І як ніс я рибу, зустрів на шляху Чумацькому, у Страхоліссі, там, де закло, де калюжа усе літо не висихає, зустрів я гарбу, паровицею коней запряжену, і труна в гарбі. У передку — візник із пужкою, а на полудрабках, коло труни, — пані Дарина і чоловік її. Калі б не Дмитром його звали, давно сеє все було, забувається, камінь — і той вивітрюється, а ви хочете, щоб ум людяцький усе беріг. Дак я посторонивсь і уклонився, шапку знявши. Пан, правда, кивнув мені, а Дарина Михайлівна і голови не підняла, нічого вона не бачила і не чула, чорна з лиця, як земля під колісьми. Дак надвечір повернувсь я од дядька, а мені й розказують: останнього синка похоронила пані Дарина. А труни, розказують, і не одкривали, бо уже кольки день йон як мертвий, одкіляся аж з-за Києва привезли. А болєй, що тади в Пакулі робилося, нічого не знаю, бо скоро мене під ружжо поставили, сперва — білі, тади — червоні, і вернувся я в село аж у году двадцять третім.
Дак я вам скажу: Тарасові та Андрію, синам Дарининим, хоч після смерті поталанило, ніхто їх не тривожив у могилі їхній. А Борисову — і могилку ж були розрили. Се, мо', в годі дев'ятнадцятім. А через що розрили, бо пішло по язиках, що похоронили його із шаблею золотою.
А я сама в церкві коло гроба його стояла і бачила: ніяка тая шабля не золота, а тольки держално її наче позолочене. Але ж нашим людякам нічого не доведеш, калі уже в голови їхні що вклепиться. І стали брехні творить по всіх усюдах про шаблю золоту покійного капітана. А тади ж, у розруху, знаєте що у нас рабілося, ніхто нікого не боявся — ні Бога, ні чорта людяки не признавали, бо самі наче з ріжками поробишся. І пристав до Мотрі Хлюлиці, яна ж без хазяїна зосталася, а дворище — добре дворище, приймак із Пльохова. Молодеє ще молодеє, Мотря ж добряче гадками од нього старша. Не молодьонка, а хліви та комора око йому гріли. І розказав хтось приймачкові тому про шаблю золоту капітана. А є такі людяки, що золото і в думках сліпить їх. І прийшло яно, приймаченя теє, ночі глухої, осінньої, на цвинтар, могилу розкопало, віко труни підняло. А що уже далєй било, про сеє по-різному і тади гомоніли, і досюль на всякі лади язиками плещуть. А я брехать не буду, розкажу, що бачила. Се ми тади з маткою неподалеку цвинтаря жили, ще наша хатина не згоріла. Дак ми уранні прочули про сеє, люди на цвинтар бігли, і я побігла, а матка моя в тифі лежала. Дак прибігли ми на цвинтар, аж могила капітанова розрита, і віко одкинуте, і рука капітанова на держалні шаблі. А приймаченя теє, Мотрине, на дні ями, у глині, кавалком скрутилося, і череп його, наче гарбуз, пополалі розрубано. То їх обох у тій могилі і закопали, ніхто вельми не допитувався, що та як, такеє врем'я було, нелюдське. Од того дня і стали в Пакулі брехні брехать про капітана, який, мертвий давно, з труни підвівся…
Напридумують людяки наші що хоч, скажу я вам. Ранєй — що: книг не читали, бо неграмотні були, та й не було коли до книжок, бо в кожного — хоч трохи землиці, а є, і треба діло робить. Дак книжок не читали, а самі собі такого попридумують, що складніше од будь-якої книжки. Дячиха матці моїй казала, і я кажу теє, що од матки, покійної давно, чула: Дарина жменю золота церковному сторожу дала, щоб могили дітей її беріг, і то йон поміг приймакові Мотриному смерть у розритій могилі знайти. А йон, сторож церковний, хоч і кривуляв на ліву ногу, а силу добренну в руках мав. А людяки вже потім набрехали цілу торбу брехень. Я ж, хоч тольки лікнеп і знала, і Бога, для душі, признаю, а над забобонами бабськими сміялася і сміюся.
