А де воно все? Де? Замело, завихрило, чорною бурею покрило.
Оксен курить у рукав, горбиться, а серце щемить, і робиться жарко під кожушком. Потім він кидає цигарку в сніг і дивиться на свої руки. Вони чорні і безжальні.
"Усіх буду вбивати. Всіх, з кого причитається ім'ям Радянської влади".
Оксен знову хотів закурити, але втримався: під'їжджали до Ступок.
Біля крайніх хат їх зупинив поліцейський пікет, перевірив перепустку і хрипким голосом попросив самогону.
— Дамо, як назад їхатимемо, — весело пообіцяли із саней.
— Не забудьте ж, бо загибаю від холоду. Коні рвонули з місця, кинули з-під копит кім'яхи снігу. Запахло мерзлими стріхами — назустріч кинулись хати. Хропуть коні, а в Оксенових товаришів — руки на автоматах.
Сільрада. Тепер — комендатура.
Оксен іде в приміщення. Смушева шапка набакир, кожух розстебнутий.
Вартовий відбирає перепустку і викликає перекладача. Оксен стоїть у тісному коридорчику, свічки-плошки вихитують язичками, темляк пітніє від тепла. На стіну лягає світлий квадрат з чорною людською тінню, — то відкрилися двері, і гладко причесаний німець у мундирі і валянках підійшов до Оксена, з прижмуром оглядаючи його. Німець кидає погляд на білу пов'язку на рукаві Оксена, на вичищені снігом чоботи, на смушеву шапку, морщиться від кислого смороду кожушка.
— Що ви хочете? — питає він Оксена.
— Мені треба бачити коменданта. Я намацав розташування партизанського загону "Іскра".
— Хто ви такий?
— Я шеф поліції сусіднього району Мороз.
— Аусвайс.
Білі пальчики потяглися до Оксена. Оксен ступив крок вперед і хляснув німця в дихало. Німець упав і, падаючи, звалив плошку.
Оксен загримів чобітьми по темному коридору, намацав двері. "Де тут комендант? Де?" Рвонув двері і побачив його. Він стояв за столом із чашкою кави в руках і здивовано і разом з тим сердито дивився на Оксена.
"Як ви сміли сюди вриватися? Хто вас впустив?" — говорив увесь його вигляд.
Раптом він зрозумів, рвонувся до кобури. У Оксена заплигав у руках автомат. Комендант упав грудьми на стіл.
Він не був убитий, а тільки поранений. Коли в кімнату ускочив засапаний Василь Кир, комендант сидів на підлозі, затиснувши рукою ліве плече. Хрести на мундирі і плетений погон були зальопані кров'ю.
— Тягни його надвір, — наказав Оксен. Василь Кир згріб коменданта, телефонним кабелем скрутив руки, потяг на ганок. Бій клекотів на околицях, наші вибивали залишки гарнізону із села. Горіла комендатура. Полум'я рожевіло на снігах, освітлюючи майдан, чорні мечі тополь, низенькі, заметені снігом хати. Постаті партизан метушилися у рожевій млі. Промчалися коні з пустими саньми. Якийсь чоловік бігав попід хатами і кричав:
— Виходьте, люди! Партизани. Свої. Виходьте! Божевільних коней спіймали між тополями, очистили сани від снігу і поклали на них поранених. Гарячі, спітнілі, поверталися партизани з бою, везли поранених, несли забитих. Оксен сидів на своїх санях. Йому підвели тремтячого від холоду і пострілів трофейного коня. Оксен потьопав його по шиї рукою і, торкнувшись ногою до стремена, злетів у сідло. На тлі ясної пожежі гаптувався танцюючий кінь з вершником. Підбіг командир третього взводу (Оксенові видно з коня, як на засніжену кубанку осідає сажа від пожежі), доповів, що гарнізон розсіяно, частини німців і поліцаї прорвалися на Зіньків. Будуть там не раніше, як через дві години. Серед наших є поранені і забиті. Оксен наказав:
— Поранених і забитих на сани — і негайно відходити. Ваш взвод — на охорону. Відхід робіть якнайшвидше.
