Він підібрав цю реліквію під Житомиром і весь час носив у речовому мішку, боячись, що відберуть: рядовому не годилося мати таку зброю. Вона ж йому нагадувала мирні роки: перед війною Василь служив у міліції. Треба було бачити, як між боями діставав свою іграшку й довго бавився нею!
Почепив її на бік минулої ночі, коли вирішили пробиватись на той бік Дніпра.
— Спасибі, Василю!
— Та що вже... Носіть на здоров’я.
Василь важко зітха й підбирає мій карабін. Витрушує з дула пісок, висмикує затвор, дмуха щосили в патронник. Вилущує з магазина набої, перетира їх полою гімнастерки: Василь в усьому любить порядок.
— Я побуду з вами. Поки смеркне,— каже.
— Що ж, побудь.— Йому й справді до Дніпра зараз нічого рипатись: можуть помітити. А що Василь справиться з Дніпром і в темноті — не маю сумніву: він, як і я, виріс на річці і плава, мов качка.
Поволі мною оволодіває млосна байдужість. Лягаю на гарячий пісок, підсовуюсь під кущ, щоб хоч трохи було
більше тіні, але сонце дістає мене й тут: душно, жарко, піт залива очі, він густий і солоний, наче ропа, а рана все дужче болить. Намагаюсь не думати про неї, про те, що чекав на мене попереду,— лежу, щосили заплющивши очі, чую, як ворушиться неспокійно Василь, як важко зітхає, а озватись до нього не можу.
Я, здається, заснув. Чи на мить утратив свідомість. Здригнувсь, розтулив гарячі повіки: Василя не було. Пішов, навіть не попрощавшись, щойно пішов: у сліди ще осипався пісок. Вели сліди у бік Дніпра. І тиша така, наче все на землі вимерло, а я лишився один. Один в усьому білому світі.
Я не розізлився на Василя — мені лише хотілося пити. Так хотілося пити, що кожна клітинка мого пересохлого тіла волала про воду. Відчував майже на дотик, як тече поряд Дніпро: безліч води, море води, а тут лише гарячий пісок, що спива з мене останні краплини вологи. "Зараз встану й піду до Дніпра. І ніщо мене не зупинить!" Уявив, що питиму воду: донесхочу, до безтями — і чорт з ними, з німцями, хай стріляють з усіх своїх кулеметів, а я буду пити! Поворухнувся, щоб звестись, аж тут зарипів пісок і з кущів появився Василь.
— Не спите? А я боявся вас потривожити...
Я не питав його, де був, що робив: у всі очі дивився на мокру баклажку, що він її тримав у руці.
— Пити хочете?
Ще й питає! Видер у нього баклажку, присмоктався — не відірвавсь, поки в ній не лишилося й краплі.
Попрощалися в сутінках: Василь рушив у бік ріки, я ж на північ, уздовж плавнів. Знав, куди маю йти.
Йти було важко, хоч спека й спала. Рука все важчала й важчала, тривожила рану. Пісок плив під ногами, і мені здавалось, що топчуся на місці. Десь далеко на сході тривожно погримувало, миготіло й відсвічувало, і я думав з похмурим відчаєм, скільки ж це доведеться пройти, коли видужаю, щоб добратися до своїх.
Ну, та годі про це: ти спершу видужай!
Плавні врешті скінчилися, ступив на тверде.
Уже зовсім стемніло, в небі колючо миготіли зірки, десь поміж ними заблукав одинокий літак. Він тоскно стогнав, і така безнадія була в тому стогоні, така туга щемлива, що й самому не хотілося дихати.
"Ану, не розпускай нюні!" — нагримав на себе.
Зціпив зуби й подерся на кручу.
