, які в червні сімнадцятого під урочисте гудіння дзвонів Софійського собору присягнулися не повертатися до своїх частин, а до скону служити волі України. І не їхня вина, що ними пожертвували в ім'я тимчасових політичних вигод. Соціалісти-балакуни в тодішньому Києві короткозоре покладалися на силу слів, а не на силу зброї. Знаю про той час лише з коротких, уривчастих переказів. Адже більшість свідків подій полягло у вогні боротьби, а хто й вижив — розкидані гіркою долею по чужинах. Знаю напевно, що полк українських вояків примушено було залишити Київ. Його одіслали на фронт — помирати за чужі інтереси. Зраджених своїми, їх підстерігала, при виїзді з Києва, нова зрада. Вздовж залізниці, за містом, українських вояків уже піджидали кірасири та донці. Ось коли нарешті було знято словесну личину. Про демократію та свободу заговорили — кулемети. За свідченнями очевидців, з кулеметів стріляли впритул — по вікнах вагонів. А коли поїзд зупинився, нападники вбігали до вагонів, били і знущалися: "А, вам автономії захотілося, хохляцькі морди?! Ось вам автономія!.." Десятки вояків, які щиро увірували в українську справу, загинули того дня. Тіла убитих викидали з вагонів. І лежали українські вояки вздовж полотна залізничного, заплативши життям за політичний романтизм професорів та письменників. А ми, хто перебрів вогняну ріку, досі дорогою ціною платимо, тінями, і не живі, і не мертві, по чужинах блукаючи.
Чи був інший шлях? — усе частіше замислююся я. І згадую сотника, який у часи Директорії призначений був комендантом залоги в одному з провінційних містечок, але зрікся свого становища. Він так пояснював свій вчинок: "Культура національності — ось те, що є головною метою української інтелігенції серед огнища всесвітньої революції, бо без культури ми завжди будемо рабами інших націй. Наступає час, коли національна свідомість буде слугувати підмурівком існування нації. Як же нам зберегти національну культуру? Соціальна платформа — ось той грунт, на якому може розвинутися культура національна. Ми повинні завоювати довір'я у тих мас, котрі з нечуваним лицарством повстали проти гетьманщини. Через довір'я ми прив'ємо масі трудову дисципліну, котру так бажано бачити в тих масах. А щоб завоювати довір'я мас, треба зрозуміти їх, чого вони хочуть, чого їм треба, і дати зараз, не гаючись ні хвилини. Видумувати життя не можна, бо скільки б не видумувати, воно зостанеться таким, яким воно є в дійсності. Ви боїтеся більшовизму, але той більшовизм є зараз у масах, він так глибоко засів у них, що його вижити з мас не могла навіть реакція гетьманщини. Отже, нам доводиться жити паралельно з більшовизмом. Завдання інтелігенції — перетворити той більшовизм у щось краще. Перетворити його можна тільки шляхом політики, а не шляхом багнетів. Треба, щоб інтелігенція взяла той більшовизм у свої руки, а не віддаватися самим у руки більшовизму, бо коли більшовизм проковтне нас, то разом з тим проковтне і національну культуру, і винними перед майбутністю будемо тільки ми… Маса при сучасній своїй темноті не має здорової думки, але інстинкт у неї здоровий, і іде вона не за лозунгом, а за власним інстинктом.