Комвзводу побіг у темряву, і за кілька хвилин п'ятеро саней вискочило із села в степ.
Із хат виходили люди, тислися біля Оксенового коня. Стояли в кожухах, свитках, фуфайках, диміли парою. Партизани привели одного німця і поліцая, поставили перед конем Оксена. Німець в одній .білизні, босий, на шиї жетон-смертник, поліцай у бекеші, обличчя похмуро, очі вибалушені ляком.
— Зніміть із нього бекешу, хлопці, бо йому жарко. Низенький партизан із забинтованою рукою підбіг до поліцая.
— Ану, витрушуйся з тепла. Поліцай мовчки скинув бекешу.
— Звідкіля він, люди? — спитав Оксен.
— Хутірський. Із Яблуневого хутора. Оксон оглянув плечисту постать і дужі руки поліцая.
— Орав би ти землю, жито сіяв. А тепер відведіть його до коменданта.
Поліцая і німця відтягли до коменданта, що стояв під, тополею.
— Що будемо з ними робити, люди?
— Судить! Хай кладуть своє життя за наше гореї
— Повбивать їх!
— Жили з нас викручували. Смерть їм!
Розлючені діди підійшли до тополі, очі їх від пожежі червоні і лиховісні.
— Ну що, доплигалися на нашій землиці? ^ — Стріляй їх, командире. Ми хочемо глянути, як вони по снігу качатися будуть.
Оксен прикликав двох партизанів із автоматами:
— Відведіть їх у сніги.
Їх зв'язали віжками, повели в очерети. Люди стояли тихо, без шепоту. В очеретах затріщали автоматні черги — і все стихла. І раптом дзеленькнули у вікнах шибки і нашорошилися стріхи — сильний далекий вибух вирвав із пожежі цілий стовп іскор. Юрба здригнулася. Оксен випростався:
— Спокійно, люди! То наші партизани-підривники зірвали у Матусевому мінний склад. Людиі Я знаю — тяжко вам. Ворог нещадний, але його вже гонять і б'ють. Наші війська розгромили фашистів під Москвою і пруть їх далі. Вся земля горить під їх ногами.
До Оксена підскочив вершник і, перегнувшись із сідла, щось тихо сказав. Оксен затривожився і, при-вуздивши коня, стояв наслухаючи.
— Із району у ваше село їдуть карателі, — сказав він тихо, але всі почули його слова, і юрба сколихнулася. — Ми зустрінемо їх. А ви стійте один за всіх і всі за одного. Краще було б, якби ви втекли в степи, в ліси, в хутори...
Він здійняв папаху, поклонився на всі чотири боки мовчазним дідам і, пригарячивши коня, повів загін за село.
Кілометрів за чотири від села зустрів німецький ар'єргард — посилений загін поліції. Билися з годину. У снігах хропли конаючі поліцаї і матюкалися, коні бігали без вершників, іржанням тривожили ніч. Німецькі міномети чохкали із-за бугрів, кулі просівали сніги, і Оксен вирішив відходити в яри.
Він добрався до лугів і зустрів ще п'ятьох партизанів. Один поранений в руку, другий — у плече.
— Якісь кінні за нами гналися. Мабуть, поліцаї, — сказав один з них. — Ми їх з коней позбивали, вони й відстали, — закінчив він насмішкувато.
Оксен вислухав не дуже захоплено, він зрозумів, що якщо їх намацали тут, у комишах, то треба негайно ьід:-одити далі, бо за цими гашізїься хтось такий, що добре знає місцевість.
На приташанні було світло, як удень. То горіли комиші.
"Ага, хотять нас викурити. Отже, якщо вони запалили з того боку, то, виходить, хочуть притиснути нас до болота".
— Пішли, — тихо наказав Оксен.