18 А. Дімароь, кя, ц
Тут іти було легше. Ступав по твердому, приємний вітерець студив мої груди, і не було жодної живої душі. Я йшов і йшов, на ходу колихавши руку, і коли зовсім ставало непереливки, дозволяв собі на кілька хвилин зупинитись, постояти, заплющити очі, від чого рапа моя мовби трохи втихала, і тоді я знову рушав, бо мав вижити, мав уціліти, а тут, серед степу, мене одразу ж помітять, як тільки розвидниться. Мене міг порятувати лише ліс, ліс, що був десь попереду: тягнувся до тієї невеликої річки, за якою на мене чекала (а може, вже втратила всяку надію) моя вірна дружина.
Тож я йшов і йшов, не даючи собі й на хвилину розслабитись, продирався крізь темряву, втому й біль, і хоч все моє тіло аж стогнало, я вперто гнав його уперед і вперед. Поки добрався до лісу.
Ще знайшов у собі сили зайти трохи вглиб і лише тоді опустився на землю. Земля спружинила мохом м’яким, таким ласкавим та затишним, що я одразу ж заснув. Заснув, і голови до землі не донісши.
Прокинувся ще до схід сонця — замерз. Ранки вже стояли холодні та ще й випадала роса: був мокрий як хлющ. Тремтячи всім тілом, звівся, і рапа відповіла на той порух пронизливим болем. Глянув па плече: гімнастерка напиналась балабухою, матерія почорніла од сукровиці. Плече, мабуть, дуже розбухло, і добре було б перемотати бинти, що врізались в тіло, але хто мені це зараз зробить?
Хай, потерплю.
Звівся й рушив у глиб лісу.
Я знав, куди йти, скільки приблизно кілометрів тягнувсь оцей ліс. Як для здорової людини, то це аж ніщо, всього кілька годин ходу, але я ледь волікся, і дерева гойдались, мов п’яні, а на моє поранене плече хтось навішував гирі. З кожним кроком ставало все важче. Я знову був мокрий, тепер уже не від роси, а від поту, від гірко-солоного поту. Де він тільки й брався. Піт заливав мене так, що я не встигав протирати очі.
Все частіше зупинявся, опираючись на дерева. Вибирав підсвідомо найтовщий стовбур, боячись звалитися, бо тоді, відчував, не встану.
Мусив дійти. Мусив добратись, що б там не сталось!
Йшов, і мене все більш огортала неясна тривога. Щось змінилося довкола, щось гнітило мене, непокоїло, а що саме, ніяк не міг зрозуміти. Зупинявся кілька разів, прислухаючись та приглядаючись, але ліс був порожній, абсолютне порожній, навіть птахів не чутно, а тривога все не полишала мене, аж поки я врешті-решт зрозумів, що її породжувало.
Тиша!
До поранення мене увесь час, з дня на день, з ночі в ніч глушило. Я прокидався під вибухами й під вибухами засинав, наді мимо завше завивало, ревло, гуло, вищало, шматуючи землю, і днино, як я не оглух. Вже й не уявляв іншого світу: тільки у громі, лише у ревшпр; зжився, пристосувався до нього і навіть уві єні стежив за летом снаряда: цей — же мій, цей пролетить... І продовжував спати, хоч вибухало десь поряд і з стін осипалася земля.
І ось усього) цього! раптом не стало: тиша стояла така, що мені було аж недобре. Здавалося, з цього лісу вже й не виберусь. Кружлятиму, як заморений кінь, доки же звалюся з ніг. Сонц®. стояло над головою, з усіх сил припікаючи. Я задихався од спеки, даремно шукаючи рятівної тіні під соснами. Ще півгодини, година найбільше — і я впаду, щоб уже не звестись ніколи. В голові шуміло й дзвеніло, все довкола розмивалось у гарячім тумані.
Чи буде кілець цьому проклятому лісові?!
А тут ще й шанці. Ходж сполучень, окопи, траншеї: раз по раз доводилось через них перебиратись, переносячи своє поранене плече, по вінця наповнене болем. Скільки я їх сам накопав, проте ніколи не бачив так багато: не встигнеш подолати одні — появляються інші.
