Тим часом Наташа пов'язала нервовість дитини із зловмисним впливом Стасі, теж лікаря-психіатра, запідозрила її у намірі вкрасти сина і щоб їй перешкодити, вирішила увезти малюка подалі від Києва. Вона виміняла свої вісімнадцять квадратних метрів окремої квартири у Києві на сорок п'ять комунальної у Ленінграді, який ще від мами вважала найкращим містом на Землі. Її радо зустріла подружка студентських літ Тая, яка допомогла їй з роботою і дитячим садочком. Усе було б добре, якби не гнилий клімат: Наташа захворіла на ревматоїдний поліартрит, і лікар порекомендував їй перебратися у теплі краї.
Спершу вона поміняла Ленінград на Краснодар, але там Ігорьку не сподобалася школа, та й клімат виявися не таким вже підходящим. Тож вона згадала про Одесу — сонячне місто, де мешкали родичі та її добрі конотопські друзі Інна і Гриша Фельдмани. Їй знадобилося два роки, щоб перебратися до Одеси у двокімнатну квартиру на третьому поверсі нового дому по вулиці Малиновського. Але не допомогли їй ані одеське сонце, ані куяльницькі грязі; боліла кожна кісточка, боліло все тіло, а на ліки не вистачало грошей. Добре, що винахідливі одесити придумали торгувати в ятках простроченими препаратами, які безоплатно зносили їм городяни. Наташа висохла, кінцівки скоцюрбилися, і будь-яка домашня робота стала їй непосильною. Ігорьок носив білизну до пральні, а їжу, яку готувала Інна, у каструльках після роботи заносив Гриша. Квартира зарясніла тарганами. Вони жили повсюди: за плінтусами, у газовій плиті, на сковорідці і навіть у холодильнику. Згадуючи бабусін заповіт: "Каждое дыхание да хвалит Господа", Наташа дала комахам повну волю і до сліз образилась на Павла, коли той, приїхавши за її викликом відремонтувати водопровідні крани, оббризкав кухню діхлофосом.
Здавалося: яка фізична надсада потрібна програмісту? Сиди собі перед комп'ютером і клацай клавішами. Але для неї лише дорога до обчислювального центру двома трамваями з пересадкою стала незносною мукою. Поліклініка видавала лікарняні листи дуже скнаро, а в інвалідності й зовсім відмовляла. І тільки тоді, коли лікуюча докторка, яка, жаліючи Ігорька, щоразу приносила йому щось поїсти, красномовно, по-одеські, накричала на головного лікаря поліклініки, мамі-одиначці присудили другу групу. Здихавшись непосильної праці, Наташа захопилася психологією, соціологією, релігієзнавством і суспільно-політичною творчістю: писала есеїі публікувала їх у газеті "Хмельницький Вісник", де головним редактором був чоловік її шкільної подружки Валі Алфімової. Споконвіку її хвилювали проблеми добра і зла, справедливості й благородства. Вона прочитала Біблію і розмірковувала над тим, чи вірив в Бога особисто Христос. Не залишила вона і поезію.
Востаннє Павло спілкувався з сестрою за пів року до її смерті. Приїхавши відремонтувати унітаз, він зранку спустився на стихійний ринок, що купчився на найближчій трамвайній зупинці, і набрав доморощених огірків, помідорів, молодої картоплі і зеленої цибулі. В господарському магазині, теж поряд з домом, знайшлися пакет цементу, пара міцних дюбелів і резиновий манжет. Впоравшись з унітазом, він нашаткував глибоку миску салату, відварив і рясно намастив вершковим маслом дрібненькі й ніжні бульби. Пару кілограмів огірків він залишив Ігорьку на потім.
Пообідали, і Павло взяв зошит із останніми сестриними віршами.
"Я — подкидыш на Землю с планеты иной.
Не посланец, а только подкидыш.
И никак не привыкну я к жизни земной,
К её глупости, злу и обидам".
"Я правду о себе узнать хочу:
Я почему такая, не иная?
О тряпках почему не хлопочу?
Влечения к деньгам не ощущаю?"
***
"Из совков мы выйдем в люди,
Зря работать мы не будем,
Мы не станем горбить спины
Как отцы. Мы — не кретины!"
***
"Своих, чужих — для мамы не было,
И всех любила одинаково,
От всех добра ждала — не требовала,
"Я всем добра хочу!" — и плакала.
Я перед мамой на колени,
Я душу перед ней склоняю, Её судьбу, её ступени
Как эталон воспринимаю".
***
"Не понял ты и глянул обалдело: Т
ы душу дал — они же взяли кость.
Они бояться брать, когда дают без меры,
Чтоб возвращать без меры не пришлось".
***
"По недомыслию людей
Национальностью не меря,
Тех выбирала я вдрузья,
Кто заслужил доверие.
Кто привлекал меня умом,
Иль качеством иным каким-то, С
кем хорошо было вдвоём,
В ком честность с добротою слита"
***
"Мы все раскачивали лодку,
Кто меньше, кто чуть-чуть бойчей.
Всё, что имели, мы в охотку
Ругали, не щадя речей.
И лодка вдруг перевернулась.
Но как узнать, куда нам плыть?
Где берег есть? Где наш притулок?
И где сами собою сможем быть?"
***
"Альтернативы нет! — изрёк Генсек с амвона.
И все, привыкшие,
Что с амвона всё законно,
Всё истинно, всё верно, всё в чести, —
Айда в стихию,
От порядка прочь грести..."
***
"У меня не спросили,
Хочу ли я ссоры с Россией.
И нужна ли мне демократия,
Запрещающая многомиллионную партию.
И приветствую ли я, к примеру,
ультивацию миллиардеров?
