Це було захоплююче видовище: у вечiрнiх сутiнках пливли великi кораблi, на яких горiло безлiч свiтильникiв, над плесом Золотого Рогу переливались вгорi зорi.
Iмператор Iоанн був задоволений уявним боєм i, велiв видати всiм гребцям i воїнам, якi брали в ньому участь, нагороду. Друнгарiю ж флоту вiн велiв до свiтання вийти з Золотого Рогу, прямувати до гирла Дунаю й замкнути там вихiд лодiям князя Святослава.
Сам же Iоанн, розумiючи, що цим самим вiн починає вiйну проти Святослава i що тепер треба поспiшати, тiєї ж ночi виїжджає на колiсницi до Адрiанополя.
В Адрiанополi iмператор оглянув вiйська, сказав полководцям:
— Настав час вирушати на князя Святослава... Обличчя полководцiв виказували, що вони давно ждали цього часу i готувались до нього.
— Ми мусили восени укласти мир з князем Святославом, — продовжив Цимiсхiй, — бо у нас самих неспокiйно було в Азiї й у Константинополi. Зараз, дяка богу, в Азiї тихо, спокiй панує в столицi. Ми повиннi негайно вирушати в гори i впасти, як грiм, на голови руських воїв.
Вард Склiр, який добре пригадував сiчу минулого року, спробував висловити свої побоювання.
— Великий василевсе, — сказав вiн, — шляхи в горах ще не протряхли, нам треба пройти клiсури, де мчать зараз швидкi рiки...
— Краще iти в горах у бездорiжжя, але не бачити ворога, — сердито вiдповiв йому iмператор, — анiж iти сухим шляхом, на якому стануть руси й болгари; краще переходити через рiки з водою, нiж через рiки власної кровi; краще нам зараз воювати з руськими воями i небагатьма болгарами, анiж з русами й усiєю Болгарiєю, яка тiльки й жде весни...
— Але, великий василевсе, — допомiг тодi Склiру начальник метальних машин Iоанн Куркуас, який тепер завжди хвалився, що вiн раз у життi вдало вiдповiв iмператору, — близько свято воскресiння Христа.
— День воскресiння Христа близько, — згодився iмператор, — i в цей день нам належить, як християнам, одягти блискучi одежi, iти на пир, їсти й пити. Але чому б нам не зустрiти свято воскресiння в Преславi?
Це був другий випадок, коли Iоанн Куркуас допомiг iмператору, але всi полководцi проклинали Куркуаса.
Тiєї ж ночi на широкому шляху, що веде з Адрiанополя до Фiлiппополя i далi в гiрськi клiсури, зацокотiли копита багатьох коней — то Iоанн Цимiсхiй вiв своє вiйсько на перевали.
Водночас рушили турми фем з Агатополя, Совополя i Месемврiї — Iоанн хотiв зайти до Болгарiї з моря; iшли турми з Солунi, щоб пiдкрастись до Преслави з заходу, Понтом поспiшали у цей час до гирла Дунаю кораблi iмперiї з страшним грецьким вогнем.
Iмператор Iоанн дiяв, як завжди: десь попереду в горах i селах Болгарiї чорну справу робили лазутчики й палiї, сам вiн, оточений безсмертними, їхав пiд прапором iмперiї, попереду i слiдом за ним сунули закованi в броню вершники, тисячi оплiтiв тягли пороки, тарани.
Начальником над усiм обозом iмператора Iоанн поставив проедра Василя, — вiн не хотiв, щоб проедр у час вiйни був у Константинополi. Вiн хотiв, щоб проедр був бiля нього.
2
У Преславi на чолi дружини, що стерегла город i палац, стояв воєвода Свенелд. Гiнцi з гiр одразу ж, тiльки вiйсько ромеїв увiйшло в клiсури, повiдомили його про зраду Iоанна, i гiрка посмiшка зiбрала зморшки на обличчi старого воєводи. Iмператор ромеїв iшов не так, як руськi вої, вiн не посилав поперед себе гiнця з чорною стрiлою, не говорив: "Iду на ви!"
Але зараз не час був думати про те, чому так дiяв василевс iмперiї. Зараз, i до того ж швидко, Свенелду треба було вирiшувати, що робити з своєю дружиною.