Ступський луг проскочили за годину і зупинилися, ошелешені: попереду ясно вимальовувалися чорні фігури вершників, що гарцювали на горбах. Оксен розвернувся і повів своїх людей на північ, до манилів-ських ситнягів. Але і там вони наткнулись на засаду. Хтось перекрив кожну стежку. Тоді Оксен пішов на риск — він вирішив іти на степову смугу, щоб виярком та балками пробратися до охтирських лісів.
Тихцем перебралися через гнилі рівчаки, непоміченими вийшли з лугу і тільки хотіли йти степом, як помітили п'ятьох вершників, що наближалися до них легким алюром. Вершники зупинилися, видимо, про щось удячись. Один з них поскакав до лугів, а четверо стали обережно обходити оксенівців, не роблячи жодного пострілу. Один з оксенівців став на коліно і пустив по них довгу чергу. У снігах застогнав кінь, вершник спішився; троє продовжували переслідування.
Вдалині чулося кінське іржання, вітром доносило слова команди і гнівну німецьку лайку. Щохвилини злітали ракети, сніги зеленіли, наче парчеві ризи.
Оксен зрозумів, що степом продертися не вдасться, і завів своїх людей у порослу хащами глибоку яругу. Оксенівці сиділи, прислухаючись. Угорі ясно чулися людські голоси, біганина.
Оксен вийняв із піхви шаблю і став розчищати сніг. Всі зрозуміли і теж заходилися розгрібати сніг. Земля була мерзла і тверда, і вони рубали її ножами від гвинтівок. Працювали швидко, обкладали окоп твердим корінням і корчомаками, знайденими у —яру. Угорі злітали ракети, людям стало видніше, і вони знаходили дещо для захисту: камінь-валун, занесений сюди паводком, шмат дубового стовбура. Надибали наметену снігом криницю, розібрали зруб і перенесли до окопу. На горі чули їхнє вештання, але не стріляли — хотіли взяти живцем.
О четвертій попівночі оксенівці закінчили свою роботу, підрахували патрони, зарядили зброю, і кожен зайняв своє місце.
Оксен сів біля дуба, коріння якого перепліталося в окопі, і, загорнувшись в кожушок, закрив нарізані вітром очі. Чув, як стиха перемовляються його люди, шелестять шинелями об сніг, хтось напомацки заряджає диск і дзвенить патронами, і цей дзвін дуже гучно віддається в його грудях, хтось стукає металом об метал, і від того стуку трудить в зубах, потім хтось ламає сухе дерево, і воно тріщить, як автоматна черга. Оксен дихав у кожушок, і теплий дух зігрівав його. Він задрімав і побачив перед собою холодну снігову пустелю, і йому зробилося страшно від її тиші і фосфоричного сяйва. До самого обрію, скільки сягає око, на застиглих конях сиділи вершники. Оксен чує, що йому теж таке пороблено, що ані ворухнутися, ані розкрити вуст. Він може тільки' дивитись вперед і завмирати від жаху перед холодною пустелею, в якій його заморозили живцем. Раптом із-за обрію налітає смерч, і несе чорного вершника разом із конем, і легко опускає на сніг. Оксен дивиться на нього з подивом. Це ж командир ескадрону, разом з яким вони ганялися за басмачами в пісках Середньої Азії...
— Ви ж були зарубані у Гормацькому кишлаку? — кричить до нього Оксен і від того крику прокидається. І вже не сніги, а безмежні сліпучі піски бачить він. Застигли хвилі дюн. Вершники в білих гімнастьорках, білих будьонівках, при кожному шабля і спис, а командир носить на оголеній шаблі сонце і каже:
— Всі ви мертві, порубані і постріляні, я ж воскресив вас, щоб повести в останню атаку.
"Я ж не мертвий, а живий, — думає Оксен. — Я ніколи не був убитий".
Але зімкнутий стрій набирає розгону і летить за дюни. Раптом все щезає, і Оксен стоїть на троянів-ській горі сам, без шаблі, без коня.