И хочу ли я сограждан — земляков и друзей
Неукраинской национальности —
Считать гостями страны своей,
Чуть ли не иностранцами."
— Знаєш, Наташо, при останньому обміні паспорта я остаточно записався українцем.
— Але ж правильно записуватись по-мамі?
— Пам'ятаєш, у дитинстві я спитав тата, що таке руські й українці, а він відповів: "Це — як дві шкарпетки". Я ж мав цілу історію з попереднім паспортом. У Харкові поселявся
в готель "Спартак" і висказав адміністраторці, що вона занадто вже млява. Ну, підійшла моя черга, я пред'явив свій паспорт, а він виявився на два роки простроченим. Вона причепилася і викликала міліціонера. Всю ніч провів на табуретці у відділку, а на прощання ще й оштрафували. Тож у новому паспорті я записався по-татові.
— Мама попереджала: даси волю приватній власності, так і відродиться капіталізм. У нас уже й новітні поміщики з'явилися: стріляють людей, які прийшли в "їхній" ліс по гриби; в Одесі загородили людям пляжі. Радянський Союз зруйнував Горбачов. Тепер народи бідують, а він створює фонди та їздить по закордоннях. А Єльцин із Кравчуком і Шушкевичем пропили могутню державу.
— Ти не права: Союз дійшов до ручки і сконав сам пособі. Коли він насправді був могутнім, ми здолали Гітлера. Ти можеш собі уявити, щоб по війні в якомусь лісі зібралися Жуков, Молотов і Хрущов і скасували СРСР? Та їх би розстріляли їхні ж ординарці!
— То ж були інші люди. Сталін би такого не допустив.
— Сталін давно помер, а нове покоління вибрало "PEPSI" і джинси.
— А як же справедливість?
— А де і коли ти бачила справедливість?
— Багатії такі огидні...
— Але вони створюють робочі місця.
— Я не згодна. До речі, сходи, будь ласка, до поліклініки і вибачся за мене перед моєю лікаркою. Так вийшло, що вона, обмацуючи тіло, боляче придавила мені кісточку на руці. А ще я почула, як вона сказала Інні на кухні: вона йому вже не потрібна. Напевне, мала на увазі Ігорька. Я зірвалася і назвала її "задницей". А вона так допомогла мені з пенсією!
Зранку Павло сходив до поліклініки, вибачився, подарував коробку "трюфелів" і уговорив лікарку відновити навідування хворої. Павло поїхав, а за півроку жовтневим ранком шістнадцятирічний Ігорьок, збираючись до школи, не почув звичайного маминого привітання. Стривожений, він підійшов до ліжка і зрозумів, що мами вже немає. Він зателефонував лікарці і дядькові Гриші. На поховання, яке організували Гриша з Інною, прибули Павло з Артемом. Так, уп'ятьох, повернувшись з кладовища, вони і пом'янули Наташу. До кінця навчального року Ігорьок прожив сам, під наглядом сусідки з четвертого поверху, а влітку Жорж забрав його до Києва і переписав на своє прізвище.
Частина VIII
"Усе, що може рука твоя робити, по силам роби, бо в могилі, куди ти підеш, немає ні роботи, ні міркування, ні знання, ні мудрості" (Еккл, 9:10).
Розділ І. Вибори директора
Павло квапився з Одеси, бо відділ кадрів вже оголосив вибори директора заводу. Заворушилися претенденти. Щоправда, головний інженер, який два місяці виконував обов'язки, вже рік, як досягнув пенсійного віку і зібрався перебиратися до Росії, а заступник директора Гегіль приєднався до ініціативної групи інженерів на чолі з конструктором Володею Прядко, яка висунула, кандидатуру Шелестовича.
Серед інших п'ятьох реальним конкурентом виглядав начальник вимірювальної лабораторії, до недавнього секретар парткому, Анатолій Герасименко.
— Павле Гнатовичу, ти мусиш стати директором. На біса нам комуняка? Гарантуємо, що всі інженерні служби заводу голосуватимуть за тебе, — запевнив Володя Прядко.
— Так, так. І більшість цехів підтримають. Більшість буде за вас. Лише висунуть три невеличкі умови: негайно виплатити тримісячну заборгованість, підвищити зарплату вдвічі і зберегти чисельність працюючих, — підхопив голова профкому.
Насправді, Павло і без ініціативної групи вважав себе найдостойнішим. Самусь, як на нього, багато чого робив не так. Не слід було витрачатися на продукцію, за яку не платили, якою захарастили геть усі склади і бомбосховище на дві тисячі триста людей. І будівництво житла можна було б призупинити: немає грошей — немає що будувати. А проектування басейну і ковзанки у розпалі кризи? Через ці витребеньки завод залишився без обігових коштів, не платив зарплату і заборгував усім на світі. І що це за метод керівництва — три двогодинні наради на день, через які начальники цехів і відділів не встигали навіть толком привітатися з підлеглими? Коли вже їм було виконувати доручення попередніх нарад? Самусь покладався на силу, на примус, а треба просто розкріпачити людей, надихнути їх творчою свободою, покінчити зі зрівнялівкою і надати можливість працелюбам заробляти більше неробів і середнячків. "Ніякі покарання не допоможуть, якщо не створити належні умови і не розподілити справедливо зарплату. Вдячні працюватимуть сумлінно і без зайвих спонукань. Директор, першочергове, мусить визначити правильний напрямок руху і запропонувати стратегію, яка пробудить у людях ентузіазм і творчу енергію. Ну, і хто з цим впорається, окрім мене? На заводі не знайдеш залізяки, до якої я не був би причетний; я об'їздив усі заводи і знаю найкращі технології; перечитав купу іноземної літератури з ринкової економіки і менеджменту.