У нього було три шляхи: iти вперед — до клiсур i там зустрiти вiйсько Iоанна, iти назад, щоб з'єднатись з Святославом, i, нарештi, стояти на мiсцi — прийняти тут бiй з вiйськами iмператора ромеїв.
Свенелд думав дати гасло Святославу й пiти назустрiч Iоанну, але слiдом за гiнцями вiд клiсур прибули гiнцi з iнших перевалiв, якi доповiдали, що ромейське вiйсько iде з кiлькох бокiв. I Свенелд зрозумiв, що йти йому вперед, у пастку, приготовлену Iоанном, не варто.
Iти назад — в головi Свенелда один тiльки раз майнула ця думка, але вiн одразу ж одкинув її, бо ще нiколи в життi перед ворогом не вiдступав. Не вiдступить i перед Iоанном.
Тому Свенелд вирiшив стояти в Преславi i ждати тут Iоанна. Не гаючи нi години, вiн послав у близькi городи, весела своїх гiнцiв, щоб кликали болгар, оглянув вали й рови перед Преславою, дав наказ змiцнювати їх, сам оглянув стiни Преслави, побував у Вишньому градi, де жив кесар Борис.
У кесаря було якраз кiлька боляр. Коли Свенелд зайшов, вони вклонились йому й швидко вийшли.
— Маю вiсть, — сказав тодi Свенелд, — що iмператор Iоанн з вiйськом iде до Преслави.
— Як? Iмператор Iоанн розiрвав мир, не додержав слова?! — нiбито щиро здивувався кесар Борис. Темнi тiнi лежали на обличчi Свенелда.
— Не додержав слова, — ствердив вiн, — i несе велике нещастя для болгар i русiв. Може, лiпше було б тобi, кесарю, не лишатись тут, а виїхати до Дунаю, до князя Святослава?
— Що скажуть болгари, — навiть обурився кесар, — коли я залишу Преславу в цю тяжку годину? Спасибi тобi, воєводо, що мислиш про мене i болгар, але я буду тут i стоятиму поруч iз вами.
— Нi, кесарю, стояти тобi з нами поруч у Преславi не треба. Ми захистимо Преславу, а ромеї зможуть потрапити сюди, у Вишнiй град, тiльки тодi, як ми всi станемо трупами. Прощай, кесарю!
Так i поїхав воєвода Свенелд з Вишнього града. Коли ж кiнь його зник за ворiтьми, до кесаря знову зайшли боляри, i вiн їм сказав:
— Я мушу залишитись тут, а ви йдiть тепер у Преславу i дiйте так, щоб iмператор Iоанн швидше потрапив сюди, у Вишнiй град.
Ще через день, темної весняної ночi, вiйсько Iмператора Iоанна пiдiйшло до Преслави, стало на полi. Тiльки почало свiтати, засурмили сурмачi, задзвенiли литаври, загули бубни. Пiднявши прапори, вiйсько ромеїв рушило з трьох бокiв до Преслави.
Але марно iмператор Iоанн сподiвався, що йому пощастить навальне взяти Преславу. Коли стало свiтати й на рожевому тлi неба окреслились стiни, ромеї побачили, що там зiбралися руськi вої. Вони стояли супроти вiйська Iоанна щит бiля щита, наставивши списи, а з стiн мiста назустрiч ромеям уже летiли тисячi стрiл.
Разом з воями, з невеликою вищою своєю дружиною на конi, з мечем i щитом у руках сидiв воєвода Свенелд. Вiн оглядав воїв — це був не полк, що боронив Преславу й Вишнiй град. Пiд стiнами Преслави набагато бiльше, нiж руських воїв, стояло селян i парикiв, що з усiх усюд поспiшали сюди, почувши клич Свенелда. Це були велика вже, добра дружина.
Свенелд, правда, знав, що не один ворог стоїть тепер перед ним, а є в нього ворог i за спиною — кесар Борис, боїли, боляри. Але вже ранiше вiн звелiв i руським, i болгарським воям пильно дивитись уперед, та слухати й те, що робиться ззаду. А хiба у iмператора ромеїв, що йде на Преславу, тiльки Свенелд з дружиною ворог? У нього вороги всi навкруг, навiть гори!
Бiй розпалювався все дужче й дужче.