Се ще, мо', у годі вісімнадцятім, ще я не очоловічилася, ще я у матки рідної жила, відкрила босота сєльська склеп панський. А був тади віслюк у батюшки Олександра, солдати коней попових, добренні коні були, забрали, а віслюка йому залишили. Дак босота сєльська труну з тілом пана Михайла Журавського, покійного давно, тим віслюком поповим по вулицях пакульських волочила, вигуцуючи довкола, наче дикі якісь людяки. Далєй викинули тіло пана Журавського з труни на мосту через річку Синявку, до поручнів вірьовками прив'язали, ще й пляшку з самогоном йому втулили. Самі ж на містку допізна танцювали, цигана з гармошкою та бубном найнявши. А щоб видніш їм було танцювать, лавку, що в ній до розрухи син П'явки торгував, підпалили. Тади ж що хоч у селі творилося, власті якось що не було ніякої, а як власті над людьми нема, у головах їхніх од того наче вавки робляться.
Сказано-бо і в писанії: од Бога власть нам дана, щоб дурість на нас не нападала.
А ми з дєвками у мене під двором сиділи, не пішли й дивитися на теє страховиння. Аж за північ десь притихло на містку, і лавка П'явчина догоріла. Калі чуємо, у вуличці нашій — туп, туп, глухо так, наче дерев'яними ногами, і все ближчей та ближчей. І вже забовваніло перед нами щось високе та біле, наче хрест, полотном обвинений. Дак дєвки коло мене, мо', й повсцикалися од страху, пан, шепчуть, се пан, покійний давно, іде… Та — брись за хату, наче й не було їх коло мене. А я уже тади нічого не боялася і забобонів не визнавала. Познєй, як у комсомол стали записувать, а був комсомол сперва у Крутьках, дак я на збори ночами сама ходила, і хоч би що мені. Ось і сиджу я на призьбі, під хатою нашою, зубами, правда, вицокую, жива ж таки людяка. А воно зупинилося посеред вулиці й запитує у мене дерев'яним голосом: "Де мої дєтки, дєвко?!" Я слиньку ковтнула, бо вилиці мені зсудомило, далєй і одказую: "У землі, діду, дєтки твої давно, у землі, і ти у землю іди…" Дак воно — раз, і наче розсипалося, і наче нема його, тольки земля застогнала. А якби сказала я, що живі панові дєтки, воно б ще довго по світу теліпалося. Се вже мені познєй так Уляна Несторка сказала.
А як помирав Федір Монашок, осьдечки уже, в наші годи, пішла і я на хутір, болящого його провідать, попрощатися, бо наче ж разом росли. Дак йон мені і гомонить: "А помніш, дєвко, у молодості нашій, як тебе серед ночі пан Журавський, померлий давно, запитував, де дєтки його? Дак то ніякий не пан був, а се був я, на ходулях, напужать тебе хотів, бо любив тебе кріпко, а ти у мій бік і оком не вела…" Ось як воно буває у жисті, ось одкуль страхи та забобони людяцькі виростають. Як я у що теперечки і вірю, дак тольки у теє, що ні в що вірити не треба. Хіба що — у любов, та вже я стара для любовей, уже моє усе минулося, наче й не було зроду…
Багато разів поривався я написати листа до матері дорогого побратима мого, так рано загиблого, Андрія Листопада. І в таборі для інтернованих, де я пробув, за колючим дротом, з тисячами соратників по боротьбі, обдурених гіркою долею, історією і підступними сусідами, довгі дванадцять місяців. І тут, на чужій чужині, де я, усіма забутий, нікому не потрібний, тяжкою працею заробляю на хліб щоденний. І кожного разу щось мене зупиняло. Чи пам'ятає ще мене Дарина Михайлівна, мене, шолудивого офіцерика, що випадково прибився до їхнього берега в новорічну ніч, на порозі шістнадцятого року, такого вже далекого? І чи треба зайвий раз торкатися болючої рани в серці її, бо такі рани — смерть дитини — в материнському серці не заживають ніколи? Та й чи жива вона досі, багатостраждальна Дарина Листопад, образ якої, образ Матері, навіки злився для мене з образом неньки-України, що залишилася по той бік Збруча? Скільки болю здатне витримати материнське серце, де межа його витривалості?