Навіщо їх тут копали, для чого? Який дурень надумався посеред лісу, де за деревами й слона не помітиш, окопувались? Лаючись, кленучи невідомих мені копачів, урешті наткнувся на дот.
Відступаючи, наші спробували висадити його в повітря: заклали, мабуть, не один м-інюж вибухівки. Уявляю, як тут рвонуло! Але дот вистояв, підняло тільки догори масивний верх — залізобетонний, нашпигований арматурою, підняло та й опустило на місце. Та вирвало з м’ясом й відкинуло набік важкезші, в кількасот кілограмів!, броньовані двері. І тепер з темного отвору, наче з льоху, тягнуло прохолодою.
І я поліз туди, В! прохолоду.
Тут було все покручене, потрощене, понівечене. Обгоріле залізяччя, обвуглене дерева. Бетонні закінтюжені стіни, чорна, низько нависла стеля. Й пронизлива гострий невигубний запах пороху, толу. Ну, запах цей надовго, він в’їдається намертво, в мене ось від рук так тхне порохом, що не треба й питати, де був. Цікаво, куди вони стріляли? Підійшов до вузької амбразури й одразу ж побачив своє містечко. Беззахисно відкрите, безжалісно освітлене сонцем, воно аж присідало будинками, ховаючись од куль та снарядів, що падали, мабуть, на нього. І за двоповерховим будинком селищної Ради, що витикався червоним дахом, сховавсь мій будинок. Забракло повітря, коли подумав про Лілю. Яка, може, оце думає про мене, не підозрюючи навіть, що я майже поруч.
Захотілось курити. Так захотілось курити, як ніколи в житті. Понишпорив здоровою рукою в кишені, хоч наперед знав, що нічого там не знайду (останню жалюгідну цигарку ми викурили з Василем на прощання), посмоктав собі губу. Прикипів обличчям до амбразури й дивився, дивився — до болю в очах.
За якийсь час залишив дот: тут запросто можна було застудитись. Заліз в окоп поряд, став думати, що робити далі. Як добратись додому, щоб ніхто не помітив.
Через річку якось переберусь. Знав брід, недалеко від висадженого залізничного мосту, там води по пояс, не глибше, а як пройти вулицями? Вирушу, звісно, вночі, коли всі поснуть, але ж центр, певне, патрулюється німцями, бо он, над колишньою селищною Радою, полощеться прапор, звісно ж — не наш. А фашисти отак запросто прапора не вивішуватимуть: там якщо не штаб якоїсь частини, то комендатура. Постараюся, звичайно, триматись подалі од центральної площі, але як ти її оминеш, коли будинок, у якому я живу, стоїть поруч. А пропонували ж, коли ми побралися з Лілею, квартиру в іншому місці, майже під лісом. Так захотілось, бач, у центрі!
Та годі, якось проберусь. Не може того бути, щоб не пробрався! А наткнусь — буду відстрілюватись. ІЦе подивимось — хто кого!
Дістаю наган, перевіряю набої: чи не витрусив часом. Ні, барабан повен та ще сім у запасі. Хоч перезаряджати в разі чого буде ніколи. Та й навряд чи вдасться це зробити однією рукою.
Бісова рана: болить — не вщуха. Перев’язати б — одразу полегшало б. Нічого, якось перетерплю — недовго лишилось.
Як добре, що наша кімната має окремий хід. Постукаю тихенько у вікно: "Лілю, це я..."
Що робитиму далі — не знаю. Забороняв собі про це навіть думати. Йобачити Лілю, позбутись оцього пеїхучого панцира — і нічого більше не треба. А там буде видно. Швидше б тільки спливав оцей день, якому кінця-краю немає.
Незчувсь, як заснув. Таки добре вимучився, коли навіть біль у плечі не завадив заснути. Щось верзлося, марилось, щось гаряче й темне весь час добивалося в затьмарену свідомість. Я, здається, стогнав і просив пити, але з кухля, що його мені подавали, не витікало жодної краплини вологи.