Руськi вої не тiльки захищались. У той час, коли попереду них лучники гнали хмару стрiл, а пращники й метальники кидали з стiн гостре камiння, вони самi, тримаючи перед собою високi щити, з страхiтливим криком, який дуже добре знали i якого жахались вороги, рушили в наступ i одразу врiзались у колони ромеїв, якi цього не ждали.
Iоанн Цимiсхiй здалеку з високого пагорка стежив за вiйськом i наказував полководцям iти вперед, якнайшвидше одбивати наступ руських воїв. Але не ромеї, а руськi вої все посувались i посувались вперед, на зеленому полi перед стiнами Преслави чорнiло багато трупiв. Руськi вої кричали переможно, а ромеї кричали тепер вiд переляку, страху.
Кiлька довгих, надзвичайно напружених, страшних годин билися руськi вої з ромеями. На полi бою лунали й лунали крики, бряжчали щити, дзвенiли сокири, свистiли стрiли. Ромеї вiдступали. Iоанн Цимiсхiй лютував.
— Їх набагато бiльше, нiж доповiдали нашi лазутчики, — говорив iмператор, стоячи на пагорку з Вардом Склiром.
— Нашi лазутчики не врахували болгар, — вiдповiв Склiр. — їх набагато бiльше, нiж русiв, i всi вони б'ються на смерть.
— Але що думають боляри? — лютував Цимiсхiй. — Зараз саме час, коли вони могли б ударити ззаду.
— Я думаю, що руськi вої б'ються не тiльки тут, на полi, але й у городi...
— Тодi пошли безсмертних.
За наказом Iоанна з лiвого боку на руських воїв налетiли закованi в броню, озброєнi довгими списами безсмертнi.
Руськi вої почули тупiт коней i зрозумiли, що замислили ромеї. Але вони i на цей раз не вiдступили. Накидали на шляху, де мали пролетiти безсмертнi, чимало борiн, набили багато списiв, i конi казились, мчали з вершниками свiт за очi.
Це був страшний кiнець Преславської сiчi. Цього дня на полi загинуло багато руськiх воїв. Набагато бiльше воїв втратив iмператор Iоанн. Але вiн не взяв, як думав, першим ударом Преславу, руськi вої не були переможепі. Тiльки тодi, коли почало темнiти, вiдступили вони за стiни, пiдняли мости, зачинили ворота.
Кiлька днiв намагався Iоанн Цимiсхiй взяти Преславу. До нього з перевалiв пiдходило все нове й нове вiйсько. Багато разiв велiв Iоанн брати мiсто копiєм, вже пiд стiни Преслави пiдтягли пороки й тарани. Iоанн Куркуас поставив свої машини, що лили вогонь, катапульти викидали камiння...
Захисники Преслави тепер уже не вiдкривали ворiт. Вони стояли на стiнах, гасили пожежi, кидали на ромеїв камiння, лили гарячу смолу, засипали їх стрiлами.
Було й iнше — кiлька разiв у той час, коли бiй iшов пiд самими стiнами Преслави, в станi ромеїв вчинялась тривога — то починали горiти метальнi машини, то летiли стрiли в спини. Уночi ромеї боялись одходити вiд стану, бо хтось невiдомий близько блукав мiж скель.
Нарештi розлютований Iоанн сказав Варду Склiру i Iоанну Куркуасу:
— Я мушу зустрiчати свято воскресiння в Преславi. Якщо ви цього не зробите, я поведу вiйсько сам, а вас накажу повiсити!
Тодi в п'ятницю почався новий наступ на Преславу. Вард Склiр, Iоанн Куркуас i всi полководцi знали, що їм загрожує, якщо вони не вiзьмуть Преслави, обiцяли воїнам великi нагороди i дали їм стiльки вина, що тi зовсiм сп'янiли.
I коли Iоанн Куркуас з своїми метальними машинами почав щосили кидати камiння, а в стiни раптом вдарили тарани й пороки, ромеї побiгли до стiн, заходились ставити драбини, з страшним, одчайдушним криком дерлись вгору.
Мабуть, ще довго тривала б ця битва, i, мабуть, захисники Преслави бились би на її стiнах до загину, але ж у найстрашнiший час, коли руськi вої одбивали п'яних ромеїв, стiнами текли потоки кровi, а над кожним витала смерть, хтось збив гаки й засови на воротах, вiдчинив їх i дав шлях ворогу...
Але й пiсля того Преслава ще не впала.