А новорічну бесіду нашу, за святковим столом у батьків Андрія Листопада, на тихій мринській вуличці, біля засніженого гаю, згадую усе частіше. Згадував її і тої пам’ятної ночі, коли мокнув у крижаній воді Збруча, а наді мною, по крутому березі, ходили більшовицькі вартові, і час од часу в темряву, де сплескувала шуга, плювалися кулями кулемети червоних, наздоганяючи відчайдух, що пробували переплисти ріку. Там, у Мрині, за новорічним столом, ми, два неофіти, були по-справжньому щасливі. А були ми щасливі, бо вірили безоглядно у здійсненність гарячкових фантазій наших. Дорога наша матінка, наша вільна Україна, казковим видивом застеляла очі наші. Лани пшеничні, синє небо над ланами і золота гетьманська булава в небі, наче сонце, — ось те марево, яке кликало, вело наші душі за собою. Втім, це більше стосується мене, Данила Кочубея, справжнього неофіта, який кинувся у віру нову, наче в ополонку, з головою. Андрій, хоч і видавався часом аж надто емоційним, пристрасним (це, мабуть, у крові роду їхнього), мислив, як підтвердилося плином історії, реалістичніше, тверезіше багатьох із нас. І хто зна, якби не загинув він так рано (хоч і в загибелі його вбачаю я тепер своєрідну логіку історії: хто узявся за меч — од меча загине), можливо, в критичну хвилину долі народної перехопив би він владною рукою руля з тремтячих рук писак та адвокатів, і усе б у нас склалося інакше, і не конав би наш народ під оновленим ярмом, а ми, вірні сини його, не гнили б на чужині…
У березні сімнадцятого ми з Андрієм зуміли вирватися з окопів румунського фронту і приїхали до Києва. Уже не вистачало нафти і гасу, електростанції працювали з перервами, навіть багаті кияни починали звикати до каганців. Натовпи час од часу розгромлювали булочні та продуктові лавки. Різко, навіть порівняно з шістнадцятим роком, підстрибнули ціни. За мішок картоплі селяни вимінювали велосипед. На київських вулицях було повно сміття, трамваї або не ходили, або були набиті людьми, як бочки оселедцями. З вокзалу нас віз недавній жандарм, він упізнав Андрія і зрадів, наче рідному, у чотирнадцятому році був у його квартирі з обшуком. Радість не завадила зідрати-з нас добрі гроші. У ті дні ніхто нічого не хотів робити, зате всі — промовляли. І на вулицях — безкінечні, щоденні мітинги, і в казармах, і в розкішних залах. Пам'ятаю, коли ми уперше прийшли до клубу, де засідала Українська громадська рада, ішлося там про участь українського громадянства в міській маніфестації на честь революції. Якою ж уявлялася та участь нашим шанованим професорам і літераторам? Пропонувалося, аби привернути до себе увагу міста, запросити до демонстрації театральних статистів у козацькому вбранні, щоб були вони на конях і при зброї, узятій з театрального реквізиту. Ще пропонувалося створити етнографічно-декоративні групи, в пишних кармазинах, навколо пам'ятника Богдану Хмельницькому… Тут і спалахнув Андрій Листопад, дорогий побратим мій, скажу більше — духовний батько мій.